Київськi кнайпування президентiв фан-клубiв «ЄБ».
Українські журналісти, а надто доблесні охоронці, знали, що всі, хто потрапить у Палац спорту чи у довколишні «євробаченнєві» прибудови не за квитками, на шиї матимуть різні-різні кольорові відзнаки — акредитаційні бейджі. І питали одне одного українські журналісти: «А що означають такі жовтенькі бейджі з літерою «F»? Може, фотографи?». Але, побачивши, що букви «F» носять із собою, на диво, обмаль техніки, ми згадали, що жовті картки повинні належати фанам «Євробачення». Тоді «УМ» вирішила з'ясувати, хто такі ці фани? Звідки вони приїхали? І чому «конкурс для домогосподарок» насправді може зацікавити симпатичних хлопців-любителів рок-музики чи докторів університету? Щороку ці «домогосподарки» приїздять і живуть за власний кошт у столицях різних європейських країн, тусуються півтора тижні з виконавцями, журналістами, фанами інших країн, читають журнали конкурсу, отримують промо-розсилки від музикантів та, зрештою, просто подорожують.
Має асоціація фан-клубів франзуцьку абревіатуру — OGAE. Міжнародний президент OGAE Айкут Бербер, примруживши око, говорить, що зараз ця організація налічує приблизно чотири тисячі осіб по всій Європі та вже чекає на нових учасників: з кожним роком їх стає дедалі більше. «Щороку ми зустрічаємося в країні, яка приймає «Євробачення», і проводимо зустрічі президентів усіх фан-клубів, а кожні два роки всі фан-клуби вибирають нового президента OGAE. Минулого року в Стамбулі вибрали мене, а перед тим я був президентом національного турецького фан-клубу. Змагалися за цю посаду ще двоє президентів з інших країн — Ісландії та попередній координатор фан-клубів — із Словенії», — розповідає «УМ» Айкут.
«Уперше трансляцію «Євробачення» я побачив у 1978 році, коли був ще зовсім маленьким. І мені так сподобалося, що кожного року я регулярно спостерігав за конкурсом, збирав буклети, фото та повідомлення у газетах про все, що його стосувалося, — згадує Бербер. — Зі вступом до університету мої музичні смаки змінилися — я слухав рок-музику, але попри це ніколи не припиняв дивитися трансляції «Євробачення». Особливо мені до вподоби сам процес голосування, представлення країн, національні прапори. А вже в 1997 році стало зрозуміло, що так пильно за «Євробаченням» спостерігаю не тільки я — одного разу наткнувся в інтернеті на форум з детальним обговоренням усіх пісень учасників конкурсу. Тодішній президент фан-клубу Туреччини, побачивши моє турецьке ім'я на одному із сайтів конкурсу, запросив мене до гурту... Вже через рік я вперше потрапив на реальне «Євробачення» — у Бірмінгемі (Великобританія), де відчув смак оцього внутрішнього спілкування безпосередньо на пісенних змаганнях та познайомився з усіма міжнародними оглядачами «Євробачення». А через чотири роки я став президентом нашого фан-клубу в Туреччині. Пам'ятаю, тоді ми написали листа до Турецької національної телекомпанії (TRT) з пропозицією змінити систему національного конкурсного відбору: ми вважали, що Туреччина має всі шанси зайняти перше місце, якщо на змаганнях її представить хороший поп-співак. І Сертаб зробила це! Ми їй також допомагали, давали поради про манеру поведінки, вокал і промо, адже відслідковуємо тенденції конкурсу і добре знаємо, якою повинна бути пісня, щоб перемогти. Отож у тому, що на ризькому конкурсі виграла Туреччина, є і наша невеличка заслуга. А потім нам довелося справді важко попрацювати, щоб організувати чудовий конкурс у Стамбулі у 2004 році. Пам'ятаю, збудували тоді величезний тент для всіх учасників OGAE, які завітали до нашої столиці: організували там велику вечірку, зібралися всі представники Туреччини на «Євробаченні» минулих років. Зараз ФК Туреччини складається з 250 учасників, і, якщо я не помиляюся, це третій найбільший клуб після Німеччини та Великобританії».
Щороку OGAE проводить три офіційні змагання: пісенний, відеоконкурс і «Другий шанс». Останній конкурс, як і пісенний, проводиться от уже 20 років — фанати вибирають пісні, які опинилися на другому місці за результатами національного відбору (наприклад, Україну цього року могла би представляти Ані Лорак). Це нібито друге «Євробачення»: що б сталося, якби на конкурс від країни поїхали інші, дуже реальні представники, котрі були близько від лiдерства. У 1999 році «Другий шанс» виграла Туреччина. Проведенням цього конкурсу зазвичай займається Німеччина, яка упорядковує всі заявки і збирає фонограми пісень. Самі ж фани вибирають порядок представлення країн, ставлять касети в такій послідовності, а потім голосують за вподобаного виконавця.
Також фан-клуби організовують відео- та пісенний конкурси — вибирають кліп чи пісню, які є популярними в країні (за результатами хіт-парадів), але не мають зв'язку з «Євробаченням». Для України, наприклад, це повинна бути пісня українською мовою, яка займає перші місця в українських чатах. Минулого року відеоконкурс виграла Португалія, тому цьогоріч їхній фан-клуб є відповідальним за проведення такого конкурсу. Але іншим минулорічним фаворитом була і Росія (співачка Варвара, «Ближе»), яка поступилася Лісабону всього лише чотирма пунктами.
Сорокап'ятирічний Петер Босман-Рилендер, представник фан-клубу Німеччини, відвідує всі акції «Євробачення», як і сам конкурс, уже шість років поспіль. Про існування такої організації він дізнався з німецької преси, а загалом пісенними змаганнями цікавиться ще з 1970 року.
З Петером ми обговорюємо проведення конкурсу не тільки в Києві, а й у 2000 році в Стокгольмі, де, на його думку, було найкраще, в Копенгагені-2001, у Таллінні-2002. Під час проведення цих «Євробачень» перемагали абсолютно несподівані кандидатури, вважає він. А от у Ризі-2003 та у Стамбулі-2004 фаворити були помітні одразу. Загалом Петер підтверджує думку Айкута, що члени фан-клубів конкурсу подекуди обізнані та проінформовані краще, ніж половина акредитованих журналістів чи, власне кажучи, самі виконавці, котрі мають небагато уявлень про проведення та можливості пісенних змагань. Зрештою, Петер теж має синій бейдж — журналістський, він кореспондент газети Top of Music, яку видає німецький фан-клуб «Євробачення».
Цікаво, що Дойчлянд — чи не єдина країна, яка має два фан-клуби: один з них входить в OGAE і має штаб-квартиру в Мюнхені, а інший — у Кельні, трактують його як національний ФК Німеччини. Фан-клуби OGAE виписують міжнародну газету Euro News, але деякі з них мають ще й власні ЗМІ. Айкут Бербер, наприклад, дописує до Dinle Magazine. Перше слово у назві з турецької означає «слухати», і саме так фан-клуб назвав свій друкований орган, коли у 1997 році Туреччина вперше за багато років зайняла третє місце з однойменною піснею.
«Я хочу запитати тебе, — говорить мені Айкут, — що відчували ви, українці, коли, співаючи на «Євробаченні» всього лише другий рік, так впевнено отримали перемогу? Чи розумієте ви, що деякі країни протягом десятків років так і не змогли цього зробити?» Айкут Бербер має на увазі Грецію (хоча тепер це уже неактуально), Кіпр, Фінляндію та Португалію.
А Петер Босман-Рилендер розповідає, що в кожному великому місті Німеччини їхній фан-клуб має свої представництва; одна контактна особа відповідає за певний регіон. Приблизно раз на два місяці меломани зустрічаються в регіонах, а раз на рік збираються на велику вечірку, де, передусім, співають, наслідуючи зірок конкурсу: їхню хореографію, манеру поведінки чи голос. А минулого року на паті запросили колишніх учасників «Євробачення» — Марію Міріам з Франції (1977), англійку Нікі Френч (2000) та Нушу Даранду зi Словенії (2001).
Одним зі стратегічних завдань кожного фан-клубу є налагодження зв'язків із національними телекомпаніями. Айкут Бербер розповідає, що цього року, як і минулого, турецькому фан-клубу дуже допомогло їхнє телебачення, яке із загальної кількості акредитацій для національної делегації багато бейджів виділило спеціально для фанів конкурсу. Цього ж року кількість акредитованих німецьких фанів стала мало не рекордною — за це вони дякують телевізійникам з німецького ARD. А у Влада Яковлєва, президента російського фан-клубу, кількість якого становить уже 150 членів, з Першим національним каналом Росії зародилися теплі стосунки, і він навіть залишився там працювати. Крім того, от уже кілька років на «Євробачення» Влад їздить у ролі помічника голови делегації Росії.
Свою історію отримання статусу офіційного фана Влад розповідає «УМ»: «У 2000 році, коли росіянка Алсу зайняла на «Євробаченні» друге місце, проведення конкурсу стало інтригуючим для багатьох. І я теж поліз в інтернет, шукаючи якісь цікавинки про конкурс. Одного разу наткнувся на шведський, здається, сайт, де була інформація про фан-клуби конкурсу, але серед них я не знайшов нічого про Росію. Тому вирішив написати координаторам листа з пропозицією створити національний осередок OGAE в Росії і того ж дня отримав відповідь про початок випробувального терміну для нашого фан-клубу. Нашою гордістю є безкоштовна участь для всіх бажаючих, такого немає в жодній країні — всі платять членські внески».
Поки що безкоштовно існує і український фан-клуб, йому всього лише два тижнi, але серед 49 мільйонів українців сюди назбиралися аж десять фанів. Між іншим, якщо ви теж до них належите або вам просто сподобалася клубні ідеї, то заходьте на сайт www.ogae.net або пишіть на інтернет-адресу президента Володимира Токаревича: [email protected]. Йому — студентові п'ятого курсу факультету електроніки Київського політехнічного інституту — слово. «До фанклубу я потрапив випадково, — розповiдає «УМ» Володимир Токаревич.— Приблизно рік тому президент ФК Росії Влад Яковлєв випадково зв'язався зі мною по ICQ. Розмова відбувалася в такому дусі: «Привіт — привіт, цікавишся музикою — так, а «Євробаченням»— ну, по телевізору виступ Руслани дивився — а хотів би займатися детальніше?». Тоді він запропонував організувати братній фан-клуб в Україні, тому що до того часу його в нас не було. Через місяць я вже надіслав Айкуту заявку на вступ у мережу OGAE. З іншими меломанами ми посилено спілкуємося, листуємося, допомагаємо з поселенням, ще якоюсь довідковою інформацію, якщо хтось із інших фан-клубів приїздить в нашу країну. Наприклад, цього року ми в Києві розселяли гостей з інших країн».
Володя слухає рок-музику, але «Євробачення» любить за представлення творчості різних культур. «Той же грецький виступ був сучасним, але з елементами етніки, — розповідає Володя. — Таня Чекан, з якою я познайомився на конкурсі, жила вісім років у Греції і розповідала мені, що в танці греків були використані національні мотиви. Після нашого знайомства Таня теж збирається писати заявку на вступ до нашого фан-клубу».
На цьогорічному «Євробаченні» українські фани були представлені в ще неофіційному статусі. І якщо купити квитки не всім під силу, а отримати акредитації «без бамажки» неможливо, то можна було звернутися по допомогу до фан-клубів інших країн, або до президента ОГАЕ, що Володя і зробив. Вони з Айкутом оформили денний паспорт для проходження у Палац спорту, і Токаревич не тільки побачив все на власні очі, а й познайомився з колегами-президентами.
Місце зустрічі змінити не можна — Афіни-2006
Щорічним традиційним місцем зустрічей для фанатів та журналістів, які постійно висвітлюють конкурс, є так званий «Євроклуб», який функціонує спеціально під час проведення конкурсу. Маленькою традицією в цьому найт-клабі є відомі хіти «Євробачення», які меломани, обійнявшись, співають разом під час ФК-зустрічей. До слова, цього року лунало багато нарікань на адресу українського «Євроклубу», який облаштували на території «Арени»: тут грали одні і ті ж самі пісні (до слова, старі, як світ), які не мають жодного відношення до конкурсу.
Що ж до доцільності таких клубних зустрічей, то кожен знаходить її в своєму: «Хоча в мене серйозна робота — зараз я викладаю у Стамбульському університеті, фан-клуби є частиною мого життя», — стверджує Айкут Бербер.
Його доповнює Влад Яковлєв: «Я не впевнений, що «Євробачення» це — конкурс низького рівня, як про це багато хто говорить. Кожна країна намагається виставляти для участі найсильніших претендентів, от у вас же Ані Лорак — відома співачка. Або «Здоб ші Здуб» від Молдови відомі далеко поза її межами. Або, скажімо, Руслана — тепер вона номер один у чатах половини європейських країн. Як на мене, конкурс треба розглядати не як пісенні змагання, а як величезне шоу, яке відоме в усіх країнах континенту, це фестиваль».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
