На щось менш величне, нiж скiфська пектораль, у своїй заставцi канал «Культура» не погоджується. Дай, Боже, дотягнутися.
Якщо Геббельс хапався за пістолета від самого лише звучання сакрального слова «культура», то в мене воно викликає бажання мати при боці двосічного меча якоїсь збоченої, садо-мазохістської «любові-ненависті». З одного боку, я ладна шматувати на клапті кожного, хто роззявить пащеку, щоб безапеляційно заявити, буцімто культури в Україні не існує. З іншого ж боку, цілком непоєднувана з життям концентрація цього слова на один квадратний метр пригнічує і викликає несамовитий і цілком «некультурний» спротив. Надто, якщо йдеться про телебачення, явище, що саме по собі як за наповненням, так і за технічним виконанням апріорі мусить належати до мистецького продукту.
Знаково, що презентація відбувалася у стінах Українського фонду культури, де поруч із коштовною ліпниною, колонами і фресками сусідують обшарпані, вочевидь ще совдепівські стенди з вивішеними на них картинами сучасних художників. Усе це дивовижно нагадує бліду стару панну з зубожілої дворянської родини, яка на латані-перелатані деталі ще замолоду купленої нижньої білизни ностальгійно і гонорово вбирає видобуті зі старезної скрині розкішні колись строї своєї пра-прабабці. На люди у тих строях не вийдеш, а в музей здати — шкода, бо лише в тих панських сукенках стара панна може відчути себе розкішною, заможною і щасливою панею.
На заходах, подібних до цієї презентації, я вкотре починаю розуміти, що буття таки формує свідомість. Бо коли у хаті немає грошей, щоб замінити зламані дверні ручки, то й наводити звичайний щоденний лад у тій господі не надто хочеться. Так виникають плачі про (ой-ой-ой, людоньки!) бідність тоді, коли брак чи й відсутність фінансів не грає жодної ролі. Адже невеликих грошей коштувало б бодай забезпечити зайшлих на презентацію журналістів сякими-такими прес-релізами, в яких би «з чувством, з толком і з розстановкою» було розтлумачено, що ж таки для КУЛЬТУРИ України означає той-таки «початок супутникового мовлення», якщо й далі канал «Культура» виходитиме глупої ночі, аж поки не зголоситься якийсь меценат вкласти гроші в цю безнадійну справу. А такий меценат мусить бути не лише альтруїстом, а й цілковитим невігласом у телебаченні. Адже фрагменти передач, які демонстрували присутнім, як телевізійний продукт не витримують жодної критики. Це —УТ-1 у найглухішому виконанні. Це, нехай зворушливе і любе серцю, але — «домашнє відео». Воно може бути використане в сюжетах, мікрофільмах і навіть у документалістиці, але аж ніяк не існувати як самодостатній і повноцінний телевізійний продукт. Єдине, чого не бракує в демонстрованих сюжетах, — це «балакучих голів» (хай хоч які геніальні будуть їхні власники), фотографій, зображення яких тримають у кадрі по кілька хвилин, зйомок із концертів відверто вторинних діячів культури (прости мене, читачу, за вкотре вжите всує це слово!), які, коли й подобаються творцям цього каналу, а швидше за все, просто є їхніми друзями, то майже нічого не доносять широкому глядачеві. Хоча про що це я? Який широкий глядач о 3-й ночі? Продукція каналу поки що — це розвага для тісного кола друзів. Якщо я брешу, нехай кине у мене камінь перший же фаховий телевізійник.
Загалом же цей одіозний захід, крім того, що нагадував збіговисько дисидентів «у екзилі», цілком міг би послужити за живу ілюстрацію однієї серії з мультика про Масяню. Коли старші вже і шановані люди протягом двох годин плачуться про долю Вітчизни і, витираючи спітніле чоло, як мантру повторюють: «Культура-культура-ура-ра». А також розводяться про те, скільки вони зробили доброго, яка позитивна і прогресивна статистика тих гарних справ, але чомусь усе так погано. Погано, сумно і безпросвітно. Та все одно — «слава нам, безкорисливим героям і світочам (культури-культури-культури)». Захід пожвавив хіба що Євген Товстуха, який так само був героєм однієї із програм каналу. Його виступ був найконструктивнішим, а головне — він найменше з усіх присутніх (а серед них були Танюк, Череватенко, Олійник, Жулинський, Недашківська та інші відомі й шановані діячі з митцями) вживав слово, яке мусить визначати концепцію орденоносного телеканалу. «Віднині я всього вашого колективу приватлікар», — пообіцяв пан Євген і почав сеанс гомеопатичного лікування домашньою «Калганівкою» та настоянкою на березових бруньках. Розкішні, мушу сказати, ліки. Варто було ними презентацію починати, ними ж і закінчувати. Другим «променем світла в темному царстві» був геніальний акордеоніст Ігор Завадський. Як на мене, то цих двох гостей варто було б слухати протягом усієї презентації. Хоча наближені до каналу гості, чия висока духовність і квазікультурність не надається до жодних сумнівів, на неофіційній, «шампанній», частині заходу гонорово і «балувано» перешіптувались, мовляв, як оперний щур я відповідально скажу, що Баха він зіграв нормально, а от Вівальді «не дотягував». Подумалось: «Авжеж, один акордеон Завадського не конкурент цілому оркестрові Національної опери. Але якби Ігор був телевізійником, а не музикантом, то, напевно, вже запхнув би за пазуху весь «колектив товаріщєй» вашого каналу».
Проте критикувати завжди легко. А, хоч скач, хоч плач, навіть у найцинічнішого журналіста язик не повернеться сказати, що канал «Культура» нам не потрібен. Що ж до потрібності такого каналу, яким він є зараз, то... лишається тiльки побажати йому кардинально змінитися.
 |
«Що краще: Масяня про культуру чи культура як Масянька?» — запитує пiтерська телезiрка.
— Я не належу до упирів, які глупої ночі звично вирушають на полювання за духовністю, тож важко мені збагнути, кому ж вона світить, ця духовність державного каналу «Культура». Переконаний, що це — основне запитання до творчого колективу, який погодився на маргінальний статус; така самопостава не може викликати ані поваги, ані співчуття. Друге запитаня: що це? Окупація «святого місця», фронтовий сенс якої — утримувати позиції якомога довше й усіма засобами? Відповідно, будь-яка альтернативна ініціатива — а це справа найближчого часу — наражатиметься на бюрократичний опір. Бо нащо державному телебаченню ще один канал «Культура»? Називати каналом теперішні ефірні вібрації, що тривають з третьої до п'ятої ночі на УТ-1, — це нонсенс. Але вони є. І вони мають назву. Вони заполонили яку-не-яку нішу, і тепер кожен ТБ-чиновник може на всі аргументи з гордістю промовляти: як це у нас нема культури? Оно ж цілий канал!
Олексій Зоценко, генеральний директор каналу «Культура»:
— Сьогодні ви були присутні на презентації з нагоди виходу на супутник. Це означає, що як мінімум 80 країн Європи, Азії й навіть частину Північної Індії цей супутник захопить. У нас нині проблема єдина — ввести цей супутник у кабельну мережу. Щойно ми розіслали повідомлення кабельним операторам, почнемо підписувати угоди і будемо транслюватися. Ліцензія у нас — на 10 років мовлення, якщо наш канал захоче хтось ретранслювати, ми проти не будемо.
Микола Жулинський, академік НАНУ:
— Я можу бути й необ'єктивним, бо не дивився, та й не дивлюся систематично цей канал у силу обставин, пов'язаних із його транслюванням. Час його виходу в ефір не зручний не лише для мене, а й для переважної більшості нашого населення. Мені здається, що в продукції телеканалу «Культура» і в настроях його творців присутнє якесь відчуття пригніченості і, може, навіть момент безпорадності. Тому що вони б'ються як риба об лід, намагаючись його насамперед урятувати, а не вдосконалити. По суті, йде боротьба за виживання, а не боротьба за те, щоб завоювати глядача і відповідний телепростір. І навіть це одне вже заслуговує на те, щоб перед цими людьми зняти капелюха. Я не заперечую, що каналові потрібна нова, якісна трансформація. Їхні матеріали повинні в першу чергу готуватися не під кутом зору їхніх власних (національних) очей, а з погляду того, як на їхній продукт може реагувати чи то байдужий, чи необізнаний світовий глядач. Безперечно, потрібна така модифікація роботи цього каналу, яка б показувала, що він справді працює на рівні презентації української культури перед усім світом, а не лише з розрахунку на зацікавленого національного глядача. Розумію, що дехто може мені заперечити, мовляв, і нашого українського глядача ще виховувати й виховувати! Й однак вважаю, що цей канал мусить виконувати не просвітницьку функцію, а презентативну, тобто подавати матеріал так, щоб він був цікавий представникові культури будь-якого континенту. Це складне завдання, і воно потребує знання і використання моделей світової телевізійної практики. Але це вимагає коштів. На презентації я не випадково на цьому наголошував. Якщо держава не буде достатньо фінансувати цей канал, ми самотужки не знайдемо найближчим часом коштів, які б могли підняти його рівень. Тоді може трапитися найгірше. Якщо канал i далі рачкуватиме, не маючи змоги звестися на ноги, тоді глядач цілком утратить до нього інтерес. Канал «Культура» мусить бути суспільним телебаченням у найкращому розумінні цього поняття. В його існуванні має бути зацікавлений кожен громадянин України; цей культурний продукт мусить бути затребуваним і конкурентоздатним. Як на мене — в цьому найголовніше завдання каналу «Культура».
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
