Помаранчева полтавська битва

      Постійне перенесення дат установчої конференції Полтавської обласної організації «Народного союзу «Наша Україна» вже виходило за межі пристойного. Днями вона нарешті відбулася — під своєрідний акомпанемент відлуння перманентних «підготовчих» скандалів.

«Вони брешуть». Але хто саме?

      Почалися вони, як відомо, ще на установчому з'їзді партії у Києві, коли значна частина делегатів від Полтавщини обурилася «списковим» обранням до складу центральної ради колишнього мера Кременчука, керівника обласної організації партії «Реформи і порядок», регіонального виборчого штабу Віктора Ющенка, а на останньому етапі — заступника голови його центрального виборчого штабу Олега Надоші. Реагуючи на те обурення, чільники партії пообіцяли розібратися із «сумнівними» кандидатурами. «Розібралися» так, що пан Надоша взагалі почав фігурувати в іпостасі фундатора обласної організації НСНУ. Щоб розвіяти сумніви в цьому, він навіть запропонував обласному телебаченню «історичні» кадри власного перебування у кабінеті голови політради партії, віце-прем'єра Романа Безсмертного, котрий ніби особисто благословив Надошу на таке «звершення».

      Та зрештою, за наполяганням реального «ющенківського» активу регіону, керівником оргкомітету, який готував обласну установчу парткоференцію, призначили набагато авторитетнішого у краї «бійця» помаранчевої революції, голову акціонерного товариства «Велика Круча» Пирятинського району Івана Близнюка. Правда, після того в офісі обласного виборчого штабу Віктора Ющенка, що, за ідеєю, мав стати базою для створення регіональної партійної організації, довірену особу майбутнього Президента по округу з найвищим на Полтавщині результатом (82 відсотки) взагалі перестали «впізнавати»...

      За таких умов до установчої конференції готувалися в кількох конкуруючих «центрах тяжіння» до того чи іншого претендента на обласну булаву НСНУ. Два з тих центрів виготовили навіть власні мандати для делегатів форуму. Щоб не допустити до зали тих, хто прийшов із «чужими», на входах до полтавського театру імені Гоголя їхні опоненти виставили посилену охорону. Це, звісно, одразу підігріло пристрасті. Впадало в око й те, що на підступах до театру довгоногі дівчата роздавали недешеві листівки, календарики, прапорці з прізвищем і портретами... ні, не лідера партії й держави — усе того ж Олега Надоші.

      Реєстраційно-мандатні колізії затримали початок конференції на 40 хвилин. Ще майже стільки ж у залі стояв суцільний лемент, звідусіль сипалися взаємні образи та звинувачення. Як з'ясувалося, делегати-«близнюківці» і «надошівці» привели із собою ще й досить потужні групи підтримки. При цьому прихильники пана Олега тримали в руках позначені різними містами, але виготовлені явно в єдиному центрі капітальні транспаранти, плакати, час від часу витягали такі ж ледь не фабричні «блискавки» із написом «Вони брешуть».

Помаранчеві «більшовики» й помаранчеві «меншовики»

      Коса на камінь наскочила вже при формуванні робочої президії конференції. Пропозиція ввести до її складу Олега Надошу явно не знаходила підтримки більшості делегатів. Навіть після того, як він кілька разів самочинно підходив до трибуни, намагаючись «пояснити, щоб відбувається в цій залі». Говорити йому так і не дали. Ще більше обурило самовільне зайняття Надошею стільця в президії. Зрештою, остаточне голосування з цього, здавалося б, суто процедурного питання засвідчило: пану Олегу не «світить» ні президія конференції, ні головування в обласній парторганізації. Тож він, образно кажучи, грюкає дверима, за ним із зали виходять кілька десятків чоловік, балкони залишає й чисельна група підтримки.

      «Ображені», звісно, натякають на нелегітимність зібрання без їхньої присутності. Але воно триває, оскільки в залі залишилося утричі більше делегатів. Не зрушили з місць у президії і п'ятеро (!) народних депутатів-«нашоукраїнців», серед яких голова центральної контрольно-ревізійної комісїі НСНУ Михайло Полянчич. Останній підтвердив цілковиту легітимність, правочинність конференції в «обрізаному» вигляді як за допомогою елементарних арифметичних підрахунків, так і прискіпливого мандатного контролю. І наголосив: конференція відбудеться «за будь-якої погоди».

      За відсутності головних опонентів бурхливі словесні баталії в залі припинилися. Тож уже за лічені хвилини делегати одностайно проголосували за створення Полтавської обласної організації партії «Народний союз «Наша Україна». Трохи згодом абсолютна більшість (тільки троє проти і стільки ж утримались) обрала її головою Івана Близнюка. На, так би мовити, безальтернативній основі, оскільки двоє інших висуванців — народний депутат України Микола Кульчинський і провідник обласного осередку об'єднання «За Україну! За Ющенка!» Анатолій Банний — зняли свої кандидатури й підтримали того ж таки Близнюка.

      Щоправда, найактивніші прихильники Олега Надоші, котрі після «гучного» виходу із зали тусувалися на Театральній площі, одразу по закінченні першої, з їхньої точки зору, «несправжньої», конференції оголосили про те, що вже через півгодини почнеться друга, «справжня». Мовляв, така вказівка «надійшла по телефону з Києва».

      Подібні заяви видавалися тоді блефом. Але зараз ті ж «надошівці» стверджують, нібито «альтернативна» конференція таки відбулася, проголосували на ній, звісно, за пана Олега, й тепер для примирення сторін без втручання Києва не обійтися.

Провідна зоря — депутатський мандат?

      Для когось описана вище фабула подій довкола народження на Полтавщині регіонального гнізда «президентської» партії сама по собі є «найзакрученішою». Хоча насправді значно більше вражає те, що залишилося за лаштунками цього далеко не театрального протистояння на театральних підмостках. Чому найактивніше «ющенківське» середовище краю ополчилося проти «видатного учасника помаранчевої революції» з відповідним свідоцтвом №272 — Олега Надоші?

      Коли у 1998 році на виборах мера Кременчука 34-річний успішний підприємець, якого ще за Союзу готували до «месіанської» ролі управління ринковою економікою разом із чубайсами-нємцовими, спочатку програв «вічному» хазяїну міста  4 голоси, а потім у суді довів сумнівність перемоги останнього і, зрештою, виборов мандат міського голови промислової «столиці» регіону, демократи Полтавщини сприймали його зовсім по-іншому. Згодом захоплення змінилося розчаруванням. Відвертий політичний нарцисизм, ставка на зв'язки з впливовими київськими «дядьками» — передовсім лідерами партії «Реформи і порядок», імітація бурхливої партійної діяльності в області, поєднання декларованої опозиційності до злочинної влади з роботою на «хлібних» посадах у столичних державних структурах, шлейф непереконливо спростовуваного компромату, м'яко кажучи, не сприяли зростанню авторитету, реальної політичної ваги Надоші.

      Натомість Олег Володимирович побив горщики навіть зі своїми найближчими партійними соратниками в тому ж Кременчуці. Останнім часом вони розповіли про його діяльність стільки пікантних подробиць, що з такими чеснотами, здавалося, важко претендувати на лідерство в осередку «президентської» партії навіть віддаленого полтавського хутора. Але, як і у випадку з призначенням Надоші керівником обласного виборчого штабу В.Ю. (багато місцевих «помаранчевих» активістів тоді були просто шоковані і таки домоглися його заміни на вирішальному етапі великих перегонів), усе намагалися вирішити за допомогою зв'язків із впливовими діячами в столиці.

      Цікаво, як, власне, збирався Олег Надоша керувати обласною організацією НСНУ, тільки-но одержавши призначення на відповідальну посаду заступника голови Державного комітету з матеріальних резервів? Так само ганебно-«дистанційно» по мобільному телефону з Києва, як досить тривалий час керував обласним виборчим штабом? Схоже, Надоша бореться не тільки за номінальну булаву провідника провінційної парторганізації, а й за інший, набагато вагоміший «приз» — мандат народного депутата у Верховній Раді-2006. Бо ж важко повірити в те, що керівникам регіональних парторганізацій НСНУ не знайдеться місця у прохідній частині списку «партії Ющенка». Та й від претензій на «губернаторство» О.Н. не відмовлявся. Отже, вагома партійна посада йому зараз таки потрібна. От тільки чи потрібен такий посадовець самій партії?

      Надто з огляду на тих, хто намагався «проштовхнути» його на головування в обласній парторганізації. Серед людей, які вийшли з театральної зали вслід за Надошею, певно, були й ті, хто просто не обізнаний у залаштункових передумовах такого демаршу й досі щиро вважає його проявом істинної демократії. Але ж «погоду» визначали зовсім не вони. Скажімо, з першого ряду підвівся директор провідного державного видавництва області — вчорашній секретар райкому СДПУ(о). У передвиборчому інтерв'ю, яке, згідно з місцевими «темниками», надрукували чи не всі районні газети, він запевняв земляків у тому, що вже давно визначився зі «своїм» кандидатом — Віктором Януковичем. Роль ляльковода виконував і «фармацевтичний» депутат Полтавської міськради — публічних симпатій до В.Ю. раніше за ним щось не помічали. Зате коли зовсім недавно ті ж полтавські «ющенківці» влаштували місцеву «помаранчеву антикукобівську революцію» з вимогою призначити на сесії міськради вибори легітимного мера, він разом з іншими найодіознішими депутатами на ту «історичну» сесію просто не прийшов, зірвавши її проведення відсутністю кворуму, а значить, продовживши «мандат» незаконного «царювання» в обласному центрі владних «паханів-янучарів». За Недошу «дерли горло» й кілька місцевих «вічних» опозиціонерів. Щоправда, опозиційна діяльність останніх чомусь особливо активізується саме тоді, коли вони знаходять спільну мову з тими, хто щедро її оплачує...

Чому «партія Ющенка» не може без скандалів?

      Зрештою, хто-хто, а реальні провідники та повпреди полтавського штабу В.Ю. добре знають, що досить тонкий прошарок справжнього «ющенківського» активу області гуртувався і гуртується довкола саме тих трьох кандидатур, які й були названі серед претендентів на лідерство в обласній організації НСНУ, — Кульчинського, Банного та Близнюка. Ніякого «надошівського» активу в загальнообласному масштабі немає. А спроба створити його штучно перед установчою конференцією виглядала звичайнісіньким фарсом.

      Як, до речі, й постконференційні «розбірки». Справжнім блюзнірством видається багатьом полтавцям посилена увага до проблем будівництва «ющенківської» партії міського телебачення. Саме того, що під час виборчої кампанії з ранку до вечора крутило найогидніші антиющенківські «ролики» з фашистською символікою, а тепер раптом почало перейматися найтоншими нюансами обласної установчої конференції НСНУ. При цьому надаючи ефір для коментарів винятково з «надошівського» боку. У Полтаві всі знають: на «кишеньковому» екрані нічого не з'являється без волі головного владного «пахана» міста і його «шнурків». То, може, на відкуп їм віддано тут і розбудову «президентської» партії?

      Принаймні прагнення вчорашніх можновладців та їхніх поплічників осідлати цей процес або принаймні остаточно його скомпрометувати, розсварити, знекровити головних суперників на «історичних» парламентських виборах 2006 року, розчинити найперспективнішу партію «своїми» людьми, засланими козачками та провокаторами, помітне неозброєним оком. Прикро, але на фактичну змичку з ними йдуть і чільники влади нинішньої, відповідальні за партійне будівництво. Чи не звідси ростуть ноги отих практично перманентних скандалів із установчими конференціями НСНУ майже в кожній області? «УМ» уже писала про скандали, які зчинилися минулих вихідних на обласних конференціях НСНУ в Луганську та Рівному.

      Уявлення теперішніх «небожителів» Печерських пагорбів про себе як про незамінних спеців партбуду і водночас тотальне несприйняття ними критики, тверезих голосів з місць, сумнівні залаштункові домовленості дають усі підстави стверджувати: саме партійне будівництво було і залишається найслабшою ланкою в діяльності нинішньої президентської команди. Адже цієї ганьби в Полтаві (та хіба тільки тут?) можна було уникнути найменшою кров'ю, — не відмахуючись від регіональних партійних проблем, порушених на тому ж таки установчому з'їзді. Зрештою, пам'ятаючи про те, що найслабша ланка рано чи пізно рветься і зводить нанівець зусилля усіх інших складників єдиного ланцюга.