Андрій Воронін: На моїх бутсах напис «Ворона» — прізвисько з дитинства — і синьо-жовтий прапор

      Лише двоє українських футболістів виступають у кращих європейських чемпіонатах країн «великої п'ятірки». Обидва форварди-тезки — Шевченко й Воронін — можуть занести собі нинішній сезон у актив, хоча їхні команди й не сягнули намічених вершин у національних першостях. «Міланіст» разом із клубом забронював другий рядок серії А (забив у чемпіонаті Італії 17 голів) і ще має шанс виграти Лігу чемпіонів. Перед «фармацевтом» напередодні останнього туру в бундеслізі стоїть завдання скромніше — втриматися в «зоні УЄФА»  (в активі Вороніна — 14 м'ячів, плюс дві пам'ятні «банки» у ворота київського «Динамо» в Лізі чемпіонів). Нашу розмову з 25-річним уродженцем Одеси Андрієм Вороніним ми почали після майже двогодинного тренування в Леверкузені з аналізу виступів «Байєра» в цьому сезоні.

У єврокубки — з «Байєром»

      — Андрію, на початку сезону перед твоїм клубом стояло завдання посісти місце не нижче третього, аби виступати у Лізі чемпіонів. Як вважаєш, чому не вдалося його виконати?

      — Спочатку сезон складався для нас непогано, але трапилася серія травм основних гравців, кілька футболістів відзначилися дискваліфікаціями внаслідок необов'язкових жовтих і червоних карток. Через власні помилки втрачали очки у начебто виграних поєдинках, а конкуренти цим скористалися й обійшли «Байєр», причому зовсім не набагато — відрив від третього місця складає 5 очок. Керівництво клубу з розумінням сприйняло наш виступ і, коли команда перебувала на восьмій позиції, скоригувало завдання на потрапляння до Кубка УЄФА. Для цього нам потрібно залишитися на шостому місці і в останньому турі в суботу (сьогдні. — Авт.) не поступитися на «Бай-арені» «Боруссії» з Менхенгладбаха.

      — На матчі зі своїми колишніми командами — «Боруссією» (М), «Кельном», «Майнцем» — налаштовуєшся по-особливому?

      — Проти «Кельна» я ще не грав, у Менхенгладбаху був зовсім молодим. А виходячи на поле у зустрічі з клубом, де провів три чудових роки як у футбольному, так і в життєвому плані, — «Майнцем», справді хвилювався. Важко діяти проти своїх колишніх партнерів, але така доля професіонала. У Майнці фанати мене прийняли добре й аплодували часом навіть більше, ніж своїм гравцям.

      — Будь ласка, проясни ситуацію зі своїм контрактом.

      — З «Кельном» у мене була підписана угода за схемою «2+1» (третій рік за згодою обох сторін) лише на першу бундеслігу. Рік за «козлів» я відіграв, потім вони вилетіли до нижчого дивізіону, і я став вільним агентом. Деякі українські ЗМІ з незрозумілих причин писали, ніби за «Байєр» я виступаю на правах оренди. Насправді ж минулого літа я підписав із «фармацевтами» повноцінний однорічний контракт, який нещодавно продовжив ще на два сезони. «Кельн» повертається до вищого німецького дивізіону, і його керівництво пропонувало мені знову виступати за «козлів». Але я вже обрав Леверкузен. Хоча жити продовжую в Кельні — не хочеться часто міняти квартири. Та й сенсу немає: на машині з одного міста до іншого можна доїхати за 15 хвилин.

Конкуренти, але не вороги

      — Як би ти сам оцінив свою гру цього сезону за «Байєр»?

      — Думаю, що виступ у дебютному році в Леверкузені можу занести собі в актив. У 32 проведених матчах бундесліги я забив 14 м'ячів, двічі відзначився у Лізі чемпіонів, про що давно мріяв.

      — І обидва рази розписався у воротах київського «Динамо»...

      — Це моя робота. Я допоміг своєму клубові потрапити до «плей-оф», а для цього довелося засмутити Шовковського. Напередодні вирішального протистояння у Леверкузені тренер мене налаштовував, аби я не «перегорів», як це трапилося у Києві. Тоді я, хоч і забив м'яч, заробив дві жовті картки й вилучення.

      — «Байєр» задовольняє твої амбіції як футболіста?

      — Я виступаю у сильному чемпіонаті за одну з кращих команд Німеччини, яка пробилася до 16 кращих колективів Європи. За леверкузенців грають чимало «збірників», навіть є чемпіони світу з Бразилії, тому я не бачу причин бути незадоволеним своїм становищем. Звичайно, хочеться вже щось і виграти — німецьку першість або Кубок...

      — Але підопічні Клауса Аугенталера поки що не дотягують до вершин. Не думав про зміну клубу?

      — Пропозиції були, але я не маю на меті щороку міняти команду. У Леверкузені мене добре прийняли, з усіма склалися нормальні стосунки. Звичайно, коли йдеться про місце у стартовому складі, ми конкуренти, але ніхто ні з ким не ворогує. Своєю працею на тренуваннях і грою я домігся права виходити на поле в основі, хоча всі казали, що залишуся за спинами Бербатова й Франси.

      — Ти спілкуєшся з болгарином Бербатовим?

      — Наші контакти обмежуються лише футбольним полем. Він мій партнер, але водночас і конкурент, хоча це не заважає грі. Принаймі пас я йому завжди віддам, якщо він перебуватиме у кращій позиції.

      — За 15 хвилин до початку тренування ви зі Шнайдером проводили цікаве змагання — щось на зразок «ногоболу»...

      — Так, коли буває гарна погода, ми з Берндом перед тренуванням «буцаємо» м'яч через сітку — своєрідна азартна розминка й робота на техніку.

У відпустці був із Тимощуком

      — На твоїх бутсах напис «Ворона»...

      — Це моє прізвисько з дитячих років. На бутсах кожен може замовити будь-що за своїм бажанням. На моїх ще є український прапор.

      — Плани на період після завершення чемпіонату Німеччини вже складені?

      — Плануємо з дружиною злітати відпочити на п'ять днів до Іспанії. Зніму напруження після непростого сезону, а потім у всеозброєнні підійду до поєдинків збірної України. Не знаю, чи прийшло з Києва моє запрошення до клубу, але у розмові з тренерами національної команди мені дали зрозуміти, що на мене розраховують. Після матчів збірної поїду додому — в Одесу, де проведу два тижні, а потім повертаюся до Леверкузена на підготовчі збори.

      — Як себе почуваєш у колективі збірної?

      — Уже освоївся, новачком себе не вважаю, хоча ніякого поділу в нас немає. Мене із самого початку тепло зустріли, так що проблем з адаптацією не було. У колективі панує чудова атмосфера, немає різниці, як довго ти виступаєш у синьо-жовтій формі, — всі одна команда.

      Я дружу з багатьма хлопцями, ми обмінюємося запрошеннями, але футбольне життя не дозволяє нам проводити час разом поза спортом: термін відпусток не збігається. Лише цього грудня я літав до США з Тимощуком, бо «Шахтар», як і «Байєр», грав ще в грудні, і вільний час у нас припав на той самий період. У мене в гостях був Серебренников, котрому я пообіцяв візит у відповідь при найпершій нагоді.

      — Кажуть, саме приязні  стосунки між гравцями і є запорукою нинішнього успішного виступу збірної України...

      — У нашій збірній порівняно з іншими мало зірок, але є колектив, об'єднаний однією метою. Хай за кордоном не знають наших прізвищ, але в Європі ми примушуємо всіх рахуватися із собою. Від воротаря до гравців, які перебувають у запасі, ми б'ємося й вболіваємо один за одного.

«Своєю перемогою ми можемо подарувати радість усьому народові України»

      — Що раніше не дозволяло українцям бути нагорі турнірної таблиці?

      — Мені важко судити. Можливо, збірній не вистачало фарту — адже, це факт, зараз він нам допомагає. Але й посмішку фортуни треба заслужити, просто так нічого не дається. До того ж після вдалого старту, та ще коли «хлопнули» турків, ми повірили у власні сили, сказавши собі: «Кого нам тепер боятися?».

      — Твій гол данцям виявився переможним. Що відчував у той момент?

      — Упав тягар відповідальності, який поклали на мої плечі представники преси й телебачення. Я був безмежно щасливий, бо не забивав м'ячі за збірну протягом тривалого часу, а тепер зумів принести команді три очки. Через травму Шевченка журналісти казали, що Воронін має стати лідером, на що я відповідав: «В українській збірній на полі 11 лідерів, не треба мене виділяти». Так, мені хотілося забити гол, адже я нападаючий, але якщо відзначиться хтось із моїх партнерів, радість буде не меншою.

      — Уже думаєш про наступні матчі збірної?

      — Головне — не зупинятися на півдорозі. На Казахстан треба налаштовуватися ще серйозніше, ніж на Данію, бо там недооцінки не могло бути. А напередодні двобою з греками знову випливе вислів «ключова гра». З легкої руки журналістів такі «ключові» матчі у нас ідуть ледь не із самого початку відбірного турніру (посміхається. — Авт.). Приємно, що все залежить лише від нас, наша доля у власних руках. Треба за будь-яку ціну здолати азіатів і, як мінімум, не поступитися у Греції — тоді, сподіваюся, ми вже свого не упустимо. Можливо, й турки нам допоможуть, відібравши очки у хлопців Рехагеля.

      — Чим виступ у збірній відрізняється від матчів за клуб?

      — На довгій дистанції чемпіонату країни програш одного матчу можна виправити виграшем наступного. Все виглядає якось доволі буденно, чого не скажеш про національну команду — відповідальність тут значно вища. У збірній ти представляєш свою країну на міжнародній арені. Почуття, коли чуєш гімн і розумієш, що за тебе вболівають у кожному куточку такої великої держави, як Україна, неможливо з чимось порівняти. Відчуваємо, що своєю перемогою ми можемо подарувати радість усьому народові країни.

      Приїзд до лав збірної для мене завжди — як свято, бо є приємна можливість побачитися з друзями, зіграти в одній команді. Варто зауважити, що менталітет людей у Німеччині й Україні значно різниться — у Києві я почуваюся більш вільно.

      — Перебуваючи в Німеччині, як ти оцінював виборчу президентську кампанію в Україні?

      — Звичайно, доля моєї країни мені не байдужа, я дуже переживав за те, що відбувалося на Батьківщині. Думаю, все завершилося так, як цього насправді бажала більша частина українського народу.

Цілеспрямованість і дружина допомогли подорослішати

      — Андрію, хто входить до твого кола спілкування?

      — Зідзвонююся з багатьма футболістами: з Тимощуком, Ребровим, Ващуком, Кормильцевим, іншими хлопцями. У Голландії продовжує виступати мій друг дитинства, також одесит Руслан Валєєв. Підтримую стосунки з росіянином Русланом Пименовим, який у Леверкузені проходив медичне обстеження. З часів виступів за «Майнц» дружимо з Петром Нойштетером (він став тренером другої команди) і кількома знайомими, котрі не мають відношення до футболу. Але життя спортсмена, як відомо, не надає багато вільного часу.

      — Чим займається дружина?

      — Вона не сумує — знаходить собі різні захоплення, з цим проблем немає. Я вдячний, що Катя мені завжди в усьому допомагає; коли я був травмований, її підтримка мені надавала сил. Можливо, якби не її участь, я б не став тим, ким є зараз.

      — Час від часу ти одягаєшся зовсім по-іншому, міняєш зачіски. Катя бере участь у цьому?

      — Ніякого іміджу я собі спеціально не створюю — купую й ношу речі, які мені подобаються. Можу, як зараз, одягти розірвані джинси, а можу виглядати й нормально (сміється. — Авт.) — все залежить від настрою.

      — Коли ми розмовляли з тобою три роки тому в Майнці, ти говорив, що не збираєшся довго жити за кордоном і після завершення кар'єри футболіста повернешся в Україну. За цей час не змінив думку?

      — На даний момент — ні. Футбол — моя професія, у Німеччині я працюю, але жити потім я хотів би на Батьківщині.

      І зараз, у Німеччині, дивлюся українське телебачення, у тому числі й спортивні програми.

      — Дорісши до рівня першої бундесліги, ти став дивитися на себе по-іншому?

      — Можу сказати, що я подорослішав як особистість. Якщо брати за відлік спортивний бік, то я завжди був певен у своїх силах, знав: якщо працюватиму, то можу досягти багато чого. Мене не зупиняли відгуки деяких фахівців, мовляв, «таких, як Воронін, — по команді в кожному селі», і те, що до певного часу мене не викликали до збірної. Я цілеспрямована людина, це мені допомогло піднятися до рівня, якого я прагнув. Знаю, що здатен ще на більше, а для цього треба працювати далі.