Горан Брегович.
Попри те, що Горан Брегович є добре знаним у всіх країнах Європи, а також в Америці та Азії, в Україні він відомий переважно кіноманам завдяки створенiй ним музицi для кіно. Яскраву різнобічність таланту Бреговича можна пояснити етнічною і культурною барвистістю та строкатістю країни, в якій він народився і виховувався. Хоча Югославії вже не існує, але Бреговича, який тепер мешкає у Парижі, можна з повним правом продовжувати вважати югославом, бо інше визначення буде важко підібрати. Він народився 22 березня 1950 року в поліетнічному Сараєві, в родині сербки та хорвата. Має позашлюбну доньку Жельку, яку «змайстрував» у часи бурхливої рок-молодості у короткотривалому зв'язку з дівчиною-хорваткою. Желька навчалася у Художній академії у Белграді, але у зв'язку з війною 1992—95 років емігрувала до Голландії, де закінчила в Амстердамі музичну школу і тепер працює разом із татом у його музичних студіях у Белграді та Парижі. Горан одружений з мусульманкою на ім'я Джанана, з якою має дві доньки: Ему та Уну. Молодший брат Горана — Предраг — закінчив французьку кулінарну академію і тепер є власником кращого французького ресторану в Грінвіч Вілідж, артистичному районі Нью-Йорка, автором кількох кулінарних книг.
Батько Горана, ветеран Другої світової, у повоєнні роки — офіцер Югославської народної армії, після виходу у відставку у званні полковника подався у рідне село на півночі Хорватії, поблизу кордону з Угорщиною, вирощував виноград та робив iз нього вино. Після смерті батька Горан успадкував його виноградник та справу, тому є знавцем добрих вин. Якось Брегович розповів у інтерв'ю часопису сербських анархістів: «Мій покійний батько посадив рислінг та ще один вид дуже стійкого місцевого винограду, тому ми виготовляємо два види білого вина. Кожен із нас виростає зі спротивом проти батьків, але з роками ми стаємо все більш схожими на них і відкриваємо для себе їхні кращі сторони. Тож і я тепер займаюсь виноградарством та намагаюся, як і батько, кожного року виробляти не менше тисячі літрів вина. Саме стільки він випивав разом зі своїми друзями-п'яничками впродовж року. Я сподіваюся, що також буду мати з ким випити стільки вина». Музика і вино, кулінарія і продюсерська робота, Белград і Париж, Європа й Америка — все це у серці Горана. Він народився і виріс у Боснії, але тепер є людиною світу, а його музика — музикою світу, хоча коріння її — в Боснії, чи у ширшому сенсі — у зниклій з карти світу Югославії.
Від батька Франьє Горан успадкував холоднокровність та незмінний добрий настрій, від матері Борки — впертість у тих випадках, коли справи йдуть не за його планами. Батьки розлучилися через кілька років після народження Горана, і він залишився жити з матір'ю у мусульманській частині Сараєво, де разом із ровесниками залюбки святкував Байрам та інші мусульманські свята, хоча був хрещеним православним християнином. У початкових класах школи дуже любив малювати. За наполяганням батька, який був закоханий у гру на скрипці, записався у музичну школу, в клас скрипки, але, на превеликий жаль Бреговича-старшого, сина звідти виключили на другому році навчання за лінощі, оскільки хлопчик із більшим задоволенням вештався разом із друзями вулицями Сараєва. Був дуже впертим і втікав iз дому на день-два, якщо його карали за провини, а потім повертався, ніби нічого і не сталося.
Як пригадують його однокласники, Горан зацікавився музикою у віці 11 років, коли дізнався, що... дівчата просто шаленіють від музикантів. Він умовив матір подарувати йому на Різдво гітару, і таким чином було визначено його життєвий шлях. Тодішній приятель Горана пригадує, що «він годинами завчав акорди, його полум'яний погляд був скерований у порожнечу і його переповнював захват від будь-яких музичних жанрів». Щоб навчитися співати, він записався до Сараєвського дитячого хору і навіть виїздив з ним на закордонні виступи. Втім на той час Сараєво вже перебувало у полоні рок-н-ролу, у місті виникали нові місцеві групи. Горан створив свою першу рок-групу, коли навчався у восьмому класі.
Після закінчення восьми класів постало питання про вибір фаху. Горан прагнув вступити до художнього училища, але коли про це дізналася його тітка Наташа, лікарка за фахом, то переконала свою сестру, що в таких навчальних закладах навчаються «самі педерасти». Налякана мати заявила, що «трупом ляже, а не пустить сина до цього гнізда розпусти». Так із Горана не вийшов художник. На родинній нараді було досягнено компромісу: в обмін на дозвіл матері відростити довге волосся Горан пообіцяв їй кинути палити та вступити до транспортного технікуму. Та навчання у цьому закладі було недовгим, бо одного разу, прогулюючи чергову пару, Горан викрав старенький «Мерседес» зі свого навчального закладу та розбив його. Розлючена мати, коли дізналася про виключення сина з технікуму, ввірвалася на сцену під час виступу його групи «Ізохіпсе» та від усього серця надавала сину стусанів і ляпасів. Так із Горана не вийшов великий технік.
Та материнське серце швидко відходить. Борка зрозуміла, що чому бути, того не минути. І купила сину справжню дорогу і красиву електричну гітару, про яку він давно мріяв. А він, у відповідь, розпочав навчання у гімназії, а вечорами для власного задоволення та підробітку грав у місцевих кав’ярнях та ресторанах. Грали все, чого лиш забажають підпилі відвідувачі: від народної музики до рок-н-ролу. А гроші були потрібні, бо на той час мати переселилася жити до моря і залишила сину порожню квартиру та право розпоряджатися своїм життям. Тому вдень, окрім навчання, він продавав газети та підробляв у будівельних фірмах. Після закінчення гімназії три роки «халтурив» у ресторанах Італії.
І, власне, після повернення на батьківщину з Італії розпочалася його фахова музична кар'єра. Він видав два сингли (малі платівки з двома піснями) із заснованою ним 1971 року групою Jutro «Завтра»). На одному з них була написана Бреговичем пісня Kad bih bio bijelo dugme («Якби я був білим гудзиком»). З назви цієї пісні з'явилася назва нового рок-квінтету, який Брегович заснував у січні 1974 року спільно із сараєвськиим рок-співаком Желько Бебеком. Назву цієї пісні отримав виданий того ж року перший альбом нової групи, який користувався феноменальним успіхом і завдяки якому «Дугметі» («Гудзики»), як любовно називали групу шанувальники, лише за кілька місяців стали найпопулярнішою рок-формацією Югославії. Упродовж 1976—78 років країна була охоплена справжнім божевіллям під назвою Dugmemania («Гудзикоманія»), на зразок «бітломанії» у Великій Британії 60-х років. «Гудзикоманія» межувала з неконтрольованою масовою істерією, тому на радіо і телебаченні, в пресі і навчальних закладах відбувалися бурхливі дебати за участю соціологів, культурологів та діячів компартії про те, чи феномен «Білого Гудзика» становить загрозу для молоді. Варто зазначити, що Горан Брегович був членом Союзу комуністів Югославії, щоправда, 1982 року його виключили з партії за те, що він не відвідував збори місцевого партійного осередку. Але оскільки на той час президент Тіто вже помер, а компартійна влада почала хитатися, то виключення з партійних шеренг не мало для нього жодних практичних наслідків.
Група мала неймовірний комерційний успіх. За роки свого існування (1974—1988) вона видала 14 альбомів загальним накладом 15 млн. примірників. Це в країні з населенням 20 млн. осіб! «Гудзики» до цього часу залишаються легендою на теренах колишньої Югославії. Я переконався у цьому особисто: на вуличних розкладках компакт-дисків у Чорногорії піратські альбоми провідних західних рок-виконавців (якість висока — перевірено особисто) можна придбати за 1 євро, а за будь-який альбом «Білого гудзика» доведеться викласти щонайменше 5-6 євро. У ці дні постюгославські терени буквально електризовані повідомленням про возз'єднання групи. «Дугмети» дадуть три концерти: 15 червня — у Сараєво, 22 червня — у Загребі та 28 червня — у Бєлграді. Йдеться про концерти на великих стадіонах із десятками тисяч глядачів, тому і подив, і особлива подяка Горану Бреговичу за те, що він погодився виступити у Києві, хоча й зайнятий репетиціями перед такими відповідальними виступами зібраної після 17 років розлуки групи.
Брегович як композитор та автор текстів «Гудзиків» із самого початку існування групи постійно вплітав у мелодії пісень елементи балканського фольклору, а у 80-х роках уже цілком відверто пішов на флірт із народною музикою, що лише додало групі нових шанувальників та збільшило її популярність. І тоді, і тепер Бреговича часто звинувачують, що він став «убивцею» класичної рок-музики британського та американського зразків, оскільки за прикладом «Гудзиків» пішли сотні й тисячі інших виконавців. Сучасний балканський рок — це суміш із місцевим фольклором, балканське диско — це суміш класичного диско з місцевими народними мотивами. В дискотеках (навіть найрозкішніших) Сербії і Чорногорії майже стовідсотково звучить місцева диско-музика. Що там приховувати, частина російських та українських поп-виконавців чи той же конкурсант «Євробачення» від Молдови — група «Здоб ши здуб» — відверто копіюють музичні знахідки «від Бреговича».
І це не дорікання, а похвала, бо «зробити платівку» разом із Бреговичем — це мрія багатьох європейських виконавців. Співпраця з ним — це гарантія створення чогось якісно нового та комерційного успіху. При створенні музики для кіно, яка потім з'явилася на окремих альбомах, він співпрацював із британським рок-ветераном Скотом Вокером, королем американського панк-року Іггі Попом, золотим голосом Ізраїлю, вже покійною співачкою Офрою Хазою. У Польщі Брегович записав два альбоми зі співачкою Кая (перший із них розійшовся рекордним для Польщі накладом у 700 тис. примірників!) та один із Кшиштофом Кравчиком, колишнім вокалістом популярної у 60-х роках рок-групи «Трубадури», яка також рясно вплітала в мелодії своїх пісень польський фольклор. Подібні альбоми Брегович записував у Туреччині (з Сезен Аксу), Греції (з Алкістісом Протосалтісом та Жоржем Деларасом) і Сербії (зі Здравко Чоличем). Співпрацював із добре відомою у нас за виступами в Києві Сезарією Еворою.
Горан Брегович написав музику до понад 30 фільмів: уперше, ще 1976 року, — до скромного югославського телефільму і востаннє — до цьогорічної російської суперпродукції «Турецький гамбіт». Він працював у кіно в майже половині європейських країн, але найвідомішими його роботами є музика до французького фільму «Королева Марго» (1994), яка номінувалася на найвищу французьку кінонагороду «Сезар», та музика до трьох фільмів боснійського кінорежисера Еміра Кустуріци, з яким Брегович був знайомий ще з початку 80-х років, оскільки обоє походять із Сараєво: «Час циганів», «Мрія Арізони» та «Андерграунд». Завдяки їм він здобув світову славу. 2000 року Брегович отримав особливу нагороду у Ватикані за музику до італійського телефільму «Марія, донька свого сина», історію життя Діви Марії, матері Ісуса.
Якщо Брегович добре відомий нам як композитор музики для кіно, то його музика для театру нам зовсім не відома. Брегович дебютував як театральний композитор 1997 року музикою до мультимедійного проекту «Тиша Балкан» словенського режисера Томаза Пандура. Потім була співпраця з італійським «Театро Стабіле» з міста Трієст, де він створив музичний супровід для авангардної постановки «Гамлета». Також в Італії 1999 року він створив музику для вистави «Дитячий хрестовий похід» у постановці режисера Марко Байлані в театрі міста Палермо. На початку нового тисячоліття Брегович три роки поспіль співпрацював з уже згаданим словенським режисером Томазом Пандурою, зокрема і над постановкою «Божественної комедії» в театрі «Талія» у німецькому місті Гамбург.
Після розпаду «Гудзиків» Брегович майже на десять років припинив концертні виступи. Стомлений від майже 20 років безперервного концертування, він мав намір поселитися у маленькому затишному будинку на узбережжі Адріатики та вести спокійне життя «рок-пенсіонера». Але цим планам не дали здійснитися війни, які вибухнули на теренах Югославії. Брегович подався у вигнання до Парижа і лише 1995 року, після закінчення кровопролиття, зібрав свій оркестр, який має міжнародну назву Wedding & Funeral Band (сербський варіант Orkestar za svadbe i sahrane), тобто «Весільно-похоронний оркестр», до складу якого входять циганські трубачі, чотири болгарські вокалісти та музиканти, які грають на різноманітних народних інструментах: цимбалах, пищавках, бубнах тощо. Окрім того, на місці виступу він ще й запрошує до співпраці місцеві хори та філармонічні оркестри. Оркестр ще у першому розширеному складі разом із хором з 50 співаків і симфонічним оркестром дав 1995 року перші концерти у Швеції та Греції, а 26 жовтня виступив у такому складі перед вісьмома тисячами глядачів у Національному парку Брюсселя. Він здійснював подібні концертні спроби і впродовж 1996 року, але окремих потенційних організаторів концертів лякала перспектива присутності на сцені відразу 120 музикантів та співаків. У червні 1997 року він скорочує свій колектив «лише» до 50 осіб і починає виконувати з ним переважно музику з кінофільмів. Успіх іде за успіхом. Кожен концерт відвідують від трьох до десяти тисяч глядачів. Рекорд встановлено 1 травня 1997 року, коли на римській площі П'яцца Сен-Джованні послухати Горана та його «Весільно-поховальний оркестр» зібралися півмільйона осіб. Так колишній молодий рокер перетворився на зрілого і шанованого композитора з міжнародною репутацією.
Більше дізнатися про групу «Білий Гудзик» та Горана Бреговича можна на їхніх офіційних і неофіційних сайтах:
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
