Слово про фортецю Iгореву

      Археологи можуть лише позаздрити Олені Черненко та її колегам з експедиції охоронної археологічної служби Інституту археології НАН України, які сьогодні працюють на території монастиря. Там зараз відбувається реконструкція. А так як ця територія знаходиться під охороною держави, всі земляні роботи повинні здійснюватися під наглядом археологів. Цим, власне, з червня і займається експедиція співробітника Інституту археології у Чернігові Олени Черненко. Здавалося, марудна робота. Однак інколи вона підносить такі сюрпризи, що голова йде обертом від захвату.

      — Ми контролювали прокладання трубопроводу у північній частині монастиря між келіями й бурсою, — розповіла кореспонденту «УМ» Олена Черненко. — Нічого особливо тут побачити не сподівалися, адже реконструкція триває майже два десятки років, не кажучи вже про численні археологічні розкопки. Та нам несподівано пощастило. Ми наштовхнулися на залишки кам'яної стіни, про яку до нас раніше ніхто не знав. Коли ми почали її розчищати, то виявили, що це залишки не просто стіни, а будівлі, яка приблизно датується XII—XIII століттям. Що є явищем просто унікальним. Як археолог я можу стверджувати, це — пам'ятник державного значення. Ця будівля прямокутної, майже квадратної форми, приблизно 12 на 13 метрів, точний периметр ми поки не можемо встановити. Вона має купольне склепіння, чотири опорних стовпи. Її висота приблизно 15—20 метрів. Вона мала потужні стіни і дерев'яні перекриття. На будівельній цеглі — плінфі — виявлено більше 10 ремісничих клейм і княжий знак у вигляді тризуба кінця XII століття, що говорить про неординарність будівлі, у зведенні якої було задіяно велику кількість людей і був зацікавлений хтось із князів. Та й сама по собі ця будівля незвична. Ми поки не можемо встановити, для чого вона призначалася. Це не храм, бо нема напівзаокругленої вівтарної частини. Це й не житловий будинок, вони у той час мали іншу форму. Наші колеги-археологи говорять, що вона схожа на трапезну Києво-Печерського монастиря, яка мала вівтар на другому поверсі. Усередині будівля була покрита фресочним розписом, де-не-де навіть збереглися елементи графіті — видряпаних на стінах написів чи малюнків.

      Та це було лише початком. Коли археологи почали розбирати завали, перед ними відкрилися сліди катастрофи, які свідчили — будівля згоріла, впала, а під її руїнами загинули люди. Дослідниками знайдено залишки кісток двох жінок і восьми дітей. А ще виявилося, що разом з ними під уламками стін загинули ще й три собаки. Історія — наука несентиментальна. І сліди катастрофи для археологів є справжньою науковою удачею, своєрідним моментальним зрізом подій, можна сказати, фотографією давно минулих часів. Тому давайте підключимо фантазію і уявимо таку картину.

      Під склепінням трапезної ревіло полум'я. Його страшне ревище заглушувало виття собак і плач дітей у підвалі, галакання за стінами косооких вершників зі страшними луками. Задихаючись від чаду й диму, здираючи шкіру з ніжних рук, жінка шматком лемеша буквально вгризалася у непіддатливу землю. На півсажені вона вкопалася під стіну будинку, здавалося, ось-ось і вона з дітьми вирветься на волю, та от тільки дихати нічим. Дерев'яне перекриття загрозливо затріщало. Бояриня, надіючись прикрити собою дітей, неначе простерлася над ними. Та марно — із жахливим гуркотом обвалилася стеля, каміння та палаюче дерево похоронили під собою живих...

      — Перші останки людей ми виявили, коли почали розбирати залишки стін на рівні підлоги, — говорить керівник експедиції. — Під балками дерев'яного перекриття лежали жінка і четверо дітей. Там же знаходилися і кістки собаки. В однієї дитини на руці ми знайшли бронзовий браслет. Але набагато більше коштовностей було біля жінки. Тут лежали срібний браслет, колт (нависочна прикраса), дві сережки і перстень. Скелет нещасної був пошкоджений повністю — на неї звалилося склепіння будівлі. І тому ми не можемо сказати, чи вона тримала прикраси у руці, чи у якійсь торбинці. Але безперечно, що жінка намагалася зберегти найдорожче. Ймовірно, вона разом із дітьми рятувалася у цій споруді. Судячи з коштовностей, які знайшли біля неї, це була досить забезпечена особа. Лише срібний браслет чого вартий!  Шириною 4 міліметри, з гарним рослинним орнаментом, позолотою по карбуванню і спеціальним замочком, він і в ті часи міг коштувати дуже дорого.

      Археологи ще не знають, яка катастрофа могла статися. Про події у Новгороді-Сіверському в ті часи майже не залишилося письмових згадок. Але не виключено, що трагедія сталася під час татаро-монгольського нашестя. У часи княжих усобиць, вважає Олена Черненко, таких значних руйнувань майже не було.

      — Коли ми «зняли» ці завали, то побачили контури ями, забитої уламками балок, цегли, шматками битої цегли. Яма виявилася глибиною 2 метри 20 сантиметрів. Ймовірно, її використовували для якихось господарських цілей. Там було багато предметів господарського призначення: рибальська сітка, моток мотузки, леміш плуга, ключі, замки тощо. І ось на її дні ми знайшли підкоп, який вів під стіну. А біля нього — кістки жінки і чотирьох дітей. Таке враження, що, коли будівля стала горіти, люди, які знаходилися у підвалі, намагалися підкопатися й вилізти на поверхню. Щось подібне було виявлено у Києві під час розкопок Десятинної церкви, зруйнованої монголами. Там також люди намагалися врятуватися з палаючого храму через підкоп. Жінка, яку ми знайшли, лежала зігнувшись, неначе хотіла прикрити собою дітей, а обабiч їх лежали кістки двох собак. У цієї жінки ми знайшли сережки, а на кістках однієї дитини також бронзовий браслет. Це говорить про те, що й діти були не із сімей бідняків. Окрім того, на місці будови ми знайшли поховання жінки, яке також відноситься до періоду Київської Русі. Це була породілля, яка померла, так і не народивши дитину. Про це свідчили характерно зігнутий кістяк жінки і малесенькі кісточки дитинки. Знахідками з цієї будівлі дуже зацікавився фонд, який фінансує реконструкцію монастиря. Є ідея музеєфікувати цю споруду, накрити її скляним покриттям і навіть відновити зовнішність загиблих, звісно, тих, кого ще можна. Про це вже домовлено зі столичними антропологами. Це будуть обличчя жінки і кількох дітей, фрагменти черепів, яких більш-менш придатні для реконструкції. А взагалі, із знахідками у цій будівлі (а їх більше двохсот, і всі вони дуже цікаві) ми хочемо провести якомога більше аналізів і досліджень. Наприклад, буде проведено аналіз залишків риболовної сітки й шматків тканин. У Харкові є спеціаліст із дослідження різноманітних волокон. Він може нам допомогти встановити, з чого було сплетено сітку і у що могли бути одягнені загиблі.

      Безперечно, кам'яна будівля — знахідка неординарна. Але для археолога джерелом інформації про минувшину можуть стати і кам'яні стіни, і срібний браслет, і черепок розбитого горщика. Або навіть каналізаційна труба, звичайно, якщо вона побудована років триста тому. І не треба бридливо відвертати носи: каналізація може багато розповісти. Наприклад, про те, що православні ченці XVII століття не цуралися маленьких життєвих радощів: їли не тільки пісні страви, а й свинину та яловичину, користувались каналізацією (це велике технiчне досягнення в ту епоху) та били вщент горщики i склянки.

      — Слідкуючи за прокладанням труб сучасного водогону на території монастиря, ми наштовхнулися на стічні труби середини XVII століття, — розповідає Олена Черненко. — Вони у той час були підведені до кожної будівлі монастиря. Труби цегляні, висотою близько метра, дуже міцної кладки, акуратної, без жодної битої цеглини. Варто зазначити, що спочатку їх випадково зачепив екскаватор, який прокладав траншею, але вони легко витримали удар сучасної техніки. Та й нам довелося добряче попрацювати, щоб пробитися за допомогою лома всередину для визначення конструкції. Ми виявили дві труби, одна вела до трапезної монастиря, друга — до покоїв настоятеля. У тій, що вела до трапезної, дно вкривав шар риб'ячої луски товщиною 20 сантиметрів. А от в іншій ми знайшли і кістки від свинини та яловичини, і розбиті горщики та склянки. Можна зробити висновок, як хто жив. Хто вкушав рибу, а хто — свинину з винцем.

      Усередині XVII століття монастир у Новгороді-Сіверському був обладнаний за останнім словом техніки свого часу. У настоятеля був навіть туалет на другому поверсі. Каналізаційні труби вели стоки у рів за стінами монастиря, які, до речі, були зовсім не декоративними, розповiдає далi панi Олена. Обитель вважалася серйозною фортецею. Вона мала міцні стіни і глибокі рови. Окрім того, вона була одним з осередків української культури, в монастирі жили і працювали такі релігійні діячі і мислителі, як Лазар Баранович, Яків Гуляковський та інші. Діяла друкарня. Та все ж, як  бачимо, i тоді не одним духовним подвигом та інтелектуальною працею жили люди.

      З життям монастиря в XVIII—XIX століттях пов'язана ще одна цікава знахідка експедиції. Розчищаючи завали зруйнованої Іллінської церкви біля покоїв настоятеля, археологи виявили вікно, яке вело вниз на глибину 5 метрів у підземну гробницю. Туди спустилися археологи та інок Феодосій. Олена Черненко у пiдземелля не залазила, і не тому, що боялась, а з поваги до релігійних поглядів монахів, адже вхід у вівтарну частину церкви жінкам заборонено, а склеп мiстився саме під вівтарем.

      — Вони виявили там не відому раніше підземну гробницю з трьох кімнат, у яких стояли ніким не потривожені саркофаги. З писемних джерел відомо, що тут були поховані митрополит Іларіон та інші знатні жителі Новгорода-Сіверського. На одному з саркофагів навіть знайшли залишки тканої золотом срібної парчі. Ми довго радилися, що ж робити зі склепом. Цікаво, звісно, було б подивитися, у якому стані перебувають небіжчики. Нетлінні мощі митрополита дозволили говорити про можливість канонізації, а це, звісно, підвищило б статус сучасного монастиря. Однак залишати без охорони на ніч відкритий хід у склеп з багатими могилами було ризиковано. Та й якось не по-християнськи заради цікавості тривожити прах людей, похованих у святій землі. Тому було прийнято рішення залишити все як було й закрити вхід у гробницю. Ми засипали вхід, а щоб ні в кого не з'явилася ідея туди прокопатися, зарівняли його землею, «прогнавши» зверху екскаватор. До речі, територія монастиря — це  величезний некрополь, за дев'ять століть його існування виникли цілі нашарування поховань. І нам доводиться постійно на них натикатися. Але останки  усіх людей, які були поховані за християнським обрядом, ми передаємо монахам Спасо-Преображенського для перепоховання.