«Iван i Дельфiн». (Фото Володимира СТАДНИКА.)
Один із найяскравіших учасників півфіналу, який, за прогнозами «УМ», точно виходить у фінал, — Польща. Якщо минулого року, коли за країну співала дівчинка в прозорій сукні (пам'ятаю, як коментатор на національному каналі Німеччини відпустив масний жарт на зразок: «Польща в Євросоюз активно вступила, а спідниці її дівчат помітно покоротшали»), наші сусіди майже не отримали балів, то цьогоріч останній учасник півфіналу заводить усіх циганськими мотивами. При особистому спілкуванні з гуртом «Іван і Дельфін» не тільки переконуєшся, що вони справді заслуговують на участь у фіналі, а й вкотре починаєш симпатизувати нації загалом. Цікаво, що вокаліст Іван Комаренко — родом із Росії, він скромний і милий.
Ментально ми і з ним, і з польським джазовим бендом розуміємося дуже добре: хлопці постійно жартують (смішно, на відміну від багатьох європейських делегацій), і навіть коли прослуховую диктофонний запис, то сміюся знову. Весь вільний час музиканти, за їхніми словами, концентруються: до шостої ранку зависають по найт-клабах. «Що робите сьогодні?» — питаю. «П'ємо». — «Що п'єте?» — «Ну сік там. Мінеральну воду...» Кажуть, що сьогодні хочуть влаштувати своїй супроводжуючiй, українцi пані Марії, зелену ніч, обмазати її пастою...
Історію створення гурту розповідає Міхаель Шиманский: «Я з Лукашем Лазером і колегою-саксофоністом грав у джазовому колективі. Одного разу до нас прийшов Іван і запитав, чи може заспівати з нами — знає слова кількох наших каверів. А коли ми спробували, то сподобалося, ми грали півроку в різних клубах Варшави. Раптом прийшла гарна ідея — написати кілька власних композицій. Почали писати музику... Що ж до конкурсної пісні, то при написанні ми зважали передусім на специфічність конкурсу, а також на те, що це співіснування різних культур, тому наша музика має молдавські та румунські мотиви. Чому цигани? Наприклад, для Івана їхня музика — це символ чогось міжнародного і об'єднуючого. У кожній країні живе цей народ, як і євреї. Вони, в позитивному значенні слова, контрабандисти культури. Водночас вони вбирають у себе культуру тієї країни, де живуть.
Ну і співаємо ми польською та російською. Іван виховувався у схожій культурі до вісімнадцяти років, поки не переїхав до Польщі. Його бабуся співала циганські романси, дивилася «Повернення Будулая», слухала «Ромен»...
«У Києві ми вперше, — розповiдає поляк. — Завжди думали, що найгарніші дівчата живуть у нашій країні, але виявляється, що українки навіть гарніші. У вас є оте щось, таке оригінальне. Найбільше в Києві нам сподобалися вулиці — вниз і вгору, і так по всьому місту. Ну і метро! Воно таке глибоке! Аж голова закрутилася...»
Пісня «Її чорні очі» — перша спільна робота «Івана і Дельфіна», яка принесла їм популярність не лише в Польщі. «У мене є плеєр..., — каже Іван. — О! Хочеш її послухати? Сиди тут, зараз я принесу!». Поки Іван несе компакти, його група розчохлює гітару і затягує «Червону руту». Точніше, підмугикує, бо співає, в основному, Іван, який уже повернувся, і гостеса польської делегації.
«А на другому місці буде... а ні, ми не скажемо, хто буде. Але на першому буде Польща! Хоча з піснями всіх виконавців ми навіть не знайомі — це все одно не змінить нашої манери виконання і це не спортивні змагання, щоб бігти швидше чи повільніше», — говорять хлопці. Що ж до нетипової участі джаз-бенду в поп-конкурсі, то: «Якщо нам захочеться отримати від музики задоволення, то підемо в клуб і зробимо там джейм-сейшн, але такою музикою поки що не вдається заробляти на життя чи на запис альбомів...»
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
