Несанкціоноване повстання живих мерців

      Цієї суботи на істинних телевізійних фанатиків чекає звабливе випробовування. Канал «Ентер» зважився показати українському глядачеві шоу музиканта, від якого вже років десять плюється вся «цивілізована громадськість», — перформенс Мерліна Менсона God Guns & Goverment.

      Мерлін Менсон, похресник видатного музиканта-апокаліптика Трента Резнора (Nine Inch Nails), який і пустив цю субтильну дитину в морок постіндустріального кошмару, постав на грунті всенародних очікувань, і тому став їхньою ідеальною жертвою. Здавалося б, шокова шахта радикальних музичних напрямів давно занедбана. Безліч представників «чорної сцени» багатьох поколінь шастають довкола її руїн, харчуються однаковим набором штампів — спільною інфернальною символікою, некроромантикою та симулякрами крові й насильства. Всі джерела переляку настільки загиджені, що про масову увагу до цих похмурих дядьків із пентаклями на футболках годі й балакати. Благословенні 80-ті роки, коли на експлуатації образу напівзогнилого мерця або якогось канібалістичного сюжету можна було побудувати перспективний імідж, одійшли разом із жовтою зацікавленістю персонажами штибу «Айрон Мейден» чи «Кеннібал Корпс». Тож феномен Менсона зродився буквально на рівному, вичовганому табунами попередників, місці. Збагнути запаморочення від його присутності в шоу-бізнесі настільки ж важко, як і витлумачити природний людський потяг до ідеальної потворності. Досягти абсолюту збридження, достукатися до тих клітин мозку, які відповідають за рефлекторне сечовиділення, — це надзавдання для більшості творців горрору. Менсон зважився на ще зухваліший крок — він сам проголосив себе такою клітиною. І, що парадоксально, багато хто в це повірив.

      Мерлін Менсон — унікальний продукт, покликаний до життя телебаченням, а не рок-музикою, яка натомість одгрібає від суспільства чергові копняки через цього плюгавця. Менсон як особистість нікого не цікавить. Кого можна зворушити історією про вічного підлітка на ім'я Брайан Уорнер, чиї батьки прагнули надати дитині суворе християнське виховання, а дідусь тим часом не надто законспіровано реалізовував свої збочення у гаражі? Кого вразить мотивація бунтівника, який повстав проти «штучного світу», заледве скуштувавши ницих життєвих реалій? Тож хоч скільки б Менсон сьогодні не намагався пропихати у своїх інтерв'ю захоплення Мілтоном або Ніцше, — публіка реагує на це, наче на позавчорашній прогноз погоди. Не цитування «Втраченого раю» чекають від нього і не спогадів про покійного Хантера Томпсона, якому припали до душі «гівняні очі» Брайана (цими пестливими словами класика наркотичної прози музикант вельми пишається).

      Якщо музикант не виконує функції телевізійного шоу — популярність йому не світить. Цю заповідь Менсон засвоїв якнайкраще. Тим більше що його музичне обдарування — більш ніж скромне, — донедавна черпало життєву енергію винятково з продюсерського таланту Резнора. Інша річ, що сьогодні група «Мерлін Менсон» уже досягла того статусу, коли їй можна про музику й не думати.

      Схрестивши у своєму псевдонімі «світло» Мерлін Монро й «темряву» серійного вбивці Чарлза Менсона, Брайан Уорнер засвідчив, що збирається виламати двері в мас-медійну іконографію. Як символ, він постав на кістках поп-мерців, тож і його сценічне пришестя відбулося у подобі живого мерця: з виразним «героїновим макіяжем» та з ознаками безстатевої істоти, середньої ланки між «красунею» та «чудовиськом». Водночас цей реваншист мертвої плоті — зразковий представник генерації Коупленда: розтриньканого, напханого телевізійною рекламою та споживацькими інстинктами. Це саме той безрадісний клерк, який вчасно й переконливо збожеволів. Аж занадто переконливо — настільки, щоб це вражало звичайних шизоїдів.

      Митець, якому личить усе мерзенне. Менсон — один із небагатьох, хто свідомо прагнув саме такої репутації. Тож чи варто дивуватися, що всі знані людством збочення й аномалії липнуть до Менсона, наче діти — до Леніна? Але навіть якщо повірити в усі неймовірні чутки, поширювані «захисниками суспільної моралі» про Менсона, то справедливості ради треба було б визнати, що жоден зі справжніх чи намарених гріхів цього «нелюда в колготах» не є його авторським винаходом. Назвавши себе в одній пісенці антихристом, Менсон лише нагадав про всесвітньо знаний хіт «Секс Пістолз», який викликав свого часу менше нарікань, хоча Роттен носився з цією бодягою не в «демократичних США», а в пуританській Великобританії. Випустивши на сцену живу курку, яку відразу ж заграбастали пожадливі фани, Менсон здобувся на лаври монстра, який роздирає на сцені всяку живність й бомбардує нутрощами натовп (хоча, як свідчать апокрифи, курка успішно вижила, бо ніщо їй, окрім загальної уваги, не загрожувало). Як на масштаб та опінію Менсона, чутка видалася природна, в неї залюбки повірили й почали переповідати, додаючи щось про жертвопринесення різним люциперам просто під час концертів. Втім якщо істинне ставлення Менсона до курей ще належить з'ясовувати, то варто пригадати, що сама ідея такого кривавого перформансу належить, зокрема, поважному ветерану панк-сцени Іггі Попу. Знову ж таки, його вакханалії не були настільки успішним шоу, щоб про це говорив увесь світ.

      Проблема Менсона лише в тому, що він виявився тією телепрограмою, над якою демонстративно (ба навіть з виховальною метою) втрачено контроль, і яка поводиться в ефірі на власний розсуд, якщо цим словом можна назвати досконале, відпрацьоване шаленство.