ЮНЕСКО — організація, що в рамках ООН опікується проблемами освіти, науки й культури — була заснована 16 листопада 1945 року в Лондоні. Протягом своєї майже шістдесятирічної історії ЮНЕСКО знала різні часи. У 1970-ті СРСР досить ефективно використовував на Генеральній конференції ЮНЕСКО більшість країн «третього світу» для «боротьби з імперіалізмом США». Наслідком став демарш Сполучених Штатів, які 1984 року залишили ЮНЕСКО. Цей приклад за рік наслідувала Велика Британія. Зрозуміло, що бюджет організації різко скоротився, і вона змушена була згорнути більшість своїх програм.
Сьогодні ту кризу подолано. Біполярного світу більше немає, 1997 року до ЮНЕСКО повернулося Сполучене Королівство, а 2002 року про такий самий намір оголосили й Штати. А організація (у межах досить скромного річного бюджету в 610 мільйонів доларів) робить усе, що в її силах, аби сприяти базовій освіті для всіх, розвиткові фундаментальних наук, утвердженню культурного різномаїття й міжкультурного діалогу. Відтак дещиця з активності ЮНЕСКО відчувається й на теренах нашої держави.
Наприкінці травня Україну відвідав заступник генерального директора ЮНЕСКО з питань культури Мунір Бушнакі. Як оповідають причетні до організації цього візиту люди, на пана Бушнакі — фахового археолога — величезне враження справили пам'ятки трипільської культури, музеї й заповідники Києва та Переяслава.
Низку офіційних зустрічей пана Бушнакі вінчала його розмова з Президентом Віктором Ющенком. Теми зустрічі випливали із зацікавлень її учасників. Звичайно ж, Віктор Андрійович не проминув нагоди домовитися про ширшу популяризацію в рамках ЮНЕСКО культурних надбань трипільської цивілізації — отже, не виключено, що за якийсь час знамениті глечики (може, й з колекції українського Президента) побачать відвідувачі Лувру. Окрім того, Ющенко говорив про необхідність суттєвого розширення представництва України у Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
На сьогодні цей Список включає понад 700 рукотворних і природних об'єктів з усього світу — починаючи від славетного індійського мавзолею Тадж-Махал і давнього африканського міста Тімбукту й закінчуючи унікальною екосистемою Великого бар'єрного рифу Австралії.
На жаль, об'єктiв України в Списку всесвітньої спадщини непропорційно мало. Ще за пізньорадянських часів, 1990 року, до списку було включено (за одним номером — запам'ятаймо цю обставину!) Софію Київську й Києво-Печерську лавру. А впродовж усіх років незалежності до них додався в 1998 році лише історичний центр Львова.
Щоправда, до попереднього переліку пам'яток — «кандидатів» до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — сьогодні стараннями наших експертів унесено вже вісім об'єктів від України, серед яких Бахчисарайський ханський палац, заповідники «Асканія Нова» та «Херсонес Таврійський», культурний ландшафт і каньйон Кам'янця-Подільського, історичний центр Чернігова, Чернеча гора в Каневі, уманський парк «Софіївка» та спільний із Словаччиною ландшафт «Букові праліси Карпат». А під час розмови з паном Бушнакі Президент Ющенко називав ще й заповідник «Кам'яну могилу», середньовічне місто Чуфут-Кале в Криму, Змієві Вали на Київщині...
Звичайно, кожен із цих об'єктів має повне право бути внесеним до Списку світової спадщини — й, сподіваюся, рано чи пізно, а це таки станеться. Проте виникає й інше запитання: а як Україна дає раду зі своїми зобов'язаннями щодо об'єктів, які вже є в Списку? Адже внесення до Списку — то не лише високий престиж держави. То й конкретні зобов'язання цієї держави щодо збереження об'єктів зі Списку для прийдешніх поколінь усіх мешканців планети Земля.
...Під час першого засідання оновленого складу Національної комісії України у справах ЮНЕСКО всіх буквально приголомшив генеральний директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Сергій Кролевець. Його виступ звучав як розпачливий крик про допомогу: Лавра сьогодні руйнується значно швидше, аніж відновлюється. У стінах історичних пам'яток з'являються щоразу нові тріщини, схили повзуть униз до Дніпра, а 23 травня (якраз тоді, коли Президент Ющенко розмовляв з паном Бушнакі) у Ближніх печерах уперше за всю історію стався вивал близько 10 кубічних метрів породи. Учасникам засідання було продемонстровано фото вивалу — де в грунті ясно видно людські кістки й рештки культурного шару.
Для мене інформація пана Кролевця не була несподіванкою. Очолюючи 1991 року першу комісію Київради з обстеження стану пам'яток нижньої Лаври, переданих церкві, я чітко розумів, що рано чи пізно щось подібне станеться. Адже якщо сто років тому церковна історія й церковна археологія підтримувалися зусиллями високоосвічених світських і духовних осіб, то сьогодні безцінні пам'ятки Лаври потрапили до рук людей, які елементарно не розуміють їхньої ваги. Вселившись до печер, ченці негайно викинули звідти прилади контролю за температурою й вологістю. Справді, в середні віки цих приладів не було — але ж і «антропогенне навантаження» на печери було тоді незрівнянно меншим. А відтак уже на початку 1990-х було видно, як накопичується згубний для лесових грунтів конденсат...
Тоді ж ченці розпочали масоване господарське освоєння території. Вони на власний розсуд зносили й перебудовували історичні корпуси, копали величезні льохи, перемальовували на свій смак давні розписи в церквах, замінювали старовинне, але вже потьмяніле облачання на мощах на нове, покликане викликати своїм блиском належне «благолєпіє». Всі спроби науковців бодай якось припинити варварство наражалися на прокльони й погрози. А правоохоронні органи були традиційно бездіяльні — навіть тоді, коли молодики в рясах самовільно викидали науковців із їхніми приладами й колекціями з чергового приміщення і врізали в двері свої замки.
Ситуація в Лаврі суттєво погіршилася в останні роки й через масштабні будівельні роботи, які проводилися з благословення Київської міської адміністрації. Навіть відносно віддалені від Лаври об'єкти, як-от сумновідомий «монстр» на Грушевського 9а, вже суттєво порушили геологічну рівновагу пасма Печерських схилів. Не покращив ситуації й волюнтаристично відбудований у найстисліші терміни макет Успенського собору в натуральну величину, — тоді це мусило потішити самолюбство Кучми, Омельченка й Сабодана (цікаво, чиє самолюбство має потішити аналогічний муляж Десятинної церкви — про первісний вигляд якої ми, на додачу, нічогісінько не знаємо?)
Отже, висновок Сергія Кролевця був невтішний: ситуація в Лаврі катастрофічна й потребує екстраординарних заходів. Причому насамперед навіть не фінансових, а організаційних — науковці повинні нарешті мати можливість ефективно контролювати ситуацію в самому заповідникові і в його охоронних зонах. Господарями на цих землях мають стати не ченці в юрисдикції сусідньої держави й не хабарники з міської влади, а пам'яткоохоронці.
В іншому разі, як застеріг Сергій Кролевець, уже найближчим часом постане питання про виключення Лаврського заповідника зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, бо Україна не виконує взятих на себе зобов'язань щодо його належного збереження. І тоді зі списку автоматично вибуде й Софія Київська — адже внесено до Списку обидві пам'ятки було під одним номером!
Сьогодні нова влада виношує амбітні плани, зокрема, й щодо створення нового урядового центру на тих-таки дніпрових схилах. Навпроти Лаври за дорученням Президента розпочалися роботи зі створення нового «мистецького Арсеналу» (добре було б, щоб у ньому знайшлося місце бодай для частини неоціненних скарбів українського бароко з лаврських запасників — адже через різке скорочення експозиційних площ внаслідок переходу приміщень у руки Московського патріархату заповідник експонує сьогодні щось близько 2% своїх фондів). Ми готові змагатися за включення до Списку світової спадщини більш як 10 нових об'єктів.
І водночас ми на диво мало дбаємо про збереження й належне утримання того, що вже визнано світовою спільнотою сьогодні. То невже держава зверне увагу на ситуацію в Лаврському заповідникові лише тоді, коли справді почне офіційно розглядатися питання про його виключення зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО?
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, письменник, член Національної
комісії у справах ЮНЕСКО.
