Вiктор Король.
— Вікторе Юхимовичу, як ставляться до висвітлення історичної правди про війну інші викладачі історичного факультету?
— Ніхто з викладачів мене не спростував. І рядові ветерани, які брали участь у битві за Дніпро, мене підтримали. 90-річний ветеран-фронтовик Євген Батурин навіть написав: «Шайка генералов, не видавшая передовой, пытается брехню выдать за правду и наоборот». Знаєте, що найбільше обурило ректора і підписантів проти мене? Що я спираюся на, з їхньої точки зору, «сумнівні джерела» — Олександра Довженка, який у роки війни з кіноапаратом об'їздив усю Україну, і свідка форсування Дніпра Віктора Астаф'єва. Підписанти заперечують описане ними — польові військкомати, як мобілізовували цілими селами молодь і кидали її непідготовленою в атаки, як тисячами тонули солдати, форсуючи Дніпро, бо не були забезпечені плавзасоби. Це страшна трагедія, це злочин радянського командування. Але про це не можна говорити! Не було цього, мовляв, і все.
— Уже не є таємницею, що в роки війни солдатів на радянських фронтах убивали не тільки прямі вороги — нацисти, але й «свої, рідні». Чи відомо, скільки людей знищили, скажімо, загородзагони?
— 994 тисячі у СРСР було знищено у роки війни у результаті діяльності трибуналів, загородзагонів, штрафбатів. За наказом Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 року і № 227 від 28 липня 1942 року всіх, хто розгубився, а це вирішували загородзагони, розстрілювали на місці без суду і слідства. Я допоміг ветеранові Василеві Рябчуку озвучити в пресі епізод, очевидцем якого він став на фронті. Під час Корсунь-Шевченківської битви майор у п'яному вигляді привів хлопця, який нібито втік з передової (хоча, як потім встановили, він не тікав), ткнув пальцем у іншого хлопця і каже: «Розстріляй його». Той відмовився — як може нормальна людина розстріляти товариша, не знаючи за що. Тоді майор розстріляв обох.
По Україні 270 тисяч було мобілізовано польовими військкоматами, і всі вони загинули в перших боях. Бо їх вважали зрадниками, мовляв, перебували на окупованій території. Їх кидали в атаку часто без спорядження, з однією гвинтівкою на 3 — 5 чоловік, а то й без жодної. Я про це розповідаю і в книжках, і у фільмі. За це мене й критикували.
— У багатьох країнах-учасницях Другої світової війни поза обліком залишилися хіба що одиниці жертв. Ім'я кожного, за невеликими винятками, загиблого бійця вписане в книгу історії. Чи на сьогодні відомо достеменно, скільки життів у цій війні втратила Україна?
— Україна найбільше постраждала від цієї війни. Сталінські генерали пролили моря крові. Тільки битва за Дніпро чого варта! Але втрати приховують. Дійшло до того, що в офіційних довідниках навіть не пишуть про втрати на Букринському плацдармі, вказують тільки загиблих у проміжку з 3 по 13 листопада — 6 тисяч чоловік, а насправді там полягло півмільйона. Ми до сьогодні не знаємо, хто похований у 28 тисячах братських могил на території України. Там в основному невідомі герої. «Братська могила» — це взагалі злочинний термін, адже представники інших армій своїх загиблих у війні намагалися ховати персонально. У німецьких солдатів були медальйони з іменами, а Сталін відмінив такі у 1942 році. Останки наших солдатів досі лежать, непоховані, в колишніх окопах, траншеях. Члени нашого клубу «Пошук», який очолює Василь Рябчук, відшукали останки 29 тисяч солдатів і встановили їхні імена. Пошуковець Олександр Кравченко відкопав і встановив імена до 36 тисяч солдатів. Він каже, що кістки наших бійців лежать у три накати і на Букринському, і на Лютізькому плацдармах. Клуб «Пошук», до слова, підпорядкований ветеранській організації на чолі з генералом Іваном Герасимовим, але вона не надає пошуковцям ніякої допомоги.
— Скільки викладачів-істориків університету сьогодні провадять власну наукову діяльність, працюють в архівах?
— Стараються всі, у всіх є такі можливості. Але деякі бояться зачіпати тему початку війни. Причиною того є «синдром Некрича». Московський історик Олександр Некрич у 1965 році написав книжку «1941, 22 июня», яку позитивно оцінила наукова спільнота. Але її розгромив ідеолог ЦК КПРС Михайло Суслов, змусивши деяких істориків партії критикувати вченого. Книгу пустили під ніж, Некрича вигнали з роботи, і він виїхав за межі Росії. З тих пір частина кон'юнктурних істориків зробила висновок, що правду про ІІ Світову війну краще не писати. Ніхто не хотів бути звільненим з роботи, позбавленим права друкуватися.
— Невже люди за 14 років ще не відійшли від того «синдрому» і досі бояться «не вгодити» комусь кричущими фактами?
— Уявіть собі, зараз ще важче писати правду про війну, ніж тоді. Тому що група генералів на чолі з головою Ради ветеранів України, генералом Іваном Герасимовим, інспірує виступи проти правдивих істориків з такими сталінськими ярликами, як «фальсифікатор», «перекручувач», «святотатець». З цього приводу група істориків України в газеті «День» за 9 квітня опублікувала відкритий лист до Президента, Прем'єр-міністра та голови ВР України, у якому просила захистити вчених від тиску з боку певних політичних сил, що монополізували історію війни.
— А ці «інспіратори» стали генералами в час війни чи вже потім?
— Герасимов під час війни був командиром танкового полку, начальником штабу. Відразу після війни став генералом. Герасимов та члени його команди не мають історичної освіти, але вказують ученим, як писати історію. За ними стоять певні політичні сили. Пан Герасимов у газеті «Київський вісник» від 7 вересня 2004 року закликав, як у роки війни під прапором Сталіна, дружно вийти «на прю» і проголосувати за Петра Симоненка. Коли ж лідера комуністів у президентській гонці провалили — голова ветеранської організації став підтримувати Януковича.
— Але ж є і Всеукраїнська ветеранська організація, яку очолює народний депутат, академік Ігор Юхновський. Чому вона, якщо і б'є у дзвін, то тихо-тихо?
— Пан Юхновський періодично виступає в парламенті з критикою Герасимова, що відірвався від простих ветеранів. Народний депутат пропонує підвищити виплати передусім рядовим фронтовикам, бо вони живуть часто у жахливих побутових умовах. А ви подивіться, в якому офісі Герасимов, які машини його обслуговують, яка в нього дача. Колосальні гроші, які виділяє держава, не завжди потрапляють до фронтовиків. А як він ставиться до ветеранів! Я знаю відомого ветерана війни, Федора Прокоповича Лещенка, який з одним Героєм Радянського Союзу, інвалідом на милицях, чекав на прийом у приймальні в генерала Герасимова дві з половиною години. А той саме проводив «апаратну нараду», знаючи, що в нього під дверима сидять отакі поважні люди. Яка може бути у ветеранській організації апаратна нарада — це ж не Кабмін...
— А як студенти ставляться до маніпуляцій історією?
— Звичайно, негативно. Вони про всі ці погромні акції проти правди історії дізнаються в першу чергу. Вони хочуть знати правду про війну в усій її повноті. Скільки ж можна завантажувати молодь ідеологічними штампами? А брехня про війну з подачі оцих генералів, яким допомагає ректор отакою політикою, переважає і сьогодні.
— Відомо, що для історика найголовніше — нові джерела, нова інформація, нові факти. Чи є в розпорядженні історичного факультету сучасні документальні фільми з української історії, зокрема, про війну?
— Нових фільмів немає, є тільки старі, прапагандистські. І з книжками теж проблема. У нас на факультеті навіть нових історичних карт немає, а вони вже є у продажу. З технічних засобів є магнітофон, старенький проектор, екран для фільмів. До речі, щоб показати студентам фільм за допомогою цієї «техніки», потрібно заздалегідь записуватися в чергу на проектор. Я на лекції приношу свої фільми. Скажімо, документальну стрічку «Окопна правда живої сили», на основі виступів ветеранів. Коли ми зі студентами його переглядали, наші технічні працівники казали, що фільм великий і через це може згоріти лампа, яка коштує 300 доларів... На все це в університету немає грошей. Хоча ректорський фонд дуже великий, і кошти на навчальну базу, вочевидь, передбачені. Грошей в національному університеті немає і на відрядження для професорів навіть по Україні, не кажучи про закордонні. Я минулого року був опонентом на захисті дисертації в Луганському університеті ім. Даля, коштів у ректора на це не знайшлося, то я мав привезти туди довідки, що керівництво й бухгалтерія Київського національного університету не заперечує, що мені оплатить дорогу Луганський університет. І я два тижні ходив, щоб підписати в ректораті ці документи.
— Подейкують, що Віктор Скопенко перетворив університет на арену для деяких політиків. Можливо, за кошт фонду університету...
— У 1999 році в університеті організували бучне святкування 165-річчя ВНЗ. Такі «половинки», як правило, не відзначають, святкують 150, 170-річчя. Виявилося, це був час передвиборчої кампанії Леоніда Кучми. Уся поважна професура сиділа в Палаці «Україна» й слухала Кучму і заклики «авторитетних осіб» переобрати цього «видатного Президента» на другий термін. Невдовзі ректор Скопенко став Героєм України. А у 2004 році 170-річчя університету перетворили в передвиборчу кампанію Януковича. Дивно також, що ректор європейського університету Віктор Скопенко є одним з лідерів Ордену святого Станіслава, масонської організації, органiзованої в Українi у 1999 роцi, про яку зараз чомусь не згадують. А до неї ж увійшла кучмівська еліта — близько 300 вищих керiвникiв держави, колишнє начальство силових каральних органів. До речі, свою масонську відзнаку ректор здав у музей університету.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
