Чуття пекторалі

      21 червня — велике свято для нашої історичної науки. У цей день 1971 року українська скарбниця збагатилася знахідкою, яку називають «найбільшим археологічним відкриттям ХХ століття» на наших теренах. Українська земля подарувала нам, нащадкам давніх степових народів, дивовижне творіння людських рук, духу й натхнення — золоту скіфську пектораль середини IV століття до н.е., знайдену в кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. «Батько» цього відкриття, археолог і поет Борис Мозолевський, назавжди заслужив пошану і захоплений подив нащадків.

      Одного разу після лекції до Мозолевського підійшла слухачка, і з таємничістю в голосі сказала: «А вам не варто аж надто пишатися своїми відкриттями: вам таланить тому, що ви скіф. При народженні у вас вселилася душа давнього кочовика, який достеменно знає, де й що лежить. А ви просто приходите й берете». І справді, всім своїм життям він ствердив своє скіфське єство. Важко сказати, чи був він таки скіфом по крові, але по духу — напевне. А ще він вважав, що народився у сорочці, адже був причетний майже до всіх найбільших відкриттів скіфознавства, здійснених у минулому столітті.

Людина на своєму місці

      Борис Мозолевський народився у 1936 році в селі Миколаївка на Миколаївщині. Навчався «у військово-морських авіаційних закладах» (готував себе до служби у морській піхоті), працював кочегаром. Водночас навчався на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету імені Шевченка, і у 1964 році одержав диплом історика і археолога. Працював у експедиціях Інституту археології, керував археологічним гуртком при київському Палаці піонерів, був редактором історичної та археологічної літератури у видавництві «Наукова думка».

      З 1968 року доля міцно пов'язала його з Інститутом археології, піднявши 1986 року на щабель завідувача сектору. У 1981 році Борис Мозолевський здобув ступінь кандидата історичних наук. З 1969 року головною темою його наукових досліджень стала етнічна географія Скіфії.

      Він був членом Спiлки письменників України, автором кількох поетичних збірок, серед яких «Начало марта» (1963 рік), «Шиповник» (1967), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986), «Дорогою стріли» (1991). У 1993 році, незадовго перед його смертю, спільним рішенням Інституту археології АН України та Київської академії євробізнесу Борису Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», який він не встиг отримати. Він пішов iз життя 12 вересня 1993 року, полишивши по собі незабутній слід — свої наукові праці, відкриття, свою тонку поезію і світлу пам'ять про себе.

Побачити небачений світ

      Людям старших поколінь неважко уявити себе на місці Мозолевського, пережити смак одержаної ним перемоги. Вони зрозуміють радощі й прикрощі напівголодного і напівсирітського дитинства, ранні недитячі турботи хлопця, батько якого загинув на фронті, відчують напругу зціплених зубів, з якою вільній у своїх думках особистості доводилося все життя добиватися визнання своїх прав. Неважко й нам, більш молодим, відчути його розгубленість від зради людей, перед якими він сам був відкритим і чесним. На жаль, це було повсякденням тодішньої радянської науки: результати його праці публікували за кордоном, «забувши» при цьому хоча б згадати про нього самого.

      Творче щастя вченого не давало йому ні добробуту, ні здоров'я. Перше, як ми добре пам'ятаємо, принципово не сумісне з поняттям «радянська інтелігенція», а друге було остаточно підірване в невлаштованому експедиційному побуті. Це щастя також не дало йому і ніякої літературної слави. Багато з його поетичних рядків стали причиною його життєвих негараздів: його спосiб мислення геть не вкладався в офіційну ідеологічну доктрину. Певне, через таку «антирадянську» примху, як піклування про творчу свободу, він і пропрацював у київських кочегарках майже дев'ять років. Його не публікували. А він, уникаючи гнітючого розпачу, вчився радіти життю.

      Один iз кращих його віршів, який він обов'язково прагнув включити до всіх наступних збірок, це вірш «Ідол»:

...Мене на пострах видовбали ідолом

і високо поставили в степу.

Я міг би стати жорнами і домною,

Лягти в бруківку, звестися мостом.

Але мені дано стояти догмою

На куцих ніжках з дутим животом.

      Cвій поетичний дар він оцінював вельми скромно, жартував: « На мене співбрати-поети не ображаються, тому що я їм не перебиваю хліб. Мій хліб — археологія. І лише потім — поезія». І все ж саме життя у віршованому образі було його природним станом. Він часто повторював: поезія — талан нещасних людей, а я — щасливий, тому в мене вірші не пишуться. Насправді ж, писалися, та ще й які — як вишукане скіфське мереживо, органічне переплетіння сивої давнини із сучасністю.

      Він мріяв побачити свою Україну оновленою. Коли довідався, що прийнято Декларацію про незалежність, він, щасливий і завзятий, пофарбував свій вагончик у степу в блакитний і жовтий кольори, підняв над польовим пристановищем археологів національний прапорець, нашвидкуруч зшитий із вигорілих футболок. Тоді в ньому раділи і поет, і громадянин. Однак його бачення і відчуття перетину світів зовсім не було показним і парадним. Він жив на цьому перетині, на стрімких вітрах історії.

      Коли йому представляли жінку, він одразу цілував їй руку, супроводжуючи цей галантний жест десятком компліментів. І зовсім неважливо було, скільки років цій жінці — сімдесят чи сімнадцять. Він міг на рівних спілкуватися з директором рудного комбінату чи з бульдозеристом. До нього приїжджали прагматики, які, здавалося б, усього досягли в цьому житті. Та все ж їм чогось треба було від цього «блаженного й убогого» романтика. Його часто сприймали як дивака, всміхалися. Надто вже він був вразливий і чесний. Він усе пропускав через себе. Якщо вибирався в експедицію, вона ставала справою його життя, домівкою.

      Його вважали ідеальним начальником. У нього був авторитет у тих скіфських краях. На нього не ображалися і не сердились. Знали — якщо Мозолевський щось попросив, то це дуже треба. Коли в Інституті археології, де він керував відділом, начальство вимагало скоротити кілька співробітників, він відмовився: «Якщо треба когось звільнити, починайте з мене».

Свій серед курганів

      Про скіфів написані сотні книжок багатьма мовми світу. Однак доволі ще залишилось невідомого. У своїй «Історіі» Геродот пише про скіфів, про їх побут і дивні звичаї, про їхню здатність створювати споруди, вражаючі за масштабами навіть для нього, представника давньої й могутньої культури. Колеги Бориса Мозолевського, — київський професор-історик В'ячеслав Мурзін, харківський професор Борис Шрамко, професор Гамбурзького університету Рената Роллє продовжують його справу, досліджують унікальні об'єкти велетенських розмірів. Хоча сьогодні колишню їхню могутність важко навіть уявити — так «пройшлась» по них безжальна «п'ята століть».

      Борис Мозолевський відчував їх, знав про них усе — напевне був «очевидцем». Майже всі свої археологічні пошуки він вів на невеличкій площі, на клаптику всього лише у двісті квадратних кілометрів. Але це був той самий некрополь скіфських царів, дійшовши до якого воїни перського царя Дарія одразу ж зазнали нищівного розгрому від скіфів, які доти ухилялися від відкритого бою. Військо Дарія перетнуло межу — вийшло до святих могил...

      Мозолевський цікавився не тільки тим, що було в похованнях, а й тим, як створювався курган. Він першим ствердився у думці, що це була складна в архітектурному плані споруда, першим помітив різницю між скіфськими та половецькими курганами, першим запропонував прорахувати за кістковими залишками тварин, забитих для тризни, скільки людей брали участь у поховальному обряді. Він дійшов висновку, що навіть височезний курган скіфи могли насипати усього за кілька днів. Поступово в нього почала складатися своя етнічна мапа Скіфії, вимальовувалося своє уявлення про те, де і які мешкали племена, описані Геродотом, як це розселення виглядало на сучасній мапі. Відомо, що дев'ять курганів із десяти були розграбовані ще в давнину. Багато з них — по двічі. Але в кожному з них він щось знаходив. Хоча навіть золото було для нього усього лише матеріалом, який у первозданному вигляді ніс образ народу, якому колись належав.

      Він був учнем Олексія Тереножкіна, видатного дослідника, який прославився своїми розкопками в Середній Азії, а потім в Україні. Це він витягнув Бориса Мозолевського з кочегарки, взяв у експедицію, виліпив з нього археолога. У те пам'ятне літо 1971 року Мозолевський довго сперечався зі своїм шефом, професором Тереножкіним, чи варто турбувати вже пограбовану в давнину і вже досить добре вивчену, як тоді здавалося, Товсту Могилу — один із найвеличніших курганів поблизу міста Орджонікідзе. Олексій Іванович не приховував скептицизму. Мозолевський наполягав. Кілька свердловин-шурфів, пробитих, у тому числі й Тереножкіним, за кілька років до цієї суперечки, перспективного результату археологам не дали. І тільки остання свердловина, закладена Мозолевським уже про всяк випадок, показала у викиді, що там, глибоко під землею, щось є.

      Це виявилося зовсім незачеплене поховання молодої скіфської цариці, усе поховальне убранство якої було оздоблене великими й малими золотими бляшками. На її шиї лежала важка золота гривня. В маленькому саркофагу біля тіла цариці лежала її дитина, яка вмерла пізніше. Це був перший науковий тріумф Мозолевського. Головна ж знахідка чекала на нього за кілька метрів. Мозолевський повів розкопки по «грабіжницькому» ходу, який тягнувся до поховальної камери самого царя. У його склепі скрізь було видно сліди грабіжників — купа керамічних уламків, розкиданих кісток вождя, рештки поховальних предметів. Серед глини і багнюки він знайшов Її...

      З легкої руки археолога Євгена Черненка за цим казково красивим знаком необмеженої царської влади закріпилася її нинішня назва — «пектораль». Це не просто 1150-грамовий шматок чистого золота, а вишукана прикраса філігранної грецької роботи. В її чаклунській принадності схований світ, відгороджений від нас завісою понад двох тисячоліть. А для самого Бориса Мозолевського це був порятунок від тюрми. Певне, якби не пектораль — «загримів» би він туди, куди потрапили Василь Стус і багато його соратників, «неофіційних» інтелектуалів. Лише після пекторалі його взяли на роботу в Інститут археології. Він сам казав: «Якби навіть там нічого не було, за мої муки, за те, що хотів знайти, з цієї глини могла зробитися пектораль...»

      Легендою археологічного світу стали його драматичні пригоди, коли він, не розраховуючи, кому б він міг передати свою знахідку, віз її у Київ під засмальцьованою тілогрійкою, надягнувши на шию, як і годиться чинити зі знаком вищої царської гідності. Можна тільки дивуватися — дві третини скіфського золота, яке зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України, — це його знахідки. Не випадково Бориса Мозолевського називають «українським Шліманом», якого мрія привела до Трої, до скарбів Пріама. Однак у середовищі археологів таке порівняння вважають недоречним — адже Шліман нічого спільного не мав із наукою. Він шукав золото заради самого золота. А Борис Мозолевський жив скіфами. Вони були його сучасниками, його однодумцями:

...як цар Атей, забувши спокій,

умерти хочу у сідлі.