Свято, яке вдалося

      Для когось свято — гучні салюти й феєрверки, для когось — тиша самозаглиблень і раптових прозрінь. Комусь насолодою буде танок на чужих кістках, комусь — духовне збагачення через відкриття нового: нових імен, нових творів...

      П'ятнадцятий фестиваль Київської організації Національної спілки композиторів України «Музичні прем'єри сезону», безперечно, вдалий. Потужний. Різнобарвний. Концептуальний. І така потужність навіть закоренілому скептикові не видасться громіздкою, а різноманітність — строкатою. А концепція — вона якраз і витікає з двох попередніх складових. З потужності й різноманітності; зі сполучення уже відомого, апробованого і по-новому осмисленого з новоствореним, свіжим, прочитаним буквально a prima vista...

      Ми далекі від того, аби мріяти, що гіпотетичний середній слухач, інтелігентна людина з пристойним культурним багажем, фізично зможе відвідати бодай половину концертів. І справа тут не тільки у збігові концертів у часі, що традиційно викликає нарікання. Справа у принциповій незмішуваності певних інгредієнтів — не все підряд можна вживати, іноді через це трапляються шлункові розлади.

      Так у часі майже збіглися концерт хору «Світилен» в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври і авторський концерт Сергія Зажитька в Будинку актора. Що кому ближче — справа смаку, що кому зрозуміле — справа часу. Полярніших векторів у сучасному музичному процесі треба було б іще пошукати. Аж ось вони перетнулися в часі — і дещо стало зрозумілим. В обох випадках — потужність талантів. В обох — незаперечність музичної Події. В обох — професійність і відшліфованість (а цим похвалиться далеко не кожен учасник марафону). А далі — гранична несхожість. Цілковите розчинення в релігійній ідеї, піднесеність звернень до Бога, небесне, м'яке й медове звучання хору під проводом молодого диригента Тиберія Яцкулинця — і гординя Людини, повністю земне світовідчуття і занурення натомість у глибини власного трагічно-недосконалого «Я» у Сергія Зажитька і його однодумців.

      Зазначимо, що у Зажитька це — чи не перший повноформатний авторський концерт. Донині кожна з’ява його музи викликала підвищену, щоб не сказати ажіотажну зацікавленість публіки. Не слухачів, а саме публіки, оскільки звуковими проявами цей композитор не обмежується. Його твори шокують й провокують — епатажною відвертістю, інколи — безцеремонністю та присмаком скандалу. Він може реалізувати власне звукову концепцію (наприклад, у творі Za-zhy-t'ko, де змушує читця філігранно озвучувати одне слово — своє прізвище — розбите на склади і складові, по-різному освітлені у різному інтонуванні. І це цікаво насамперед як музичний, спрямований на слухове сприйняття прояв сучасної української музики). Але він може і задіяти арсенал візуальних, перформенсних асоціацій — тоді власне музична компонента відходить на задній план, поступаючись місцем наочній. Так, на наш погляд, відбулося у церемонії для чотирьох баритонів, трембіти, волинки (заміненої на баян), ударних та дійових осіб під парадоксальною назвою «Чорні лебеді Серафіма Тигіпка». Асоціативне поле, сформоване композитором, недвозначне: трактування трембіти як фалічного символу, наручники з секс-шопу, використовувані дійовими особами, оргаїстичні імітації Данила Перцова, — все акцентує тілесне, відверто-еротичне (і як таке — опозиційно-епатуюче відносно усталеної академічної традиції) начало. Публіка реагує із захопленням, твір запам'ятався — а чи не цього добивався автор?! Інша частина слухачів відверто обурюється, однак також не залишається байдужою — і це працює на автора: у добу тотального пофігізму, інформаційного перевантаження він зумів зачепити аудиторію за живе. Інша справа, за що і чим...

      А в паралельному концерті також подія — відкриття нового хорового колективу, який підтвердив: хорова школа Льва Венедиктова — одна з найпотужніших в Україні. Торік на «Прем'єрах-14» запалала яскрава зірка «Кредо» — камерного хору під орудою Богдана Пліша. А цього року «Світилен» — досконалість і вишуканість разом із молодим заповзяттям.

      Ми зупинилися докладніше на двох концертах як своєрідному творчому перетині. Бо було ще з десяток хорів різного складу і гатунку. І було зо два десятки камерних концертів, в яких брали участь кращі столичні виконавці. Навряд чи газетна стаття витримає щось більше, ніж побіжний пунктир по концертах. Відома і завжди безпрограшна програма з вокальних творів Валентина Сильвестрова, виконана співачкою, імпульсивною Інною Галатенко і піаністом, мудрим Романом Рєпкою. Безпрецедентна ужгородська вокалістка Світлана Глєба, яка разом із «Київською камератою» перфектно виконала «Чотири пісні Пауля Целана» Юрія Ланюка. Парадоксальний, виважений і гранично експресивний водночас (як воно вдається?) «Реквієм» Володимира Рунчака у виконанні чудових солістів Людмили Войнаровської (сопрано) і Вадима Солодкого (тенор) разом із Національним заслуженим академічним оркестром України зі своїм головним диригентом Володимиром Сіренком.

      Крім згаданого: хори Бориса Лятошинського, написані півстоліття тому, і тільки-но створена «Українська кафолічна літургія» Олександра Козаренка. Камерний концерт із творів композиторів Канади, Польщі і США. Ораторія Віктора Степурка, присвячена 390-й річниці Києво-Могилянської академії, приїзд дівочого хору Санкт-Петербурзького музичного коледжу, які найпереконливіше виглядали у світській частині програми. Співучасть у Пленумі національної спілки письменників України «Слово і музика — український вимір» — і концерт iз нагоди відкриття цього заходу, де звучали вірші Наталки Білоцерківець, Івана Драча, Людмили Таран, Любові Голоти, музика Лесі Дичко, Ігоря Щербакова, Ірини Кириліної, Олега Киви, Ганни Гаврилець. Презентація нових видань: музикознавчих праць, нот, аудіозаписів, що засвідчила: не все, виявляється, так уже й погано в данському королівстві...

      Наприкінці фестивалю втомлений Ігор Щербаков, незмінний директор «Прем'єр сезону», засвідчив: усе йде так, як іде. Особливої святковості з нагоди ювілейної цифри не відчувалося — та воно й ні до чого: адже подібні фестивалі — лише проміжні результати щоденної копіткої роботи. Триває напружена праця композиторів, виконавців, слухачів. Щоправда, рівень напруженості таки, зізнаємося, різний. Зокрема, якщо б пересічна людина заблукала цього року на відкриття фестивалю, то, мабуть, надовго заробила б алергію на подібні заходи. Ансамбль класичної музики ім. Бориса Лятошинського знаходиться далеко не в найкращій формі, колись славетному колективові, улюбленому дитяті знаменитого диригента Віктора Іконника, аж ноти ніколи вивчити чи репетиції потроїти, аби виправити стрій. І диригентської волі Ігоря Андрієвького явно замало, аби примусити оркестр не «квакати», виступаючи, і не глушити солістів. Чи принаймні мати на обличчях пристойний вигляд, навіть якщо музика чомусь не подобається.

      Узагалі ми спостерігаємо цікаве явище: зовнішній вигляд виконавців прямо пов'язаний з якістю виконання. І тут важливі найменші деталі: перебування на сцені без панчох чи визирання картатих шкарпеток з-під оксамитового плаття; абсолютно байдужі обличчя оркестрантів і безнадійно-чорнильні вбрання. Усе це було, на жаль, на «Прем'єрах сезону-15»; добре, що можна було перевести погляд (воскресивши у пам'яті, звичайно) на шляхетні обличчя солістів «Київської камерати», на світлу піднесеність хору «Світилен» і юнацьку чистоту капели «Дзвіночок» (диригент Рубен Толмачов).

      Насамкінець залишилося розповісти цікаву штуку: після закінчення перформенсу Сергія Зажитька зацікавлені слухачі перетворилися на зацікавлених глядачів. Через золотоворітський скверик мовчки і серйозно йшли один за одним молоді хлопці й дівчата. У кожного на плечі паличка, а на ній вузлик. Ішли — як Чиполіно в далекі краї. Представники молодіжних інтернет-угруповань, які об'єднуються всупереч сумним прогнозам, ніби комп'ютер роз'єднує. Розіграний колективний сценарій? Нехтування суспільними правилами? Весела гра? Чи знакова подія, незрозуміла невтаємниченим, — як і фестивалі академічної музики, що проходять не зважаючи ні на що. Ані на нечисленність когорти професійних музикантів. Ані на злиденність фінансування, ані на організаційні негаразди, стійко переборювані Ігорем Щербаковим та його командою.