«Лишай, жінко, всі оті миски-тарелі, поїдемо з дітьми на екскурсію», — каже зранку тато, і ми їдемо... куди б ви думали? У свої гуцульські палестини: ближніми селами. Тато хоче зробити екскурсію не так собі, як мені, знаючи, що я років десять не була в тих місцях.
Багато чого нового. Приватні пилорами, цехи з виробництва мінеральної води. Розширена, але вибита, як у Чернівцях, дорога. Вирубувані ліси. На кожному кроці — бари і кафе. На дахах і присадибних деревах — супутникові антени. Непристойно викличний будинок на три поверхи недавнього голови райдержадміністрації.
Зупиняємося під скалою у Дихтинці, на місці пам'ятних мені зйомок «Білого птаха з чорною ознакою» (іще одна назва лелеки). У далекому 1970 році нас — жителів Розтоків, де квартирувала знімальна група «Білого птаха...», — сюди возили для «масовки». Отут у потоці був тоді змонтований румунський прикордонний стовп, де червонокоса красуня Вівдя (Джемма Фірсова) крутила памороки парубкам. А ось за рікою, праворуч, — оте колгоспне поле, яке з благословення сільського батюшки, що його грав Василь Симчич, у фільмі орав «хороший хлопець» — комуніст у виконанні Леоніда Бакштаєва, а «погані хлопці» з лісу прив'язали його до трактора і підпалили. І згоріли вони разом з іще одним хорошим радянським хлопцем, роль якого дісталася Іванові Миколайчукові. Хотіли дати Миколайчукові роль бандерівця Ореста, та занадто красивим був Іван. Міг сподобатися глядачеві. Отож Ореста зіграв 27-річний Богдан Ступка, колоритний львівський драматичний актор, з чого й почалася його кіношна судьба. А оператор Вілен Калюта не встигав камерою за тими всіма драмами. Усе до йоти пам'ятаю. Отак стоїть бандерівець Ступка між горами, як між мечами, і кричить у безвість: «Це мої гори! І я тут господар!». А вони мені впали, ті слова, у самий мозок — озвалися через багато років, в усвідомленому віці.
Господи праведний... Немає на світі вже ані одного. Ні Калюти, ні Симчича, ні Бакштаєва, ні Миколайчука. Один Ступка збирає оберемками людську славу. Може, й за своїх побратимів? А оте дихтинецьке поле, по якому тоді ходила масовка під команду з рупора режисера фільму Юрія Іллєнка, тепер забудоване хатами, а частково поділене межами після розпаду тутешнього колгоспу.
І я собі думаю: а навіщо було його об'єднувати? Щоб знову розмежувати? І тоді почерез людські долі і кров. І тепер — не легше. Хоч і без крові. І лише вода в дихтинецькому потоці — із року в рік січе чомусь тепер уже не дуже зграбну скалу. І вже розумієш, що старієш не лише ти сама, а й природа, яку пам'ятаєш, як тобі здається, молодою.
Скільки разів у школі возили нас сюди ж, у Дихтинець, і до скелі Трьох чекістів. То на якісь урочисті лінійки, то на придумувані без кінця-краю святкування. Скільки разів здригалося моє маленьке серце від жаху, коли слухала тут завчені промови про звірства оунівців, які живцем вирвали серце у молодого чекіста і поклали його на оцей придорожній камінь, а його серце горіло вночі на всі довколишні гори, освітлюючи дорогу в наше щасливе майбутнє.
Тепер думаю: які такі сили змушують невинну дитину, далеку від пристрастей дорослих людей, свято вірити в нав'язувані їй міфологеми? Вразлива уява? Незнання правди? Чи систематичне зомбування? О, зомбування, мабуть, найдужче. Бо тоді, у шкільні роки, я ніколи не додумалася прочитати напис на цьому пам'ятникові. Хоча навіть коли б прочитала, що б зрозуміла? Хіба що жахнулася б іще раз від того, як багато нелюдської ненависті можна вкласти в одне речення. Здавалося б, у таких місцях воно мало би бути скорботним, оте єдине речення, зважаючи на правдиві обставини і причини того, що відбулося під цією скелею. Аж ні. Судіть самі: «Тут 23 вересня 1944 року в боротьбі з бандами фашистських буржуазно-українських націоналістів загинули смертю хоробрих славні сини Вітчизни М. Новожилов, М. Меняшкін, К. Большаков».
Прости мені, Боже, але, дивлячись на майже запущений пам'ятник у Дихтинці, чомусь подумала, що, мабуть, у подальшому його чекає доля пам'ятника Невідомому солдатові з перевалу Німчич, який стоїть тепер на найвищій точці — межі Вижницького і Путильського районів Чернівецької області, як Венера Мілоська, — уже майже безрукий. Видається: ближчим часом солдат стане і обеззброєний. Киньте у мене каменем, але я думаю, що це не просте святотатство чи хуліганський бешкет. Я думаю, що в цій чиїйсь агресії криється щось глибше... Може, це така варварська реакція на події, правду про які люди дізналися дуже пізно. А емоційна реакція буває, на жаль, дуже матеріальною. Звичайно, легше було б зіслатися-таки на елементарне хуліганство.
...Коли ми вертаємо назад, тато зупиняє машину в Усть-Путилі, і на межі з Бісковом показує кудись аж мало не під хмари. А там гніздиться зелена латочка землі в оточенні чорного лісу. «То Кізі», — каже тато. І «Кізі» звучить мені, як пароль. Там колись був родинний хутір Дмитра Мігуци — чоловіка моєї двоюрідної сестри. Навіть я знаю, якими страшними були ці Кізі восени 1947 року, коли велику родину Олекси Мігуци, Дмитрового батька, забирали на Урал, у Молотовську тоді область. Розказував Діма, що сніг того року випав 14 жовтня. Та такий, що з хутора не змогли спуститися навіть коні. Коней завантажили необхідними для висилки речами, а вся сім'я йшла пішки. Знесилена худобина так і погрузла в заметах з усім вантажем, а в село Мігуци добрели в тому, що було на них. Так їх усіх і забрали у коров'ячі вагони — без нічого. Без змінної одежі. Без запасу їжі.
Десь наприкінці 80-х років правдами-неправдами я прочитала звинувачувальне «досьє» на одного з Діминих братів, через кого, власне, постраждала сім'я Мігуців. Там значилося, що Дмитровий брат нібито проходив навчання у школі Абверу в Селятині. Навчання було якраз таке, за що слід було згодом відправляти родину в тайгу: група хлопців заготовляла сіно для корів та коней і порядкувала на кухні...
За день до нашої з батьками подорожі у село на ім'я моєї мами прийшла бандероль: два товсті зошити із рукописним текстом. Як заграло мені від радості серце, коли побачила зворотну адресу — с.Чорногузи Вижницького району Чернівецької області. То написала мені Фрозіна Тодорівна Гулей — жінка на Буковині відома. Надзвичайної краси і таланту рук, жінка-енциклопедія, жінка-пристрасть, майстриня-вишивальниця, оповідальниця.
Признання в листі Фрозіни Тодорівни, що їй захотілося висповідатися перед Великоднем саме переді мною, зворушило мене до сліз. «Коли вам виповниться 75—80 років, згадайте мене і цей куточок рідної Буковини. Пишу дуже швидко, тому такі кривулі, що аж страшно! Маю ще багато роботи — записую в нові зошити мої архівні записи, щоб успіти, щоб залишити упорядкованими, щоб хтось потім згадав, прочитав новину, котрій 200 років минуло. Ну і ще вживаю мої «солодкі наркотики» — щось цікавенького вишиваю... Дай Господи зору і здорових днів!
...Колись у мого тата запитували: «Вуйку, а скільки ви маєте років?» — « А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що я маю, то вже крішка ся лишила». А тато мав тоді 91 рік. Так я тепер уже не маю 74 із половиною роки».
Заслужений працівник культури, керівник народного самодіяльного фольклорно-етнографічного ансамблю «Молодички-жартівнички» із села Чорногузи, Фрозіна Тодорівна говорить і мислить, як колись моя бабуся: афористично, образно. Пише: колектив, яким вона керує, має трудового стажу 1700 років (чуєте, лежебоки!). З сапою. З серпом. З дійницею.
Але ви послухайте дещицю з того, чим поділилася зі мною ця дивовижна жінка: «Що таке гуцульська мелодія для гуцула? Це рідна кров і серце. Я про це маю живу легенду. Мій рідний вуйко Миколай у війну дійшов з воєнними обов'язками аж на Урал (вивозили спорядження стратегічних заводів). Був звичайний буденний день, кипіла робота, сотні воєнних і він, Миколай, як керівник того дійства були зайняті до краю, а тут з Москви головний диктор того часу Юрій Левітан оголосив «Важное сообщение ТАСС»: «Сегодня наши войска освободили часть западной Украины — Буковину». І заграла «гуцулка». Тут мій вуйко, сильний, загартований у боях чоловік, закричав скільки сили: «Ой, люди добрі, ой!». І повалився, як підкошений, додолу. Всі збіглися, дивувалися, чи зірвався снаряд, чи що інше сталося, прибігли лікарі. А коли він отямився, спитали, що було з ним. «Та це ж гуцулку по радіо заграли, товариші, ви чуєте?!». Зрозуміло, ніхто з них не міг чути, хоч би й сто раз прозвучала «гуцулка», а от Миколай трохи не вмер, як почув. Чому? Та тому, що так само падали б у сердечнім запалі венгри — від чардашу, румуни — від сирби, поляки — від краков'яка, греки — від сіртаки, дагестанці — від лезгинки в хвилину своєї національної радості»...
Я не знаю, чи мені коли виповниться 80, і тому я хочу, щоб про такі речі знали інші. Не думаю, що порушую тайну приватної сповіді. Там такі є місця, що кров холоне. Але, бачите, жінка говорить про те, чого багатьом з нас не вистачає: морального здоров'я, знання свого роду і сили духу.
Місце концентрованого болю і любові
...А за день до Великодня померла вуйна Параска (дружина мого рідного дядька). Це перша після діда і бабці смерть у нашій фамілії за останніх дев'ять років. Може, тому така болюча.
Але я думаю, що Бог напередодні свого воскресіння не забирає до себе гірших. Більше півстоліття дивилася вуйна Параска з вікна своєї хати на сусіднє подвір'я, яке споконвіку було господаркою її батька — Миколи Різуна, а відколи родину вислали на Урал і вже після повернення звідти, воно стало чужим. Різунів неправедно забрали на висилку через Парасчиного брата Дмитрика, що пропав безвісти по дорозі додому з мобілізаційних робіт з Румунії, підданими якої були всі буковинці під час війни. Дмитрикові приписали політику, а сім'ї — заслання.
То можна написати роман про те, як уже недавно викуповував вуйнин син Михайло (мій двоюрідний брат, що мешкає в Москві) у останнього господаря... мамин фамільний будинок. Але можна написати іще одну книжку про те, що чужі сльози на землю не падають: з величезної родини тих, хто намагався господарювати на чужому і проплаканому маєткові, на сьогодні лишився один чоловік. І той осліплий.
Поховали вуйну у великодній понеділок у родовому місці Матіосів.
Це місце на розтоцькому цвинтарі я називаю місцем концентрованого болю і любові водночас.
Там похований мій прадід Ілля, який був примарем — сільським головою Розтоків у часи Румунії — більше чверті століття, а помер 1947 року. Там поховані дві його дружини — Гафія і Павліна, а також десятеро прадідових дітей. Там поховані мій дід із бабцею (по матері) і дванадцятеро їхніх дітей. Там уже гробар цього разу натрапив на кістки.
...А через день після похорону в мого осиротілого дядька Юрка народився другий правнук. Він поки що безіменний, але в його жилах — кров Матіоса.
Скільки разів їздила з Чернівців до Розтік через Вашківці — а жодного разу не зупинялася біля єврейського цвинтаря при самій дорозі. В музеї Гараса була, з автором безсмертної «Черемшини» Михайлюком зналася, славнозвісну вашковецьку Маланку святкувала, а ступити два кроки вбік із вулиці чи то було ліньки, чи то молодість не цікавиться вічністю.
Але надходить час, коли майже судомно починаєш збирати всі калейдоскопи чужих життів, щоб дізнатися про людське життя найбільше. Може, на цвинтарях — і не найкраще місце для поповнення інформації, але що найточніше — це точно. Цвинтарі — найретельніші зберігачі ставлення живих до мертвих. Здається мені, що в роки моєї ранньої молодості тут, на вашківецькому жидівському кладовищі, не всі камінні пам'ятники завжди стояли рівно. Багато яких лежало в траві. Але, може, то лише моя нетривка пам'ять. Бо зараз сірі, постарілі від часу ряди специфічних єврейських автографів у вічність стоять майже що на «струнко», обвиті хіба що диким плющем чи некошеною травою.
О, як багато там закодовано таємниць, драм, трагедій, розпуки. Ніби знаючи наперед, що якійсь владі можуть прийтися не до снаги безмовні послання вічно гнаного народу, їхні нащадки вписували сльози своєї розпуки двома, а то й трьома мовами: а може, хто і почує? А може, хто й відчує, якими неоднаковими колесами трамбували тут жидівську долю різні держави? І як по всьому — залишився лише клаптик землі під порослим мохом надгробним каменем. Як багато могла б я прочитати чи додумати, коли б мені відкрилися ці дивні письмена ідишу та івриту.
Найдавнішими похованням, що знайшла я у Вашківцях, є два майже однакові пам'ятники у людський зріст з чорного граніту. Видно, їм також дісталося немало: краї надщербнуті, ніби збиті молотком. Та камінь — дужий. Витримав.
Ось під оцим — доктор медицини Ісідор Шайт. 26.01.1871 — 17.04.1912. І тихі слова скорботи за молодою людиною.
А під сусіднім — Еміль Вільнер, аптекар, 1865—1929. І приблизно однакові слова печалі.
Але ось вона — печать часу і колісниця історії, навіть коли б про неї й не хотів знати: доктор Шайт, народився і помер за часів старої бабці Австрії та благодійника Франца Йосифа, тоді як аптекар Вільнер також мав нагоду скуштувати добра і ласки могутньої Австро-Угорщини, але розпрощатися з білим світом йому довелося за часів Романія маре (Великої Румунії тобто) і його величності короля Мігая. Навіть не думаючи про такі складні геополітичні речі, ці прості істини зафіксували тодішні майстри надгробків. Доктору Ісідору Шайту останнє пристановище зробив якийсь умілий майстер В.Москалюк, із Черновітц. Так звучала назва Чернівців німецькою за часів Австрії. А аптекаря Еміля Вільнера споряджав у камінну вічність не менший майстер — В. Редер, із Черноуць. А це вже румунська назва буковинської столиці.
На вашківецькому цвинтарі багато поховань із 1937—1938 років. Очевидно, природні смерті. Багато жінок. А ось це карбування літер мені видалося особливим: «Здесь похоронена Хана Эдрайх, трагично погибшая в расцвете 17 лет. Июнь 1941г.». Що за цим життям і такою ранньою смертю?
14—15 червня 1941-го року, за тиждень до початку війни, з Буковини радянська влада вивозила «на вічні екскурсії» до Сибіру десятки тисяч неблагонадійних, господаровитих, політично активних, навіть своїх симпатиків. Але в цьому ж червні німцi вже били жидів. То що за трагічна історія спіткала бідну Хану? Мабуть, ми вже не дізнаємося.
А за кілька днів, уже по дорозі з Коломиї на Івано-Франківськ я зупинилася біля іще одного придорожнього пам'ятника із зіркою Давида. Там викарбувано: «Вічна пам'ять євреям м. Коломиї та навколишніх місць, загиблим від рук нацистських катів у 1941—1944 рр.». За 500 метрів від цього місця височіє християнський храм. А радіо в машині сказало, що сьогодні, 5 травня — Всесвітній день Голокосту.
А я згадала бабусину давню розповідь про те, як вона кілька днів переховувала у стозі сіна вагітну єврейку-біженку з Польщі, коли туди прийшли вже німці і починали полювання на євреїв, а на Буковині іще стояла Румунія. І згадала іншу бабусину розповідь про місцеву багатійку Рахіль, яка змушувала сільського наймита кидати до свинського корита вареники з сиром, а сама заходилася сміхом так, що її чоловік Мойша просив: «Тримайте панію, щоб не надсадилася від сміху».
Отака вона, непримиренна історія, що мирно уживається на цвинтарях та в людській пам'яті і не дає спокою совісним і допитливим. І посилають нам свої знаки камінні господарі минулого, сподіваючись у вічності на те, що хтось із нас виявиться добрим дешифратором. А може, вони ні на що і не сподіваються?
Не знаю чому, але в цей свій приїзд на Буковину, я відчувала, що розбагатію. Відчувала — і гата, кажуть румуни. Але не сподівалася, що іще більшою багачкою, аніж я є, зробить мене мій рідний вуйко Семен, котрий живе із сім'єю в родинній хаті своїх батьків.
Так іще не було, щоб ми з вуйком при зустрічах не згадували минуле, мені відоме й не відоме зовсім. Знаючи мою цікавість до всього, що стосується нашої фамілії, вуйко в якийсь момент розмови луснув себе по чолі і сказав: «Марічко, я тобі зараз покажу щось таке, що ти впадеш». По правді кажучи, падати було від чого. Вуйко приніс мені документ — дозвіл на одруження... своїх батьків. Тобто моєї бабці і діда по матері.
Про колоритність моєї бабці Матіос Гафії Іллівни знають ті, хто читав мої книжки. Це вона чверть століття тримала з дідом Власієм домовини до смерті на горищі свого будинку, а при потребі — позичала односельцям. Це її в селі називали Соломоном. Це вона народила 18 дітей. А розмовляла так, що одразу треба було б записувати. Та коли б знаття...
Бабця виходила заміж у «півп'ятнадцять», як вона казала, років. Тобто в чотирнадцять iз половиною. Тоді вона ходила в четвертий клас румунської церковно-приходської школи. Моєму майбутньому дідові тоді було 17. Зранку у школі роблять перекличку учнів. «Гафія Джуряк» (Джуряк — дівоче прізвище бабусі. — М. М.), — називає вчитель. Тиша. Учитель повторює: «Гафія Джуряк». І тоді чийсь голос каже: «А вона сьогодні віддається» (виходить заміж тобто). Мені ж бабця про своє заміжжя, організоване, по суті, її батьком Іллею, розказувала: «Така смих розумна тоді була, що сіла коневі лицем до хвоста, коли треба було йти до церкви до шлюбу». І ще багато чого розказувала покійна бабця... Коли б мені тоді теперішній розум!
Ви розумієте, як мені було в той момент, коли я взяла до рук документ, датований 2 лютого 1926 року?
Ось його повний текст у перекладі з румунської, люб'язно зроблений О. Ф. Б.: «Клопотання перед префектурою Вижниці від мешканця села Розтоки Власія Матіоса. Повідомляю про свій намір одружитися з Гафією Джуряк і прошу надати дозвіл на святкування весілля з музикою і танцями у період з 10 по 12 лютого 1926 року в будинку Іллі Джуряка (батька Гафії Джуряк) у цьому ж селі». Документ з чіткою печаткою примарії (сільської ради. — М. М.) та підтвердженням начальника жандармської дільниці). 2 лютого 1926 року».
Тепер мені здається, що за якийсь тиждень святкових днів я зробила подорож не лише маленькою часточкою Буковини і Галичини, але пройшлася столітніми долями багатьох людей. Бо все, що було з кимсь до нас, — воно рикошетить у майбутнє. Я це можу доводити на багатьох конкретних прикладах. Уже, на щастя, і з власного досвіду.
Іноді мені справді здається, що наше майбутнє заготовлене в минулому. Принаймні, що стосується нашої людської сутності і людської гідності.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
