Союз непорушний республік кіношних

      Ви можете пригадати, коли востаннє бачили фільм, зроблений у Литві чи Естонії, Грузії чи Вірменії, Киргизії або Узбекистані? Хіба коли-небудь промайне щось подібне на телеекранах, та й то з далекого вже радянського минулого. У більшості з нас живе стійке відчуття, що кіно в усіх цих країнах умерло і вже не воскресне. Як, власне, і в Україні. Та що там глядачі, коли й самі кінематографісти частенько кажуть про те, що наше кіно є мертвим і йому вже не піднятися. Скажімо, у недавній телепрограмі «Я так думаю» (Студія «1+1») режисер Максим Паперник заявив, що немає в нас кіно і давно вже, особливо на кіностудії імені Довженка, клепали кіновірші, та все гірші, та все гірші. Мабуть, кліпороб тільки й бачив з минулого вітчизняного кіно, що «За двома зайцями» Віктора Іванова — не випадково ж зробив телевізійний рімейк фільму, прикрасивши його Вєркою Сердючкою та Галкіним з Пугачовою. Більшість наших режисерів узагалі важко уявити собі в кінозалі — їх не видко не тільки в кінотеатрах, а й на переглядах у Будинку кіно. З невігласів рідко виходить щось путнє, отож і маємо таку режисуру, якою вона є зараз в ігровому кінематографі.

Україна. Скромно і без смаку

      А кінофестивалі й організовують передусім для подолання невігластва. Московський Форум (форум, як відомо, у давніх греків — це майдан, де і торгували, і велелюдні зібрання влаштовували) передусім — бо ж щорічно показує те, чого не побачиш отак ніде (хіба ще «Кіношок» в Анапі збирає подібну колекцію фільмів). Його проводить Конфедерація спілок кінематографістів країн СНД і Балтії — щоразу сильнішого опору Російської кінематографічної спілки на чолі з Микитою Михалковим. Років зо три тому росіяни демонстративно вийшли з Конфедерації, протестуючи проти несправедливого, на їхній погляд, розподілу майна після розпаду СРСР. І пішло-поїхало. У підсумку Форум щоразу більше потерпає від скандальних нападів і звинувачень, його московська прописка під усе більшим питанням. Михалков енд компанія навіть зробили спробу (невдалу!) клонувати цей фестиваль... До Будинку кіно тепер, звичайно, зась. Величезне приміщення Кіноцентру на Красной Прєснє продано, відтак уперше фестиваль проводився у приміщенні колишнього Держкіно СРСР (затим Росії), нині Мінкультури Російської Федерації. Мінімум преси, хоча провідні московські кінокритики доволі охоче відвідували перегляди.

      Я не випадково згадав недавню телепрограму, під час якої мільйони глядачів могли вживу побачити, як наші кінематографісти сваряться між собою — несмачно і неінтелігентно. У чомусь подібна ситуація і в Москві, попри те, що там знімається набагато більше фільмів. Під час Форуму щодня проводилися «круглі столи», і довелося почути про конфлікти і в інших країнах. Скажімо, казахський режисер Серик Апримов (він належить до середнього покоління) сердито заявив про те, що краще б ліквідувати державну студію «Казахфільм» — тоді кіно почне розвиватися по-справжньому. А аксакалів від кіно готовий взяти на свою студію і сплачувати їм пенсію. Аби тільки не заважали, аби не намагалися відродити радянські способи кіногосподарювання. Схоже на наші справи, чи не так? Вийшли ми всі з комуни...

      Україна цього разу була представлена скромніше звичайного. З неігрового кіно взяли тільки фільм Романа Ширмана «Небезпечно вільна людина», у якому розкрито образ видатного режисера Сергія Параджанова — той самий, який він сам завзято продукував, вигадуючи найфантастичніші версії власного життя. Анімацію презентували дві дуже сильні картини — «Засипле сніг дороги» метра Євгена Сивоконя і «П'єса для трьох акторів» 28-річного студента Олександра Шмигуна. Останній фільм, до речі, вже запрошено на кілька міжнародних фестивалів (у тому числі в Нансі, анімаційний Канн), фахівці говорять про нього із захопленням. От що значить школа, у даному разі на чолі її саме Євген Сивокінь — навіть за примітивної технічної бази вона народжує справжніх митців.

      А от програма ігрових українських фільмів цього разу розчарувала учасників Форуму. Відбірна комісія вирішила представити Україну роботами молодих режисерів — тих самих, що брали участь у реалізації проекту «Любов — це...» (нагадаю, йдеться про цикл стрічок на задану тему, знятих минулого року). Одначе і «Олігарх» Олексія Росича, і «Панна» Костя Шафаренка, і «Мрія» Аксиньї Куріної викликали претензії. Вони стосувалися передусім невміння викласти історію, виявити в запропонованому життєвому матеріалі образний потенціал. Коротше кажучи, режисери не довели свою професійну спроможність. І тільки «Крістіна та Денис танцюють танець бондарів» Дмитра Попова трохи пом'якшив загальне враження. Хоча заради справедливості скажу, що цей неуспіх пояснюється і невдалим вибором відбіркової комісії. З тієї ж програми «Любов — це...» вони проігнорували хорошу стрічку «Кавоман» Олександра Ітигілова. Не взяли і «Путівника» Олександра Шапіро — фільм дещо дражливий, так, але ж цікавіший заявлених. У підсумку склалося враження, що нове режисерське покоління в Україні доволі невиразне...

Проблеми — для всіх одні

      Що ж інші кінематографії? Практично скрізь проблеми, які нагадують наші, українські. Дуже мало робиться фільмів для кінотеатрального показу. Водночас краще виглядають справи з продукуванням телевізійної та відеопродукції, передусім неігрової. Рівень останньої продовжує залишатися традиційно високим у Латвії, скажімо, чи Киргизії. Загальне зацікавлення викликав фільм живого класика Герца Франка «Шалом, Німеччино» (Латвія-Німеччина). Як і всі останні стрічки визначного майстра («Флешбек», «Дорога Джульєтта»), він позначений особистісними інтонаціями, це розповідь від першої особи. Нас знайомлять з кількома вихідцями з колишнього СРСР, етнічними євреями, що мешкають у Німеччині. З їхньою допомогою Герц спробував розібратися, чому євреї їдуть жити до країни, де ще зовсім недавно, у роки війни, панувала антисемітська, людоїдська ідеологія. Не завжди можна зрозуміти логіку подібних вчинків. Одначе автор прискіпливий, він прагне відкрити сутність справи. Зокрема, глядачі фільму з'ясовують, що Німеччина для євреїв — це земля предків, а не просто одна з європейських держав із комплексом провини перед народом, який вона, під орудою Гітлера, нищила усіма можливими засобами. На жаль, не всі персонажі стрічки однаковою мірою цікаві, що знижує її рівень.

      Симпатичним видається і киргизький фільм «Викрадення наречених». Тут так само погляд з боку, оскільки його зняв чех Петер Лом. Загалом-то він учений, із дипломом з політичної філософії Гарвардського університету. До Киргизії приїхав вивчати явище викрадення наречених... І спершу це були зйомки для наукового дослідження. Дізнавалися, де має відбутися викрадення, і — знімали. Домовившись, ясна річ, про присутність камери. Відтак люди навіть трохи підігрують у камеру. А потім Лом зненацька вирішив зробити документальний фільм. Звісно, показувати його в Киргизії заборонили. Під час обговорення на Форумі теж спалахнула дискусія: чи ж є моральним отакий метод знімання, адже люди перед камерою не підозрювали, що фільмується те, що побачать далеко не тільки учені мужі?

      Зустріч різних цивілізацій і культурних кодів — нині вельми цікавий предмет. Скажімо, в узбецькому фільмі «Колискова» Кирило Султанов оповідає про православний монастир під Ташкентом. Там працюють і служать Господу жінки слов'янського походження. Оповідь цікава тим, що автор досягає несподіваного ефекту: перед нами постає дещо патетична стрічка про... переваги колгоспного життєустрою. Ну справді, монастирське життя так нагадує колгосп. Росіянка Аліна Рудницька у «Сільських уроках» також показує жінок, що звернулися до релігії — от тільки погляд її значно тверезіший. Життя у селі надзвичайно важке, і так хочеться ілюзій, так хочеться віри.

      І на екрані, і під час дискусій учасників Форуму незмінно виникала тема збереження себе у світі, котрий на очах перетворюється на величезне глобальне село, де всі однакові. Хоча далеко не всі бояться цього. «Коли рівень мого життя і комфорту буде таким, як на Заході, — я не проти!»— вигукував один із славних представників Центральної Азії. А все ж у роботах казахських чи киргизьких режисерів простежується чітке бажання надати світові докази власної ідентичності. Скажімо, у «Мисливці» Серика Апримова (Казахстан), де прозаїчний, на перший погляд, герой поволі набуває рис міфологічного персонажа. Водночас міф укорінений у сучасному побуті, реаліях сучасного життя. Підліток обурений поведінкою своєї матері і тікає від неї в гори — не бо'зна яка новація отака історія, чи не так? Одначе висока кінематографічна культура дозволяє режисерові випрозорити універсалії життя казахської провінції, водночас не загубивши реальність. Вона тут цілком конкретна, аж до доволі одвертого показу інтимних епізодів. Ба, навіть більше — тут можна, скажімо, побачити секс на коні, що мчить степом. Ніколи не пробували?

      Досвідчений киргизький режисер Бакит Карагулов удруге у своїй біографії звернувся до відомого роману Чінгіза Айтматова «Буранный полустанок». Фільм «Плач матері про манкурта» оповідає легенду про те, як людей одного з племен перетворюють на зомбі, манкуртів, позбавлених пам'яті навіть про власну матір. Доволі ефектно у постановці й так само біднувато в інтелектуальному оснащенні. Простенька історія і в таджицькому фільмі «Овора» (або «Ті, що блукають») — традиційне патріархальне село, милі діточки і старенькі... Одначе за цим — доволі страшна реальність: майже всі чоловіки подалися світ за очі, в Росію, на заробітки. Чимось нагадало Україну, особливо ж Західну.

      Білоруси звичніше почуваються на матеріалі воєнного життя («Ще раз про війну» Петра Кривостаненка), латвійці тяжіють до розкриття новітніх колізій через культурні універсалії (блискуча картина Вієтруса Кайришса «Ромео і Джульєтта», де актори репетирують класичну п'єсу і видобувають знання про самих себе), угорці (був і їхній фільм «Сезон» 33-річного Ференца Терьока) виявляють традиційну для себе безжалiснiсть в аналізі сучасного життя і сучасної моралі. У чомусь схожою є безжалісність 30-річного Іллі Хржановського у вже відомому (передусім, призами Роттердамського фестивалю) фільмі «Чотири». Вигадливий, доволі складно, химерно викладений лабіринт життя сучасної людини. Героїня стрічки приїздить з Москви на похорон сестри у село і застає там Содом і Гоморру. «Распалась связь времен» — буквально так. Там, де латиський режисер спробував угледіти зчеплення часів, росіянин став на точку зору шекспірівської констатації.

      Ну а на закритті показали нову стрічку молодого українського режисера Тараса Томенка «Пересохла земля» (це притча, доволі винахідлива за пластичним рішенням) і новий фільм Олексія Балабанова «Піжмурки» («Жмурки»). Постановник «Брата» та «Війни» цього разу досхочу «поприколювався», граючись у гру з нотами тарантінівського кіно. Із сотню екранних трупів і кількох  дуже фахових акторських робіт (Микита Михалков, Дмитро Дюжев, Олексій Панін...). На грані фолу — як водиться в сьогоднішньому кіно.

      На Форумі не присуджують призів. Призом є те, що ти зміг побачити живе, справжнє кіно. Мимоволі виникає запитання: чому ж глядачі позбавлені можливості бачити це кіно? Адресуємо його до посольств та культурних аташе, до тих, хто займається поширенням культурних текстів. Ну не Голлівудом єдиним мусить жити наша душа. На світі є й інші дива.

Москва — Київ.