Чи кращий фермер за голову колгоспу?

      На запитання «що сіяти?» середньостатистичні фермер та голова — той самий  Олексій чи Петро Дмитрович — особливо не задумуються. Принаймні спочатку вони йдуть апробованим шляхом. Отож в основному як селянські господарства, так і агрофірми вирощують зернові та технічні культури. Щоосені засівають свої угіддя озимою пшеницею, щовесни — ярим ячменем та кукурудзою на зерно, не забуваючи виділити землю під технічні культури — соняшник, цукровий буряк та ріпак. Однак дуже скоро фермери, чиї посівні площі набагато менші за агрофірмові, розуміють, що на пшениці багато не зароблять, тому переключаються на плодово-овочеву продукцію.

      Принаймні Олексій Чередниченко цього року вчинив саме так. Засіявши озимою пшеницею 40 гектарів (це, згідно з дослідженням, величина типової посівної площі під озимину, яку можуть собі дозволити фермери), решту ріллі — 10 гектарів — він використав під помідори та огірки. Своє рішення керівник пояснює тим, що свіжі овочі завжди зможе продати просто з поля на переробку розташованому поруч комбінату  або відвезти на ринок у Донецьк. До речі, якщо вірити опитуванню, серед фермерів найбільше землі під озимі зернові виділяють донеччани — в середньому 60 гектарів, тоді як херсонці — 42,3 гектара, а іванофранківці —  лишень 14,6 гектара (це тому, що у них ріллі мізер).

      Чому фермери переключаються на огірки-помідори, які Петро Дмитрович вважає занадто працемісткими і нерентабельними, адже, на відміну від пшениці та ячменю, з ними багато клопотів? Не отримавши на майновий пай колгоспних тракторів, Олексій у своїх розрахунках виходив ще й із того, що овочі не потребують особливої техніки, — усе можна зробити вручну. І з огляду на минулорічні погодні умови фермер не прогадав.

      А от кум і колега Чередниченка Іван Римарчук  iз розсадою вирішив не возитися. Він зробив ставку на соняшник як на прибуткову культуру, яка не потребує спеціальної обробки та добрив. Для Донеччини, як і для Херсонщини та Полтавщини, за дослідженням, соняшник та цукровий буряк серед фермерів не менш популярні, ніж серед екс-колгоспів. Проте цього року грошей у кишеню селян вони дадуть менше, ніж розраховував узяти Іван. Той же соняшник він позаторік продавав по 1 400 гривень за тонну, торік — по 1100—1200, а нині платять максимум 850, оскільки сусіди насіяли насіння аж занадто багато. «Треба було овочами підстрахуватися», — чухає тепер потилицю Іван Римарук. На той рік він планує посіяти трохи моркви — за неї на донецьких оптових ринках непогано платять.

      Проте урожайність озимої пшениці у фермера Чередниченка виявилася вищою, аніж у керівника агрофірми Неварикаші. І це не виняток із правила, стверджують у МФК. Спеціалісти пояснюють це свідомим заниженням даних про урожай з боку керівників агрофірм.

      Спільною у виробничій діяльності фермерів і агрофірм є проблема запровадження нових сортів культур.  Щоправда, загалом колеги Олексія виявилися дещо поінформованішими про ноу-хау, ніж колеги Петра Дмитровича, втім майже третина опитаних абсолютно не стежить за новинками. Цікаво, що найбільш обізнаними і «підкованими» у цьому плані є полтавчани — лише для восьми відсотків опитаних ця проблема є актуальною, а найменш поінформованими, як не дивно, іванофранківці — 70 відсотків яких не знають, як у місцевих умовах запровадити продуктивніші сорти сільгоспкультур.

      Те ж саме питання виникає і з дотриманням сівозмін. Дивно, але дослідження показали, що фермерські господарства стикаються з цією проблемою вдвічі частіше за сільгосппідприємства. Найменше переймаються ротацією сільгоспкультур знову ж таки іванофранківці: серед опитаних кожен другий не знає, що треба періодично змінювати місце посіву сільгоспкультур. Утім для невеличких господарств, яких багато в західному регіоні, сівозміна є проблематичною. Іван Римарчук, наприклад, пояснює недотримання науково обгрунтованого «плану культур» необхідністю вирощувати соняшник, який дає стабільний прибуток. Утім спеціалісти-дослідники МФК вважають, що така логіка можлива лише через брак необхідних знань, адже ця олійна культура настільки виснажує землю, що може спричинити цілий «букет» проблем — аж до ерозії грунту. Між іншим, з нею уже зіткнулося кожне четверте фермерське господарство та кожен десятий екс-колгосп.

      Свобода вирощувати хто що хоче призводить і до інших прикрих наслідків. Так, за останні роки помітно змінилися територіальні зони виробництва основних сільгоспкультур. Наприклад, цукровий буряк, який вирощують переважно у лісостеповій зоні, просунувся на південь — вирощується аж у господарствах Херсонщини. Звичайно, й урожайність він дає відповідну — 57,5 центнера з гектара, тоді як на Полтавщині, для якої ця культура є традиційною, гектар родить по 294 центнери «солодких коренів».

      Незважаючи на численні виробничі проблеми, фермери зазвичай змушені економити на висококваліфікованих спеціалістах. Наприклад, бухгалтером у фермерському господарстві Чередниченка працює його дружина, яка не має спеціальної освіти, а функції агронома та механізатора виконує сам господар. Таких, як Чередниченки, чимало. Лише третина опитаних фермерів мають дипломованого бухгалтера та агронома, а механізатора може собі дозволити і найняти лише кожен п'ятий опитаний фермер. «Я не можу дозволити собі утримувати спеціалістів. Прибутку з жінкою маємо не так багато, а хороший спеціаліст захоче, щоб йому добре платили», — зізнається Олексій Чередниченко. Отже, у роботі нові підприємці від землі розраховують лише на себе, книжки та поради компетентніших сусідів, адже консалтингових служб, де б вони отримали необхідну фахову консультацію, на селах не існує.

      З обіговими коштами у фермерів не краще, ніж зі знаннями. Приміром, Олексій зізнається, що позичає гроші у брата, який живе у місті й тримає будівельну фірму. Та й за результатами дослідження, основним джерелом фінансування для сільських підприємців є власні заощадження та заробітки. На них розраховують 94 відсотки фермерів та 89 відсотків агрофірм. Хоча, на відміну від фермерів, у реформованих КСП більше шансів отримати банківську позичку, оскільки вони мають більше майна, яке можна віддати під заставу. Тим часом фермери здебільшого позичають гроші у приватних осіб — родичів, друзів, сусідів.

      Утім і екс-колгоспи на комерційні кредити не дуже розгуляються. За даними МФК, реформовані господарства позичають невеликі суми — в межах 50 тисяч гривень — та й то не на розвиток «фірми», а щоб перекрити поточні витрати, а саме: придбати насіння, мінеральні добрива, пальне тощо. «Що нам тієї позики? — скаржиться Петро Неварикаша, — П'ятдесяти тисяч хіба що на третину комбайна вистачить!» А йому ж ще платити відсотки — 20—30 річних. Зате саме таким керівникам, як Петро Дмитрович, майже у п'ять разів частіше, ніж фермерам, вдається взяти так званий «пільговий кредит» — за схемою часткового відшкодування відсотків державою. Знову ж таки, завдяки наявності майна під заставу.

      Також агрофірми, на відміну від фермерів, частіше підробляють за рахунок «побічного» бізнесу. Наприклад, Неварикаша, окрім сільгоспвиробництва, тримає міні-пекарню, і таких, як він, серед керівників інших господарств — 11 відсотків. Кожен п'ятий опитаний колега Петра Дмитровича, як і він сам, має млин, отож меле зерно і своїм робітникам, і сусіднім фермерам, а кожен дев'ятий-десятий — здає в оренду екс-колгоспну техніку, отримуючи від цього певний відсоток сусідського врожаю. Технічно не  оснащені фермери здебільшого підробляти не мають змоги. Більше того, вони мають менш розгалужені канали збуту продукції: безпосередньо з поля фермери вимушені продавати майже 40 відсотків урожаю, тоді як великі сільгосппідприємства — лише чверть.

      Куди йдуть основні фінансові вливання сільських господарств? Звичайно, на польові роботи. Тут фермери та агрофірми проявляють заздрісну солідарність. При цьому витрати на фермерських землях (у перерахунку на одиницю продукції) значно вищі, ніж у колег із агрофірм, — фахівці міжнарожної фінансової корпорації пояснюють цей феномен поганою забезпеченістю технікою та нижчими обсягами виробництва. Тоді як тваринництво мало приваблює і одних, і інших. Низькі закупівельні ціни на м'ясо й молоко роблять галузь низькорентабельною, а здебільшого й геть збитковою. Хоча у фермерських господарствах тримають корову, щоб забезпечити себе молоком, а поле — перегноєм, знову ж таки задля того, щоб зекономити на мінеральних добривах.