Моя професія — кат

      Скільки існує людство, стільки, здається, не переводилися і злочинці. Їх покарання у різні періоди розвитку цивілізації набувало найрізноманітніших форм — від інквізиції, яка практикувалася ще кілька століть тому, аж до відміни смертної кари в наші дні. Ба більше, в норму державного функціонування багатьох країн останнім часом входить і забезпечення належних умов перебування ув'язнених у місцях позбавлення волі. А ось нашим далеким предкам не позаздриш — за щонайменші провини їх піддавали жорстоким, нелюдським тортурам. Цю атмосферу переконливо відтворює музей «Суд у середньовічному Кам'янці».

      Розташований він у двоповерховому підземеллі міської ратуші (експозиція, щоправда, поки займає один поверх). Свого часу кожна з дев'яти тамтешніх кімнат слугувала за камеру попереднього ув'язнення. Одночасно в темницях могло перебувати до 800 осіб, які подовгу очікували на вирiшення своєї долі. Це вже залежало від вироку суду. Його уособлював, головним чином, війт, котрий і обирав форму тортур, що належало застосувати до підозрюваного. Під час допиту, крім нього, були присутні писар, лікар і, звісно, кат. Посада останнього була запроваджена наприкінці ХV століття, після отримання Кам'янець-Подільським Магдебурзького права.

      Спустившись крутими східцями у темне приміщення музею, відвідувач чує несамовитий людський крик. Саме в такий спосіб приречені мешканці цих страхітливих камер утамовували колись свої нестерпні фізичні болі. А що пiддавали нещасних найвитонченішим тортурами, свідчать і наявні предмети.

      Ось так званий «єврейський стілець», застелений він був зазвичай тканиною. Людина на вимогу ката сідала, не підозрюючи, що наражається на довгі гострі цвяхи, які безжально вгризалися в тіло. Ще жахливіші муки спричиняв горезвісний кіл. Без серйозних ушкоджень внутрішніх органів це знаряддя тортур мало дістати горла. При цьому жертва повинна залишатися живою, як мінімум, вісім годин, що свідчило про достатньо високу кваліфікацію ката. За допомогою  ж металевого гака людину підвішували за ребро. Так, до речі, було вчинено з Байдою Вишневецьким. Моторошно стає від споглядання іншого типу знарядь — диб. На цій, під блюзнірською класифікацією тодішніх душогубів — «гуманній», розтягували дітей, старших 14 років, та жінок.

      В арсеналі ката були й інші витончені прийоми знущання над людьми та способи позбавлення їх життя. Широко практикувалося, наприклад, відрізання вух, відрубування пальців, здирання шкіри із живого засудженого. Використовувалася і спеціальна маска з отвором, куди вливали гарячу олію. Або ж над головою прив'язаної жертви прикріплювали посудину з водою. Крапля за краплею — і за кілька тижнів людина божеволіла.

      Та найбільші фізичні й моральні випробування для нещасних приховував стовп презирства, що був перед ратушею у ХVII—XVIII століттях. Голова людини була затиснута, руки і ноги — в кайданах. Поруч стояв стільчик, а на ньому — батіг і пляшка горілки. Кожен, хто проходив повз ратушу, міг перехилити чарчину і плюнути ув'язненому в обличчя та шмагонути батогом.

      До речі, біля цього стовпа нерідко влаштовували і масові страти непокірних, знищували єретичну літературу. 1734 року тут потопили в крові активних учасників гайдамацького руху, а його ватажка Івана Клобуцького тричі катували розпеченим залізом. Навесні 1768 року на площі перед ратушею замордували дві сотні селян, які під проводом славного народного месника Івана Гонти виступили проти своїх поневолювачів. Легендарний подільський бунтівник Устим Кармелюк перед етапуванням на каторгу до Сибіру зазнав біля стовпа 101 удару батогом і таврування розпеченим залізом.

      У довгому і безжальному конвеєрі знущань та виконанні вироку ключова роль належала катові. На той час це була достатньо підготовлена особа. Перш ніж розпочати свою роботу, кам'янський кат навчався два роки у Львові. Там у «профільній» школі він, крім власне фахових прийомів тортур, опановував ще й анатомію та фізіологію. Тож, бувало, навіть надавав першу медичну допомогу городянам.

      Посада ката була високооплачуваною, його дуже цінувала і берегла влада. Якщо «палач» тимчасово виїжджав у службових справах (а його не раз запрошували до інших міст), то за нього Кам'янцю давали не лише солідну орендну плату, а й присилали авторитетного заручника. Що цікаво: професія ката передавалася у спадок — донька мала одружуватися лише із сином татового колеги.

      Попри широкі можливості для професійної фантазії ката, його робота до певної міри чітко регламентувалася. Допит затриманого проводив безпосередньо війт. Він, висловлюючись сучасною мовою, вибивав із підозрюваного зізнання. Якщо тому інкримінувалося вбивство, то запитував, що підштовхнуло до такого нерозважливого кроку, слід було також вказати день і час скоєння злочину, в який спосіб це було вчинено, розказати, як була вдягнена жертва, куди поділися її особисті речі тощо. Якщо у злочині підозрювалося подружжя, першою допитували дружину, коли ж батько і син — ця роль випадала останньому.

      Усі свідчення фіксував писар (його майстерно зроблений муляж також є у музеї), лікар надавав допомогу і, при дуже серйозних травмах, припиняв тортури. Як це не цинічно звучить, але свiдчення, що давалися без застосування засобів катування, вважалися неправдивими. Отож кат увесь час був у роботі.

      Однак, на відміну від Західної Європи, на Поділлі тортурам не піддавали вагітних жінок, дітей до 14-рiчного віку, людей, старших 70-ти, і психічно хворих.

      Але і ці винятки не зупинили масовий спротив жорстоким засобам знищення людей. Після більш як трьохсотлітнього існування посаду ката 1765 року в Кам'янці-Подільському скасували. А його основні атрибути: тавро, меч і батіг — продали на аукціоні.