Таке хаотичне щастя киян

      Наставник «Арсеналу» Арсен Венгер визнав напередодні, що «Динамо» не повинно було програвати у попередньому турі «Інтеру» — мовляв, у Мілані українському чемпіону просто не пощастило. Тож не дивно, що «сатисфакція» прийшла до команди Олексія Михайличенка на вщерть заповненому стадіоні НСК «Олімпійський», який уболівав як ніколи натхненно. В останні години було розкуплено навіть квитки по 50 грн., не кажучи про 20- і 35-гривневі, а до повного аншлагу бракувало лише заповнення місць в «англійському» секторі — замість 1200 до Києва доїхало близько 200 «бритів», чиї голоси й прапори тонули у галасі й «хвилях» української «торсиди». Наш тренер особливо відзначить «постфактум» роль 80-тисячного «дванадцятого гравця»...

      Найголовніший же внесок у перемогу зробили самі гравці у білих футболках з діагональною темно-синьою смугою.Цього вечора у діях киян була присутня не лише славнозвісна самовідданість, з оцінки якої Михайличенко традиційно розпочинає будь-який аналіз поєдинку (в іграх Ліги чемпіонів грати упівсили просто неможливо, і боротьбу в кожному епізоді до кінця теж слід сприймати як саме собою зрозуміле явище). А ось чому по-справжньому треба радіти, так це перемозі традиційної для українського футболу концепції колективної гри. Що ми могли протиставити грізному лідерові прем'єр-ліги, не надто типовому англійському клубу з «французьким» обличчям, у складі якого грають чотири діючих чемпіони світу? Індивідуальність досить високого гатунку так і пре з кожного «каноніра». Михайличенко ж — вихованець тієї «школи», яка знає, як це перетворити у недолік суперника. Особливого секрету тут немає — якісна організація і швидкісні командні дії. Наші, передусім півзахисники, повинні були обмежити лондонцям простір, без якого вони почуваються зле. І при цьому не обмежуватися суто руйнівними діями, від яких швидко настає втома і виникають помилки. Треба було ще проводити стрімкі контратаки, бажано різнопланові.

      І тепер ми можемо сказати, що господарям вдалося втілити цей план у життя. «Арсенал», який побоювався нічних заморозків, отримав +14 на термометрі та задуху на вогкому футбольному полі і почувався не надто затишно. Ні, свою величезну порцію кутових «каноніри» подали і таки перевірили Шовковського на міцність. Але системної загрози створити не змогли — швидше, динамівці були лідерами за гостротою передач біля чужого штрафного майданчика. Визнаємо, що Венгер замінив Еду, Жилберто і Парлора через те, що вони програли центр поля Леко, Гусєву, Белькевичу, Пеєву та Гіоане. «Пожежі» біля воріт Єнса Леманна виникали регулярно. План на гру працював відмінно, і єдиний, хто міг його погубити, — це, звісно, наш «нестабільний» узбецький форвард.

      Максим Шацьких уже кілька років викликає суперечливі почуття у шанувальників «Динамо». З одного боку, багатьох дратує відсутність у його арсеналі м'якої техніки обводки та передач, але з іншого — йому багато пробачають за суто голеадорське вміння влучно пробити за найменшої нагоди та опинитися в потрібному місці у потрібний час, реалізувавши хоч одну з п'яти нагод. Саме так Максим і відкрив рахунок, пробивши, не думаючи, після рикошету м'яча від нього ж самого. До цього він змарнував два вигідних моменти. Що ж, «один із трьох» — досить пристойний результат як для матчу, в якому суперники грали у футбол, а не лише боролися.

      Кияни відкрили рахунок саме в той проміжок часу, якого побоювався Арсен Венгер, — у перші 30 хвилин. Після цього, на піднесенні, «Динамо» створило ще декілька моментів — Олег Гусєв навіть ледь не забив по-зірковому, переправляючи м'яч у ворота п'ятою, ще раз молодий «хав» намагався пробити «ножицями» через себе. Не можна сказати, що наша команда змогла, користуючись моментом, повністю взяти гру під контроль. Більше того, Олександрові Шовковському довелося двічі демонструвати вірний вибір позиції та чудову реакцію, тоді як німецький голкіпер Леманн лише одного разу продемонстрував майстерність після дальнього удару Гіоане. Повністю переграти суперника до перерви команді Михайличенка завадила, як на мене, не досить відпрацьована контратака. Саме через це загальний результат гри міг стати вельми неприємним для нас.

      Маю на увазі не рахунок, а те, що нове «Динамо» не позбулося старої звички грати на утримання рахунку. Звичайно, господарі поля не дуже відверто прагнули діяти від оборони, зустрічаючи, і досить вдало, суперника ще в центрі поля. Проте навіть після виграшного матчу не можна закривати очей на й досі велику кількість помилок при передачах, коли ніхто не заважав зіграти точніше. Відбираючи м'яча неймовірними зусиллями, кияни примудрялися втрачати його на рівному місці. «Арсенал» починав потроху знаходити свою гру — атакувати, тиснути. Гості відверто ризикували, і «Динамо» отримувало багато можливостей для контратак. Але їх завершення виглядало розгубленим. Чого вартий епізод з виходом чотирьох динамівців проти двох оборонців суперників! Однак Пеєв не вигадав нічого кращого, ніж пробити «по горобцях». А що зробив випущений на заміну Діого Рінкон, коли опинився абсолютно вільним у штрафному майданчику перед Леманном? Як образно сказав після матчу у венеціанському дворику «Олімпійського» тренер київського «Арсеналу» В'ячеслав Грозний, бразилець міг запитати голкіпера, у який кут йому забити, натомість розпорядився м'ячем зовсім не по-латиноамериканському, а по-регбійному — запустив метрів на п'ять у висоту.

      Ці епізоди згадую недаремно, адже невідомо, чим би все закінчилося, якби не помилка Єнса Леманна, який чомусь вирішив, що він — польовий гравець. Добре, що м'яч після боротьби німця з узбеком відскочив саме до білоруса Валентина Белькевича — найтехнічнішому гравцеві «Динамо» вистачило нервів влучити у порожні ворота.

      Після того ж, як «каноніри» скоротили рахунок, біля воріт Шовковського панував справжній хаос. Гравці «Арсеналу» розуміли, що друга поразка на «екваторі» групового турніру (при одній нічиїй) робить їхні шанси на вихід із квартету примарними. І дуже хотіли зробити ще бодай один подарунок тренерові Венгеру, який 22 жовтня мав відзначати 54-й день народження. Напруга сягала апогею разом із навалою. Епізод, коли Коло Туре влучив у поперечину, ще довго снитиметься лондонцям...

      Телекамера після фінального свистка великим планом показала Белькевича — він, разом із «заведеним» стадіоном, красномовно з полегшенням зітхнув. На мові футболу це значить, що ми «відскочили». Тож будемо об'єктивними: вівторкова перемога — це лише три очки, а ейфорія щезає, як тільки починаєш думати про матч у Лондоні, згадуючи останні 10—15 хвилин київського поєдинку. І на «Хайбері» реалізація у співвідношенні «один із трьох-чотирьох» уже не буде виграшною.

Олексій Михайличенко, тренер «Динамо»:

      — Ви чудово розумієте, що після такої напруженої гри важко робити якийсь глибокий аналіз. Ми прагнули з перших хвилин підтримувати високий темп гри, приділяючи особливу увагу Анрі та Вільтору. На жаль, Дмитрулін у неприємному зіткненні знову зазнав травми, і нам довелося змінювати розташування гравців.

      У сьогоднішньому матчі було багато гарних моментів. Таку гру – швидку і через фланги – хотілося б бачити від «Динамо» завжди. Щодо оборони, то ми прагнули відсунути «Арсенал» подалі від нашого штрафного майданчика. Це вдавалося не завжди, бо лондонський клуб володіє досить високою майстерністю. Якщо в першому таймі ми цю проблему вирішували, то після перерви, особливо наприкінці матчу, припустилися кількох позиційних прорахунків. Але зараз усе це відходить на другий план, оскільки команда виявила величезну самовідданість — билися за кожен м'яч, за кожен сантиметр поля. І це було, напевно, стрижневим у цій грі. Наприкінці матчу нам деякою мірою пощастило відстояти рахунок, але я все-таки вважаю, що в даній зустрічі ми більше бажали перемоги, ніж суперник. І більше цю перемогу заслужили. Звичайно, величезна подяка вболівальникам, які підтримали нас у цей дощовий осінній вечір. Атмосфера на стадіоні була фантастичною. Це не просто красивий жест з мого боку, а справді вдячність — сьогодні ми були єдиною командою.

Арсен Венгер, тренер «Арсеналу»:

      — «Динамо» грало дуже щільно і ще в першому таймі зловило нас на контратаці. У другому таймі перевага була повністю на боці «Арсеналу», і для нас було дуже важливим не пропустити гол. За рахунку 1:0 я особливо не хвилювався, знаючи, що ми зможемо відповісти, але після другого м'яча ситуація стала складною для нас. І все ж наші гравці зробили все можливе, щоб урятувати матч. Нам просто не пощастило. Щодо обставин, за яких ми пропустили другий гол, то я тут не для того, щоб звинувачувати окремих гравців. Я сам просив команду йти вперед, тож тепер не можу нарікати на футболістів за те, що при цьому вони припустилися помилок у обороні. Звичайно, Йєнс Леманн пригнічений, але не думаю, що він у цьому плані відрізняється від інших гравців «Арсеналу» — пригнічені всі. Тому першочергове завдання для нас – піднести командний дух, покращити психологічний стан хлопців. Адже, попри все, хлопці грали дуже добре, не капітулюючи навіть за рахунку 2:0.