Вікторова маска — символ надії

      Коли наставники національної команди напередодні чемпіонату світу в Австрії викликали на збір Віктора Андрущенка, багато хто здивувався. 18-річний форвард, який в останньому сезоні виступав за могильовське «Хімволокно», став наймолодшим хокеїстом, запрошеним до лав «синьо-жовтих» — на тренуваннях його завжди можна впізнати, оскільки він єдиний, хто грає у захисній масці. Хоча в Австрії Вітя й не грав, його маска — своєрідний символ надії. У збірній України дедалі рідше з'являються нові обличчя, адже юним талантам важко зростати в непростих умовах, в яких виживає наш хокей. Тим приємніше, що джерело поповнення кадрів ще не зовсім пересохло, а значить, можливий порятунок в Україні найшвидшої у світі гри.

Зростання

      — Вітю, як ти почав займатися хокеєм?

      — Мене привели на «Сокіл» у шестирічному віці. Впродовж восьми років я тренувався у Юрія Крилова, який заклав у мені «основи» хокеїста, навчив азам гри. Інколи доводилося тренуватися з хлопцями, старшими за мене на рік, а то й три, оскільки мій наставник працював із групою хлопчаків 1983 р.н. Одного разу до нас на міжнародний турнір приїхала команда з Сербії й Чорногорії, яка запропонувала мені пограти у її складі. Чесно кажучи, виступати за юніорів «Войводини» мені не сподобалося...

      — Як трапилося, що ти невдовзі після того опинився в Москві?

      — На змаганнях мене побачили представники клубу «Крилья совєтов» і запросили до себе. Щоправда, ледь не одразу поставили за умову прийняття російського громадянства. Я відмовився, тому через три місяці почав виступати за іншу команду — приватну, «Московські пінгвiни», що грає у першій російській лізі. Зростанню юних хокеїстів суттєво допомагало те, що клуб брав участь у багатьох міжнародних турнірах — їздили до Чехії, Німеччини. Запам'яталося, як ми здолали юнаків чемпіона Швеції й московського «Спартака». Коли «Пінгвіни» проводили збори у білоруському Могильові, тренери «Хімволокна» покликали до свого колективу.

      — До речі, білоруси не звертаються з пропозицією отримати їхній паспорт?

      — Я б навіть сказав більше — білоруська сторона мене тероризує з прийняттям їхнього громадянства. Але поки що міняти паспорт з тризубом я не збираюся.

      — Як почуваєшся у «Хімволокні» загалом?

      — У Могильові створені всі необхідні умови для спорту, у колективі панують чудові стосунки. Хокей у Білорусі зараз на підйомі, будують нові палаци, що різко контрастує iз ситуацією в Україні.

      — Даси оцінку своєму виступу в цьому сезоні?

      — Треба зауважити, що я не грав шість місяців через те, що порвав зв'язки на нозі. Чесно кажучи, сумнівався, чи взагалі виступатиму в нинішній першості, але травма начебто, тьху-тьху, вже не турбує. В листопаді я став потроху з'являтися у складі першої команди, а потім уже стабільно виходив на лід — значить, діяв непогано.

Наймолодший

      — Ти став наймолодшим хокеїстом, якого викликали до лав збірної України. Як відреагував на запрошення наставників національної команди?

      — Про виклик на збори мені повідомив «коуч» головної команди країни Олександр Сеуканд під час матчів за третє місце відкритого чемпіонату Білорусі між «Соколом» і «Хімволокном». Мені було дуже приємно. До того мене запрошували в молодіжну команду, хоча я значно поступався у віці багатьом товаришам по збірній. Незабутні радісні враження залишилися від нашої перемоги у першому дивізіоні на турнірі в Казахстані. Шкода, що пізніше наша «молодіжка» втратила місце у вищій лізі світового хокею, але це логічно, бо молодій генерації вдома нема де тренуватися, не вистачає спарингів.

      — Як тебе прийняли старші товариші по «дорослій» збірній?

      — Спершу трохи ніяковів, відчував навіть певний мандраж поруч із досвідченими партнерами. Але вже на другий день освоївся у дружному колективі.

      — Проясни ситуацію з твоїм працевлаштуванням на наступний сезон.

      — Дворічна угода з «Хімволокном» у мене закінчилася, й клуб запропонував новий контракт. Кликали й у «Сокіл», але тут і досі не розв'язана ситуація з фінансуванням команди, а в Могильові все ясно й стабільно. У мене є чудові умови для прогресу, адже, отримавши довіру тренера, на майданчику проводжу достатньо ігрового часу. Тому вирішив ще принаймі рік грати в Білорусі. Хоча, скажу чесно, якби кияни й могильовці запропонували однакові умови, я б без вагань погодився виступати на Батьківщині.

      — Мабуть, не лише фінансовий бік брав до уваги, приймаючи рішення?

      — Звичайно. Хочу зростати як спортсмен. Ситуація в нашому хокеї вкрай нестабільна, й не можна сказати, що буде iз «Соколом» у найближчі роки.

      — Є хокеїсти, яких ти ставиш собі у приклад, до рівня яких прагнеш дорости?

      — Особисто мене вражають дії на майданчику центрфорварда збірної Росії й московського «Динамо» — Павла Дацюка.

ДОСЬЄ «УМ»

      Віктор Андрущенко

      Крайній нападаючий

      Народився 10 травня 1986 року в Києві

      Зріст — 173 см, вага — 80 кг

      Грав у командах: «Войводина» (Сербія і Чорногорія, 2000), «Крилья совєтов» (Москва, Росія, 2001), «Московські пінгвіни» (2001—2002), «Хімволокно» (Могильов, Білорусь, 2003-05).

      Бронзовий призер ВЧБ-2004/05 у складі «Хімволокна».