Шарм шрамів

«Оксамитова» зачистка

      Середньовічний замок у селі Токи дав життя багатьом сараям сільчан. Стоїть він, тобто його монументальні рештки, на острові, приєднаному до «материкових» Токів вузькою перемичкою, такою, що одна вантажівка проїде, а дві вже не розминуться. Позаду — цівка Збруча, саме тут до 1939 року стояла прикордонна застава поляків. Попереду — одна, і єдина на весь острів, грунтівка, що поволі виводить вас на порожнє зелене черево замку. У стінах незаможних хат та сараїв обабіч дороги легко прочитується мозаїка каменюк вапняка — точнісінького такого, з якого вимурувано замок. Що ж, мир — хатам, війна — палацам, як любили примовляти колись по той берег Збруча.

      Збруч, цей давнішній «берлінський мур» України, виглядає нині простеньким сільським ручаєм, який корови переходять убрід і мандрують під наглядом лінивих пастушат iз Тернопілля на Хмельниччину, на луки, поцятковані маргаритками. Ця пастораль збиває спантелику, заважає усвідомити, скількох людей, які, рятуючись від Голодомору в 37-му році, кидалися тут у Збруч, аби перебратися з Радянської України в Україну польську, прикордонники розстрілювали у спину. Літні люди, які живуть побіля замку, пригадують, як один із втікачів таки подолав Збруч, дійшов до найближчої хати і вмер від голоду прямо посеред двору. А скільки їх таких загалом було — історія мовчить, начебто набравши води в рота.

      Історія замку в Токах на тлі цієї історії виглядає на такою вже й драматичною. Напевно, його будівничі й не думали про вічність чи навіть про довговічність, адже зводили замок з вапняка — найдешевшого тут матеріалу, якого вдосталь у сусідніх кар'єрах, проте який найпростіше піддається руйнації. У ХХІ століття увійшла лишень одна з трьох башт (ще одну, розповідають краєзнавці, знищили бульдозерами колгоспні вожаки у 70-х).

      Активісти туристичної фірми «Оксамит КЛ» вирішили зберегти хоча б ці залишки, тож на початку травня зініціювали своєрідний суботник: очистили від грунту, бур'янів та паростків ясенів і осокорів, провели консервацію башти, а заодно екскаватором прибрали сміттєзвалище на схилі замкового муру. Було вивезено цілий КамАЗ сміття — аж не віриться, що один куток села може «виробляти» так багато сміття. «Я сказала голові сільради, що як будуть скидати тут сміття — викличу інспекцію і будемо штрафувати», — каже експресивна директор турфірми Лідія Королюк.

      Консервація подібних історичних руїн — річ нехитра, просто нею ніхто в нашій країні не переймається, якщо пам'ятка не державного, а місцевого значення. Що зробили в Токах? Повирубували деревця, що поросли всередині башти, звільнили від грунту всі її виступи, зубці, залишки напівкруглої галереї другого ярусу, а натомість «намастили» тонким шаром цементного розчину — для зміцнення. Сумна сіра башта стала нагадувати одинокий уцілілий кутній зуб, яким милується щасливий від своєї праці консиліум дантистів, — її вдалося вберегти від руйнації років на десять.

      Толока рятувальників старовини в селі Токах — не перша акція «Оксамит КЛ». Кілька років тому вони очистили околиці Джуринського водоспаду і палацу Понінських в урочищі Червоне. Ця турфірма — одна з небагатьох в Україні, хто працює здебільшого не на «вивезення» туриста в єгипти і анталії, а на «ввезення», розробила 30 власних маршрутів Поділлям і Галичиною, тож в її ідеї очищення історичної спадщини міцно обнялися шляхетна мета і бізнес.

      Узагалі, помічено, що в нашій країні красу й історію рятує зазвичай шаленство аматорів. Екскурсовод, яка супроводжувала групу київських журналістів, запрошену в прес-тур по Тернопіллю Національною туристичною організацією, розповіла, завдяки якому трюку вдалося відреставрувати унікальний іконостас церковці Іоанна Богослова в Токах, внесений в охоронні реєстри ЮНЕСКО. У 1999 році, незадовго до виборів усенародного, Леонід Кучма в робочій поїздці Західною Україною завітав і в це село, звісно, зайшов і до легендарної дерев'яної церкви, де сповідувався, за переказами, сам Богдан Хмельницький, ідучи на ляхи. А священик візьми та й скажи, що Богдан-Зиновій та інші славні гетьмани, які сюди заходили Богові молитву скласти, всенеодмінно і щедро на храм жертвували, тож, мовляв, незле буде, як і ви, пане гаранте, подбаєте про реставрацію диво-іконостасу ХVII століття. Цього б святого отця — та до Тарасюка в дипломати! Кучма — куди дінеться — дав вказівку виділити кошти.

Бузок у графськiй опочивальнi

      Тернопілля, найбагатша замками та палацами область України, має їх більше ста. 30 внесено у реєстр пам'яток, інші — стоять занедбаними руїнами, як той, що в Токах. Однак це не означає, що всі замки, внесені у згаданий охоронний реєстр, красуються у первозданному вигляді на величних перинах своїх оборонних валів. Утім це зовсім не перекреслює їхню притягальну містичність і домінантну вагу в архітектурі маленьких містечок Тернопілля, де ледь не кожне має ратушу і ринкову площу не меншу, ніж, скажімо, у столиці країни-члена ЄС Таллінні. Ці міста були підпорядковані Магдебурзькому праву, і нині є додатковим доказом, якщо хочете, європейськості України.

      «Відтворення такого замку, як у Токах, Бучачі чи в Теребовлі, обійдеться у 8-10 мільйонів гривень, — каже Ярослав Пелехатий, головний спеціаліст з питань охорони пам'яток архітектури Управління архітектури обласної держадміністрації. — Але я переконаний, що у перспективі відтворювати треба всі замки». З паном Пелехатим хочеться посперечатися, і не тільки з огляду на ціну питання, надмірну з точки зору держави, де пенсіонери виживають тільки тому, що умирати дорожче, ніж жити, а в дитячих притулках не вистачає грошей на м'ясо. Річ у тім, що занедбаність деяких фортець, які не є пам'ятками державного значення, виглядає дуже романтичною і привабливою навіть для туризму. Існують в історії речі, які треба пам'ятати, а не відновлювати. Їхня неповторюваність складає їхню неповторність. Декаданс розвалля зазвичай красивіший, ніж банальність ремісничого реміксу. Таким є палац Понінських в урочищі Червоне.

      Червоне — не тому, що після 1939-го в цю місцину в Заліщицькому районі прийшли червоні, а тому, що такого кольору глинисті грунти в усій околиці. До середини минулого століття існувало містечко Червоногород. Сьогодні це велетенський дивовижний природний казан посеред поля. На його дні — узвишшя, на якому в XVII ст. виросла кам'яниця замку, що її в 1806 році родина шляхтичів Понінських перетворила на перфектний палац з двома баштами в мавританському стилі.

      Навіть по напівзруйнованих натепер турах видно, як архітектурна основа цього палацу відрізняється від більшості тернопільських палацiв польсько-руських родин, переобладнаних із середньовічних фортець. О цю пору круча, на якій вивищується естетське обійстя Понінських, і камені, що лишилися від нутрощів палацу, можливо, від графської опочивальні, буяють бузковим цвітом — звичайним, безпородним, і білим, окультуреним. Як вишивка бузково-білим по кам'яному. Бачте, на залишках чиїхось аристократичних пенатів лопухи пробиваються, а тут — зарості бузку.

      Як стояти з тилу палацу, то через лаз, що веде з прибудови, котра ліворуч, можна майже не пригинаючись пройти всередину вежі. Це був хід для прислуги, котра заносила яства панам, коли ті бажали провести бесіду в західній вежі, де, за припущеннями дослідників, розташовувалася колекція зброї. Проте зараз зрозуміло, що марно було вберегти секрети від тамтешніх Полоніїв — через пробоїни видно спіраль східців, вирізьблених усередині баштової стіни. Змовників могли слухати, якщо вони говорили не пошепки.

      Як і всі замки, цей, у Червоногороді, рясніє підземними ходами, переважно — створеними легендами та переказами. Один, кажуть, вів до костелу, що за сто метрів, на цьому ж пагорбі; інший — до водоспаду. Джуринський водоспад надзвичайно красивий. Він падає з висоти 16 метрів двома широкими хвилями, підскакуючи на 12-14 нерукотворних камінних східцях. Саме завдяки тому, аби мати змогу милуватися водоспадом, Понінські й купили це обійстя; вони притягувалися — красиве до красивого.

Зі своїми саньми — в Рай

      Є на Тернопіллі й замки, красивіші за ландшафти, в які вони вписані. До прикладу — Бережанський, куди з'їжджаються польські туристи чи не частіше за українських, адже пов'язаний він з іменами родовитої щляхти — Синявських, Чорторийських, Потоцьких. Остання фамілія, придбавши замок для «бізнес-мети», влаштувала тут пивозавод. А в 1915 році в Бережанському палаці розташовувалася ставка генерала Брусилова.

      Утім Брусилов — це незначний історичний епізод на тлі інтригуючих політичних подій і домовленостей, пов'язаних з цим палацом. «Останні покоління Синявських були великими політичними інтриганами, — розповідає історик Володимир Парацій, завідувач науковим відділом Державного історико-архітектурного заповідника в Бережанах. — Так, Микола Адам Синявський, будучи підданим Австор-Угорської імперії, приймав, щоправда недовго, одного з ватажків повстанців, поета Ференца Ракоці. Він жваво спілкувався в цьому палаці і з Петром І, i з гетьманом Мазепою. У сімейній картинній галереї зберігалися портрети і того, й іншого». За деякими джерелами, Синявський та Петро І, обоє чоловіки дужі, набравшись горілки, влаштовували змагання — хто першим потрапить у Рай, запрягшись у сани. Пікантності цьому парі додають дві деталі: перша — що сперечалися вельможні особи влітку, отож сани тягнути було значно важче, ніж по снігу; друга — що Раєм називається село за 7 км від Бережан. Хто виграв — історія про те мовчить. А в нашу епоху, напевно, кинули б ту суперечку та змагалися в боулінг.

      Замок у Бережанах будували довго — 20 літ. І реставрація займе не менше, сумно жартують співробітники заповідника. Вхід на територію замка-пам'ятки коштує 1 гривню. Грошей катма. Тож і залучають до чорнових робіт солдатів строкової служби. Принаймні, коли наша група прибула в палац, п'ятеро «салаг» вайлувато перекидали землю біля колишнього палацового костелу. Привидів, кажуть, не бачили. Хоч місцеві люди звикле оповідають, що вештається тут дух Миколи Адама, останнього iз Синявських. Поховали його у Львові, а хотів чоловік знайти останній прихисток у Бережанах, в усипальницi костелу, що на подвiр'ї його палацу. Ото й ходить, місце собі підшукує. Та, видно, не дуже йому комфортно в невідреставрованому замку. Причаївся тепер, туристів чекає...