Земля Святого Георгія

      Як би там не хвалився грузинський посол Григол Катамадзе, але впродовж року показати нам усю Грузію йому навряд чи вдасться. І справа зовсім не в тому, що причиною цього може бути нестача відповідного фінансування чи недоліки в програмі, просто ніякі статки і творчі генії не здатні передати дух і атмосферу тієї країни. Щоб потрапити до Грузії, українцям не потрібні візи, тільки закордонний паспорт і 240 доларів у кишені — ціна авіадороги туди-назад. Потому ви вже є володарем простого штампа в паспорті — Georgia.

Грузія: перше враження

      Так називається країна англійською мовою (принагідно зазначу, що офіційним і небесним покровителем «Джорджії» є святий Георгій). Самі ж грузини, нагадаємо, називають свою батьківщину Сакартвело, похідне від назви племен картвелі, тобто «Сакартвело» — те, що належить картвелі. А столиця держави розташована на границі регіону Квемо Картлі (нижнє Картлі).

      Взагалі, розбиратися з грузинськими назвами дуже цікаво і повчально. Так, з російської літератури Тбілісі відомий нам як Тифліс, а от знаменита Кура, на якій колись осіли предки сучасних тбілісців, — це російська інтерпретація назви ріки, що по-грузинськи називається Мткварі (десь за 30—40 кілометрів від столиці, під древньою Джварською церквою, знаходиться те місце, де вона зливається з Арагві).

      Росія звичайно мала величезний вплив на формування і розвиток країни, проте не вирішальний, бо в Грузії поєднано багато культур та історій, але стрижневим залишається все одно споконвічне — грузинське. Грузини міцно тримаються за свої традиції. Добре знайома з «Міміно» повстяна шапка-сванка — це не фольклорний атавізм чи данина кіномистецтву, та й п'ють грузини ще досі із келихів-рогів, хоча й на великі свята.

      Традиції й минувшина займають у грузинській культурі значне місце. Так, потрапивши у Тбілісі, у мене склалося подвійне враження про це місто: якщо у Старому Тбілісі почуваєшся як у екзотичному місті позаминулого сторіччя, то новітні райони, хоч-не хоч, змушують згадати перехідні роки в Україні середини 1990-х. Тому раз відвідавши столичний ЦУМ, ми вирішили більше не виходити за межі старої частини. Її  неповторною ознакою (думаю, такого ви у жодній країні не побачите) є своєрідна архітектура: невеличкі компактні будинки, притиснені один до одного, неодмінно прикрашені ажурними дерев'яними балконами і терасами. Подекуди вони не витримують тягаря часу, і їх доводиться підпирати палями. А будинки тим часом вкриваються тріщинами — це плетиво з'являється «завдяки» роботі підземних сил: землетруси тут не в дивину.

      Своєю занедбаністю Тбілісі нагадав мені Львів. Тут дихається і мріється, як у Львові, стільки ж старовинних будинків і церков, хіба що гуляється трохи важче, бо грузинська столиця лежить на численних пагорбах, і тбіліські вулички від того здаються ще вужчими і ще заплутанішими. Влада почала реконструкцію вулиць старого міста. Наразі оновлено всього чотири, але, побувавши там, я з жахом відчула, що за лоском «євроремонту» втрачається шарм Старого Тбілісі.

      У грузинів свої неписані закони, тверді і незмінні, і хоча домінуюча релігія — християнство, регламентація стосунків і поведінки між чоловіками і жінками часто буває не на користь останніх (можливо, це в нашому феміністичному українському розумінні). І яким би не був романтичний тбіліський вечір, дівчат чи молодих жінок на вулиці міста він не виманить, хіба що в компанії з їхніми чоловіками. Так що нічний Тбілісі — це суто чоловіче місто. І навіть за святковим столом, як нам довелося спостерігати, жінки сідають осторонь від своїх джигітів, зайнятих своїми суто чоловічими розмовами. Кажуть, залицяються грузини зі знанням справи, тому в період дошлюбних ігор жінка в них почувається просто богинею. Підтвердження тому довелося спостерігати на 8 Березня, коли всі без винятку представниці прекрасної статі дефілювали із зворушливими букетиками фіалок.

      У день екс-комуністичного свята мені відкрилася ще одна істина про Грузію: це надзвичайно релігійна країна, особливо щодо молоді. Дивно було зустріти надвечір 8 березня трійку пар закоханих, які після звичних святкувань прийшли помолитися до храму. Це були типові представники так званої «золотої молоді» — на останніх моделях  іномарок та в модному одязi. І абсолютно незначна обізнаність з азами російської мови. Сьогодні в Грузії люблять повторювати — вивчення англійської мови у нас на першому місці. Тому «великий і могутній» більше не вважається інтернаціональним,  отже, вивчати і користуватися ним в побуті ні до чого. Вказівники і вивіски як у Тбілісі, так у і провінційних містечках «говорять» державною мовою, або в англійському перекладі.

      Завдяки пильній увазі урядів розвинених країн у Грузії, як і в Україні, сформувався прошарок молоді, яка через численні грантові програми встигла побачити світу, повчитися в західних університетах і... повернутися додому. «Чому?», — наївно запитую. «Спочатку там цікаво, але через два тижні стає нудно, і я сумую за Грузією, особливо за «Боржомі», — відповідає 20-річна Алана, яка працює на громадському телебаченні і в службі президента. А ось відповідь Лаші з Батумі звучить дещо пафосно, але так по-грузинськи патріотично: «Нещодавно наш бізнесмен, який працює в Росії, подарував місту 6 мільйонів доларів, щоб побудували аквапарк. Я також хочу зробити свій внесок у розвиток країни».

      Добре, одним патріотизмом у Грузії не натішишся, тому виокремимо кілька родзинок того краю.

      «Від народження не зустрічав я нічого розкішнішого за тифліські лазні», — записав якось Олександр Сергійович Пушкін. Ці єлейні слова тепер прикрашають вхід найпопулярнішої у Тбілісі лазні Орбеліані, або «Строкатої», названої так через чудову кольорову мозаїку, викладену на фасаді будинку в перському стилі. Рядочки Пушкіна недарма викарбувані тут, адже поет був прихильником цього закладу. Не виключено, що меморіальна табличка з'явиться також на лазні, що розташована по сусідству  з Орбеліані, і нагадує турецьку. Якщо вірити наглядачеві того закладу, там парився Віктор Ющенко, коли був гостем на інавгурації Михаїла Саакашвілі в січні минулого року. Тбіліськими лазнями захоплювалися також Дюма-батько, Толстой і Марко Поло. Як, напевно, і грузинськими винами.

Без кахетинського не повертайтеся!

      Такою настановою проводжали нас у дорогу поціновувачі грузинського вина, які ставлять його вище за французькі, чилійські чи каліфорнійські напої. Дійсно, важко уявити, що туристи питимуть «Боржомі», коли вино на столах з'являється, як компот — у глеках і в необмеженій кількості. У місцевих аксакалів навіть існує традиція випивати за обідом по склянці вина.

      Кахетинська лоза зростає в чудовому кліматі: родючі долини, високі гори і привітне сонце, що разом народжують унікальний смак виноградної ягоди. Секрет кахетинського вина — спосіб ферментації соку з кісточками, через що воно насичується таніном (власне, це відрізняє його від легших європейських напоїв). Кожна відома нам марка грузинського вина — це назва кахетинського поселення, і як не буває однакових людських доль, так і не буває однакових кахетинських вин. «Мукузані» — густе, як кров, червоне сухе вино. «Манаві» — вино біле, чудове, із зеленим відтінком. «Цинандалі» — також біле вино, яке роблять в селищі, де князь Чавчавадзе заснував виноробство. «Хванчкара...», — розповідь грузинського сомельє тече безкінечно і п'янить, як саме вино. Далі — монолог про те, що кожне село в Кахетії, навіть кожна сім'я пишаються своїм неповторним секретом виробництва вина, і найбільша образа господарю — це відмова від келиха (а за ним і п'ятого — така традиція) його найкращого вина.

      Кахетію ще називають житницею Грузії, тому найблагодатніший період для її відвідин — це осінь, коли зібрані всі земні плоди, у глечиках уже достигає молоде п'янке вино, і господині понашпиговували солодку чурчхелу. А щоб відчути не тільки смак, а й запах вина, варто побувати в Цинандалі, де знаходиться меморіальна садиба князя Олександра Чавчавадзе та його винний погріб. Тепер цю територію розширили до 2 га, і там «старять вина» — починаючи від 2 років і закінчуючи 70 (для сухих) та 100 (для портвейну) років. Тому багато екземплярів із музейної колекції, що своїм віком викликають захоплення (приміром польський мьод 1814 року), вже не придатні до споживання. «Якось на 70-річчя Едуарда Шеварднадзе його оточення вирішило запрезентувати вино такого ж віку. Біле «Цинандалі» виявилося добрим. На жаль. Краще був би оцет», — так завершує нашу екскурсію енолог цинандальської винотеки.

Горе Горі і спокій Аджарії

      Життя і політика тут сплелися тісно. Грузини ще не можуть відійти від ейфорії трояндової революції (кажуть: «У нас усе буде чудово!»), а також добре пам'ятають події минувшини. Ще одна гордість грузин — Сталін. Не зрозумійте мене неправильно, але як можна потрактувати сукупність великих і малих бюстів і пам'ятників комуністичному вождю, якими прикрашені узбіччя доріг центральної Грузії? І чим ближче до Горі (рідного міста Йосипа Сталіна), тим більша загроза зустрітися із реальним культом цієї особи. «Сліпої любові і захвату тут немає, — заспокоює мене знайомий тбілісець Гія. — Просто вони пишаються ним, як будь-яким іншим видатним земляком».

      У Горі — адміністративному центрі Шида Картлі (Верхнє Картлі) — є цілий музейний комплекс, що присвячений «видатному» землякові. От тільки дивитися там немає на що. У величезній і красивій будівлі, зведеній ще в епоху сталінізму і подібній на халіфський палац, практично вся експозиція вичерпується фотовиставкою, що насправді є копіями оригіналів. Із цікавіших експонатів — будиночок у дворі, де народився майбутній диктатор, та вагон з усіма зручностями: Сталін довіряв тільки залізниці і, за свідченнями, панічно боявся авіаперельотів. Горі — суціль провінційне містечко, яке мало шанс стати пупом Грузії, але «батько» не захотів: коли братні республіки запропонували оформити кожну з вулиць у окремому національному стилі, Сталін від такої ідеї рішуче відмовився.

      Взагалі, Грузії щастить із «культовими особами». Останнім офіційно проголошеним диктатором був Аслан Абашидзе. До речі, виповнився рік. як країна пережила другу революцію — травневу — і позбулася аджарського лева. Теперішній уряд автономії каже, що його правління призвело до практично розвалу економіки: ніяких інвестицій, ніякого розвитку бізнесу. Наслідки бездіяльності Абашидзе видно неозброєним оком, і твердження про те, що за часів царя Миколи Батумі називали Рів'єрою, сприймається як казка.

      Сьогодні місто виглядає так, ніби там нещодавно закінчилася облога: не вельми привабливий вигляд багатоповерхівок, з вікон яких стирчать труби «буржуйок», і приморських готелів, а ще — розбиті дороги. Місцева влада запевняє, що з початком туристичного сезону (припадає він якраз на травень) усе зміниться, і оголосила «агресивне просування на міжнародні туристичні ярмарки». З першим таким, який відбувався у Києві, у аджарців не склалося, але це не заважає їм давати обіцянки. «Ми плануємо  організувати між Києвом і Батумі чартерні рейси, собівартість яких буде 50—60 доларів туди й назад. За державної підтримки, готелі готують туристичні пакети, вартістю 110—120 доларів на тиждень: туди входитиме триразове харчування, проживання і переліт», — хвалився якось журналістам глава уряду Аджарії Леван Варшаломідзе (принагідно зазначу, що вищу освіту цей прем'єр здобував у Києві). Він з ностальгією згадує «ті хороші часи, коли до нас часто приїжджали відпочивати українці». Тому й зараз представники нашої нації — найбажаніші гості на узбережжі, куди свого часу причалив міфічний «Арго».

      Сьогодні цей берег приваблює здебільшого грузинів та декого з турків. Але чи будуть пакети зi знижками чи ні, владу, здається, таке питання не надто турбує, головне для неї донести месидж, що «тут усе тихо і спокійно». Тому послуги і тарифи наразі залишаються старими, і бажаючим насолодитися кавою по-батумськи і аджарським хачапурі доведеться скористатися поромом «Іллічівськ — Поті» (ціна на квиток тут коливається від 110 до 140 доларів) або авіарейсом «Київ — Батумі» (переліт на якому коштуватиме 165 доларів у один бік; якщо ж з фіксованою датою, то за півціни). Хоча прогрес все-таки є — вже відремонтовано і продовжено пішохідну набережну, з'являються маленькі приватні готельчики і головне — люди тут доброзичливі. Взагалі, грузини будь-якого регіону надзвичайно привітно ставляться до українців — за таких обставин дискомфорт побуту залишається десь на узбіччі розбитих доріг.