Калімера, Греціє!

24.05.2005
Калімера, Греціє!

Гелена, зачепивши струни європейців своєю піснею «Мій номер — перший», зібрала 230 балів (минулого року наша Руслана — 280). (Фото РЕЙТЕР.)

      Читачі «УМ» уже знають про враження від генеральних репетицій «Євробачення» та як виглядає закулісний півфінал, тому репортаж із вирішального концерту пісенного конкурсу ми вирішили писати безпосередньо із зали. Отож я тримаю квиток за тисячу п'ятсот гривень, сьомий сектор, перший ряд. Скоро все почнеться...

      А поки ще не десята вечора, я не втримуюся від спокуси і таки пробираюся в backstage (як це тут називається, втім я б воліла — за лаштунки). У вечір фіналу це ще проблемніше, ніж минулого разу: тоді я пройшла з Філею, а сьогодні — з Жаном Полем Готьє. Це — почесний гість конкурсу, щоправда, на нього ніхто не кидається: одна скромна камера та двоє фотографів. Поруч українська молодь, обвішана символікою спонсора «Євробачення», «Київстару», грається із цуценям. За їхніми словами, це такий собі символ конкурсу, який живе на території Палацу спорту. В цей момент Жан Поль Готьє крутить головою і привітно усміхається в нікуди. Він ще не знає, за кого голосуватиме, але точно не за Францію, Грецію та Україну.

      У самих гримерках безлад — сьогодні відповідальний день: розслабляються, як завжди, норвежці, горлаючи під гітару «Камон, камон!». Саме виходить з «кімнатки» Наталя Подольська, її хапає за руку Роман Калин з традиційними привітаннями та побажаннями. Головний «Гринджол», мабуть, не знає, що після репетиції Подольська заявила українським журналістам, що вона не чула нашої конкурсної пісні... Представник преси, який стоїть поруч, напівжартома говорить Калину, що він так і не дочекався на мінімальну співпрацю від Росії та України на «Євробаченні», на яку сподівався.

 

Президент, Карлсон та халява

      ... За п'ятнадцять хвилин до шоу на сцену виходять організатори і, нагадавши, що треба бути обережними в першій половині залу, оскільки працює аж 20 камер, починають методом активного навіювання переконувати публіку в її вибраності. Фрази «Це найкращий день у моєму житті!», «Ай ем фантастік!» зі сцени закликають повторювати всіх присутніх, взявшись за руки. А потім: «Ледіс енд джентльменс! Ми раді вітати серед нас українського Президента Віктора Ющенка!». Трибуни піднімаються і, довго плескаючи, скандують «Ю-щен-ко!». Такий прийом вдруге за цей вечір отримають тільки «Гринджоли» — коли вони виходять на сцену, зала вибухає оваціями, з місця піднімається навіть Президент. У ложі також сидить його дружина Катерина Ющенко, Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, віце-прем'єр з гуманітарних питань Микола Томенко та секретар Ради національної безпеки та оборони Петро Порошенко, туди-сюди ходить міністр у справах молоді та спорту Юрій Павленко.

      А перше місце серед найактивніших фанів з різних країн від «УМ» отримує Норвегія — цього разу, як і на півфіналі, вони веселять всіх своїми костюмами та вибриками. Один активіст, наприклад, який настільки схожий на дорослого Карлсона, що, якби жив не в Норвегії, а в Швеції, то став би, мабуть, його прототипом, розгулює посеред зали в рожевому атласному костюмі з написом «Pink». «В тєму» до нього підібраний такий самий кашкет та цiпок, обгорнута норвезьким прапором. Коли виступають його улюбленці, гурт «Віг Вам», він найвище підіймає прапор і, розмахуючи ним, оббігає всю залу кілька разів. Його затемнені окуляри (в рожевій оправі) при цьому таємничо блимають... Якби камери подавали виступ норвежців з різних ракурсів у залі, то з такою атмосферою активної діяльності складалось би враження, що вся зала фанатіє від «Віг Вам», бо всюди майорiли їхні прапори.

      Місця для сидіння на трибунах Палацу спорту так і залишилися жахливими: мало, що вони тверді, бо дерев'яні, ще й ті, хто сидів не на трибунах, а от як я, наприклад, на перших п'яти рядах вгору від «партеру», ризикували якщо не впасти самим, то принаймні впустити в дірку свої речі. Одного разу така історія сталася на репетиції з моїм рюкзаком: сівши на одну «сідушку», я поклала речі на вільне місце поруч. Попри те, що багаж був важезний, стільчик перевернувся у вихідне положення, і рюкзак гепнувся з четвертого ряду в дірку між ними. Щоб його витягнути, я витратила чимало часу: охоронці відповідали за зовсім інші речі і рекомендували зазирнути після закінчення. Схожу історію розповідають мої сусідки: якось одна з них прийшла з дитиною в Палац спорту на концерт і, щоб малеча не впала, довелося її весь час тримати. Звичайно, вся увага при цьому концентрується довкола зовсім іншого, аніж на події на сцені.

      Але коли ти без квитка, то готовий сидіти на таких стільчиках навіть по двоє, що і робили мої «сусіди згори». Ще до початку вони намагалися випросити в нас квиток, залишивши під заставу мобільний телефон, мовляв, треба провести знайомих. Квитків ми не дали, але знайомих халявщики провели-таки багатенько, час від часу вони зустрічалися і обговорювали, хто біля кого сидить. Не знаю, чи підняли того хлопця, який сидів десь біля Готьє, а от місця дівчат незабаром зайняли інші глядачі — зі справжніми квитками. Тому я хочу запитати Юрія Луценка: як сюди потрапили ці люди, якщо перед конкурсом звучали красномовні заяви про те, що «ніхто в середину не потрапить, якщо в нього не буде квитка»?

      І якщо хтось думає, що перший ряд — це класне місце, то він насправді помиляється. Українці, хто б сумнівався, не змогли прийти вчасно, зате конкурс починався рівно о десятій. Таким чином біля проходів утворилися великі скупчення людей, яких не пропускали в середину залу, мабуть, побоюючись заступити картинку тим, хто сидів у центрі. Зате завадили іншим — усе, що ми могли бачити, були великі екрани по обидва боки сцени, тому перші двадцять хвилин мої сусіди витратили на дискусії з охоронцями. Ці взагалі стояли, як дерева, не в змозі нічого прокоментувати. Мабуть, якщо людина платить триста доларів за квиток, то вона хоче бачити не екрани, які в неї і вдома є, причому явно комфортніші, а щось іще...

Королева померла. Нехай живе королева!

      Першу половину глядачі сиділи принишкло — попередні результати для багатьох іноземних гостей, надто величезної делегації з грецькими прапорами, були незрозумілими. Найбільше «У-у-у!» кричали, почувши, кому Білорусь віддала дванадцять балів — Росії. За десять хвилин до оголошення результатів, коли стало зрозуміло, хто переміг у «Євробаченні»— 2005, грецька делегація почала голосити пісень та вигукувати «Гре-ці-я!». А українських глядачів Гелена Папарізу не проймала ще на репетиціях — її виступи не вітали гучними оваціями, так, як і перемогу. Поки співачка виконувала біс, чорний вхід окупували щільним кільцем журналісти — переможницю чекали довго. В цей момент виходили інші виконавці, але не вони сьогодні «намбер ван»...

      Найбезпосереднішими виявилися серби та чорногорці — «Но нейм», які разом із фанатами горлали перед боковим входом у Палац «Люба моя...». Зрештою, вони залишилися задоволеними — перед початком конкурсу хлопці розповідали «УМ», що хотіли б забезпечити безкоштовну участь для своєї країни наступного року. І це їм вдалося. Крім того, в нічному клубі «Арена» на підсумковій вечірці їм, одним із наймолодших учасників конкурсу, журналісти вручають власний приз глядацьких симпатій.

      А Гелена Папарізу, на яку вже чекає білий лімузин, виходить через інші двері та все одно початок прес-конференції затягується: шлях від Палацу спорту до Будинку кіно співачка долає кілька десятків хвилин. Пісню за результатами голосування 21 травня обрали 68 відсотків глядачів, і на наступне «Євробачення» ми поїдемо в Афіни: «Врешті-решт, перше місце належить Греції — ми втратили цю можливість минулого року, опинившись аж на третьому. Це стало своєрідним стимулом до створення справжнього хіта — його автори Христос Дантіс та Наталіа Герману. Перед конкурсом я бачила уві сні себе з коротким волоссям. Одна літня жінка розповіла, що це означає звільнення від усіх проблем. Зрештою, якби я не була впевнена у цій пісні, то не представляла би з нею Грецію. Що ж до можливої схожості мого виступу з піснею Руслани, то таку тенденцію розпочала ще Сертаб у 2003 році, давши натхнення для творців етнопісень», — говорить «Єлена Прекрасна».

      Про написання слів розповідає Наталіа Герману: «Коли я почула музику Христоса, то була настільки вражена, що подумала: ця мелодія — найкраща. Спали на думку слова «номер один».

      Як і на попередніх прес-конференціях, греки слушно зауважують, що після проведення Олімпійських ігор їм не страшне не те що «Євробачення» — Зевсові громи і блискавки... Тож, «Євробачення», до побачення — в Афінах!

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>