У пошуках невідомої Європи

      Пйотр Померанцев (Помаранчів?) другий свій фільм приїхав знімати на Закарпаття. «Чому? — питаю я в нього. — Ти ж тут ніколи раніше не був». «Ну і що? Я був тут зачатий», — посміхається він. 27-річний режисер є громадянином Великої Британії. Батьки народилися в Україні, але через дисидентство в 70-х роках виїхали на Захід. Так що Пйотр пам'ятає себе вже тільки там. В Единбурзі нащадок давніх єврейських родин отримав вищу освіту англійського філолога. Потім півтора року навчався у Московській кіношколі у відомого режисера Владіміра Мотиля, автора знаменитого «Білого сонця пустелі».

      Потяг до кіно — невипадковий. Мама працює продюсером британської компанії, яка випускає документальні фільми. Тож кіно в сім'ї завжди було зримо і незримо присутнє. Батько — Ігор Померанцев — відомий журналіст та письменник. Автор восьми книжок. Працює на радіо «Свобода» в Празі. Перший свій фільм Пйотр зробив про Москву. Це розповідь про місто та його мешканців, подана через архітектуру. Щоб відзняти сюжет про будинок, який зноситимуть, він познайомився з усіма його мешканцями, побував у кожній квартирі.

       На Закарпаття він приїхав знімати... Європу. Власне, це своєрідне послання Європі про Європу невідому. Пйотра вражає переплетіння народів, конфесій, історії на цьому невеличкому клаптику в Карпатах. Ніби сама Європа в мініатюрі. Але це не буде традиційний фільм з нудними розповідями та традиційним моралізаторством наприкінці. Ні, Пйотр хоче показати Закарпаття через музику. Адже музика — найінтернаціональніше з мистецтв. Вона не потребує перекладу.

Невідомий народ

      Почувши від мене про існування «волохів», народу в Європі практично невідомого, він запалюється бажанням відвідати їхній табір. Тож у неділю ми їдемо до Порошкова. За сорок хвилин таксі довезло нас до села, в якому, крім українців, живуть ще й цигани з волохами. Довкола останніх дотепер не втихають суперечки науковців. За радянських часів «волоської» проблеми не існувало. Вони були записані українцями. Хоча волохи розмовляють діалектом румунської мови, а сама назва «волохи» є одним з давніх етнонімів румунів, Румунія не квапиться їх визнавати за своїх. Проблема, очевидно, в соціальному статусі волохів, які переважно живуть убого, є малоосвіченими.

      Тож на Закарпатті тепер маємо окремо румунів, які мешкають на прикордонні з Румунією, і окремо волохів, які компактно проживають у чотирьох селах Перечинського та Свалявського районів, але ніде вони не становлять більшості.

      У Порошкові — їхня найбільша колонія. Живуть вони на околиці села уперемішку з циганами. Разом їх нараховують до двох тисяч осіб. Цигани мають свого барона, волохи — свого. (По-місцевому це звучить «бирув» — староста). Нас зустрічає Василь Горват, який уже 13 років є тутешнім авторитетом. Він довго слухає нашу концепцію фільму. Нарешті погоджується за умови, що ми не будемо говорити про політику і не зніматимемо тутешню бідноту. Бирув дає знак, і до волоської корчми «Три богатирі» починає сходитися народ.

      А поки ми сидимо і розмовляємо в тіні, рятуючись від неймовірної спеки. Раніше волохи не мали свого старости. Це давня традиція у сусідніх циган. Але 13 років тому і волохи вирішили мати свого неформального лідера. Відтоді Василя Горвата (у селі його кличуть Лоці) кілька разів обирали депутатом сільради. Волоський барон каже, що його слово має тільки рекомендаційний характер. Але днями саме він з лісу привів до міліції хлопця, який у центрі села вдарив ножем свого ровесника-українця.

      Нарешті йдуть і музики. Несуть закуреною дорогою старий бубен. Вусатий батяр хвацько держить баян. Бреде в капелюсі старий дідо зі скрипкою. «Тепер уже не те, що колись, — каже староста. — Багато музикантів повмирало молодими». І ось перші акорди. На обличчях людей розгладжуються зморшки. Запорошеним путівцем лине волоська музика.

      Померанцев знімає і знімає. Просить заспівати. Вони співають скрипучими голосами засмаглих вироблених чоловіків. Літня волошка пускається в танець, що викликає бурхливу реакцію галасливого натовпу. Крики, сміх, штовханина.

      «Нас зіпсував Казахстан, — каже волоський бирув. Я здивовано піднімаю брову. — Весь час там і на Уралі ми проводили на заробітках, приїжджаючи додому лише на зиму, — пояснює він. — Ми — майстри з виготовлення вальок (саману). Нашим саманом забудований увесь той край. Заробляли шалені гроші — по 10—15 тисяч рублів за сезон. Удома нічого не вирощували. Приїжджали із заробітків — усе купували. Тепер це все обірвалося...».

      Ми йдемо по табору, і староста показує одноповерхову хату, біля якої пасуться троє коней. «Тут буде наша перша школа, — каже з гордістю він. — Досі волохи ходили у сільську школу. А точніше — не ходили. Як тільки сніг зійде, діти разом з дорослими подаються на заробітки і приходять перед першим снігом. Це велика наша біда». «Маємо першу студентку за всю нашу історію. Моя донька стане другою», — сумно хитає головою бирув. Ми знайомимося з Жанною, яка цьогоріч стала випускницею Порошківської середньої шкоди. Донька є гордістю барона, котрий має ще трьох синів. (Звідси і назва корчми — «Три богатирі»).

      Запитуємо Жанну, куди піде вчитися. «На біолога», — впевнено каже вона. «А де будеш працювати?» — «У нашій школі, якщо відкриють». — «А скільки тепер волохів ходять до школи?». Жанна задумалась: «Відсотків 30». «А чи є серед вас неграмотні?», — цікавиться Пйотр. «Більшість не вміє навіть розписатися». Ми вражено переглядаємося. От вам і центр Європи!

      Демографічна криза волохів не торкнулася. Частка волоських дітей з кожним роком у Порошкові збільшується. Подейкують, що нині вагітних серед волохів уже більше, ніж серед українців. Відіграє тут свою роль і нова політика уряду, спрямована на заохочення народжуваності. 8,5 тисячi гривень — це файні гроші.

      Василь Горват твердить, що в нього найменша родина в таборі. Себе він принципово називає румуном. Здивований, коли я кажу йому, що в Чехії є регіон Валахія і тамтешніх мешканців також називали волохами. Принципово наполягатиме, аби Жанна одружилася тільки зі своїм. Розповідає, що у змішаних шлюбах з українцями багато проблем.

      У своїй корчмі алкоголь староста не продає. Бо ходить з родиною до церкви адвентистів. Але пляшка пива для журналіста знайшлася.

      По дорозі назад нас підстерігає юрма волохів: «Но, а нас коли будете знімати? Ми теж хочеме в кіно». Пояснюємо, що сів акумулятор. Обіцяємо прийти через годину, хоча розуміємо, що на це вже не вистачить сил.

Європа, сер!

      Увечері, сидячи за пивом у Порошківському нічному клубі «Аквітас», обмінюємося враженнями. Пйотр курить, як паровоз, стомлений, але задоволений. У компанії Жаниних однокласниць спостерігаємо тутешнє життя. Померанцев дивується, що дівчата нічого не п'ють, окрім соку. Дивує його і присутність на танцях дітей, і те, що немає агресії. «М-да, ето нє Росія, — каже він під неймовірно зоряним небом. — Как в Європє. Гдє-нібудь в Чехії».

      Ми пізно лягаємо спати. Він упаковує камеру. Завтра вранці я повернуся в Ужгород, а він поїде далі по Закарпаттю, знімаючи нікому не відому Європу.