На кінці Батьківщини

      В Україні не знайшлося жодного, окрім Леоніда Грача, політика, який би не вважав будівництво росіянами дамби прихованою агресією. В Україні, певно, не знайдеться й жодного аполітичного громадянина, який махнув би рукою на ту Тузлу: хай забирають. Коли Кравчук і Шкіль в один голос переконують, що Тузла потребує збройної оборони, коли міліціонери і кишенькові крадії, лікарі і хворі, галичани й російськомовні шахтарі вважають, що не можна росіянам віддати наш острів, — це вже точка консолідації нації, одностайність, яка не спостерігалася ніколи, навіть у романтичну епоху голосування за незалежність України від СРСР. Мало хто досі про той острів чув, ще менше тих, хто знає, де він притулився на карті, а тих, чия нога ступала на його хрусткий пісок, вважай, фактично немає — однак відчуття «нашості» тієї Тузли враз стало незаперечним і болісним. Так, начебто всім 48 мільйонам пригрозили відітнути копчик, і нащо він здався, подумалося б, і напозір толку з того відростка ніякого, — але не погодився ніхто. Так, мабуть, формуються межі підсвідомої любові до Батьківщини.

      Це виглядає дещо кумедно, але острів у 30 з лишком гектарів, де й Робінзону ніде розгулятися, став об'єднавчим фактором для українців. Словом, те, що «Україна — не Росія», збагнув тепер навіть Кучма. За це варто було б подякувати Росії, якби... Якби знаття, що спровоковані нею форс-мажорні обставини закінчаться мажорно. Втім підстав для острівного оптимізму немає.

      З повідомлень Держкомкордону в інформаційних агенціях я стежу за скороченням власного оптимізму: щодня відстань між краєм дамби і краєм України загрозливо зменшується. До кордону залишилося 800 метрів, 720, учора вранцi вже було 376. Чимдалі моторошніше уявляти стиковку коси з позначеною буями лінією морського кордону, що гойдається на хвилях. Що робитимуть відтак «люди різних народів»? Російські роботяги розганятимуть самоскиди і, наче танками, давитимуть наших прикордонників на повному ходу? Дістануть з-під сидінь «монтировки» і ломи й підуть у рукопашну, в тупому азарті відстоюючи своє право на робоче місце на цій п'яді землі? А наші хлопці навчено гатитимуть їх гумовими кийками і вдосконалюватимуть на російський спинах прийоми самбо? Чи буде при цьому в тилу самоскидів чергувати бодай одна карета «швидкої», надіслана гуманістами Темрюкського району, а чи люди конатимуть просто неба, заюшивши кров'ю сірий щебінь, постелений під чергову «русскую идею собирательства чужих земель»? Я хочу запитати у панів Кучми та Путіна: хтось із них устиг за три тижні уявити таку картину?

      Безпідставно, як на мене, очікувати прильоту в ці краї російського голуба миру, і не тільки тому, що політична традиція нашої великої сусідки завше спиралася винятково на орла. Немає резону вірити запевнянням МЗС Росії (даним, до речі, лише тоді, коли на початку жовтня за розтлумаченням ситуації до Москви злітав український міністр Костянтин Грищенко), що дамба не перетне кордону. Логіка в моїй недовірі проста: який смисл у дамбі, котра заклякне посеред моря, мов «дорога в нікуди», яка економічна доцільність? Словом, ви зустрічали коли-небудь архітектора тупиків? Зрештою, дамби, як і мости, — це споруди, що з'єднують береги. Росіяни ж кажуть, що вони будують саме дамбу, а не хвилеріз. Отож ловимо їх на слові.

      Вони ж піймали на слові Леоніда Кучму: Президент наш, подейкують російські дипломати, сам схвалив новобуд рукотворної коси, коли в переддень ялтинського саміту СНД зустрічався на Бірючому острові з Володимиром Путіним. Навіть якщо це є правдою, то це не є приводом. Президент наш, можливо, і заспівав на Бірючому, приміром, «А волны то стонут, то плачут и бьются о борт корабля», але ж Путіну не спало на гадку записати його другим голосом у гастрольне турне Кобзона! Навіть якби за Кучмою тоді ступала тінь майора Мельниченка з диктофоном і документувала весь його лексичний струмок, у Москві однак добре б розуміли, що неформальні переговори президентів не є підставою для територіальних рішень. Попри те, дамбу насипати таки почали.

      З огляду на можливу таємну змову двох президентів під час променаду Бірючим популярною нині в Україні стала заспокійлива версія про перемир'я, яке продемонструють Кучма і Путін, прибувши на недобудовану дамбу, щоб додатково підвищити в такий спосіб передвиборчi рейтинги. Такі припущення видаються малорозумними, позаяк насамперед це досить фінансово і політично затратний сценарій порівняно з тим, що можна спокійно спекулювати ідеєю ЄЕП, по-друге, він зовсім не виграшний для Володимира Володимировича, якому треба підсилювати реноме «збирача земель», а не, навпаки, «розбазарювача». Знову-таки, не на користь цій версії й така тривала — тритижнева — мовчанка Леоніда Даниловича, який на публіку мусив би продемонструвати стурбованість ситуацією і спроби знайти їй вирішення бодай в одному телефонному дзвінку в Кремль. Прес-служба ж із вулиці Банкової не звітувала мас-медіям про задіяння прямого телефонного зв'язку, який давно встановлено між президентами.

      Скидається на те, що при збігові всіх можливих несприятливих інгредієнтів цієї історії, зокрема й слабкодухості та залежності нашого Президента від Москви, Київ не причетний до проекту «Дамба». Це суто російська провокація, спрямована на перевірку межі поступливості сьогоднішньої української влади, на дієздатність України як держави боронитися, вміння застосувати механізми міжнародного впливу. Деякі західні дипломати, акредитовані в Києві, висловлюють припущення, що на Тузлі Росія спробує перевірити реакцію світу на втілення в життя своєї нової військової доктрини, яка передбачає превентивні удари.

      Дамба — це виклик, причому надто серйозний, це розуміють усі в Києві: і ті, хто тікає з нього у критичний момент задля соковитих латиноамериканських краєвидів (як Президент Кучма), і ті, хто залишається лоб у лоб з цією кризою (як Прем'єр Янукович і міністр закордонних справ Грищенко). Час для дипломатичних реверансів безжально збігає — як свідчить російська преса, та й темперамент, з яким пораються на новобуді таманські зодчі, коса мусить здійснити «стиковку» з островом 25 жовтня. Мене, як і кожного небайдужого громадянина цієї держави, звісно, обурює інфантильність Президента в цій ситуації, втім у нього своєрідні взаємини з Москвою і, виходячи з них, своєрідне розуміння Батьківщини. Утім не Президентом єдиним. Мене дивує, що і в РНБО, і на Михайлівській площі ситуацію досі називають «питанням Тузли», а не більш доречним терміном «криза». Адже коли поняття криза звільниться від канцелярських лапок, коли на Тузлі зійдуться в рукопашній українські та російські чоловіки, підігріті тритижневою агітацією, вдаватися до шляхетного інструментарію превентивної дипломатії буде пізно — гра буде програна.

      Те, що будівництво дамби від Таманського півострова до української Тузли є продуманим політичним наступом, підтверджує і звернення російського МЗС, надіслане в Київ, у якому Москва вимагає «терміново надати копії документів, включаючи картографічні, на підставі яких українська сторона робить свої припущення про приналежність їй коси (острова) Тузла». У відповідь МЗС України в понеділок у ноті російському зовнішньополітичному відомству закликало сусідів дати роз'яснення щодо кінцевої мети будівництва дамби, передає «Інтерфакс-Україна». Наше МЗС наголосило, що саме Росія несе відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту, до якого може призвести подальше будівництво дамби. Передаючи обурення МЗС України з цього приводу, прес-секретар міністерства Маркіян Лубківський підкреслює: «Для української сторони є принципово неприйнятною необхідність підтвердження того, що є безумовним фактом і не може підлягати яким-небудь сумнівам, а саме — що острів Тузла є невід'ємною частиною території України». Лінія кордону в Керченській протоці встановлена ще в радянські часи, відповідно до діючого на той час законодавства СРСР, УРСР і РРФСР і згідно з тими ж процедурами, що застосовували при визначенні лінії державного кордону між колишніми УРСР та РРФСР на суші, нагадує МЗС нашої держави. Ця лінія, підкреслено в ноті МЗС України, нанесена на всі географічні й топографічні карти, що видавалися в СРСР після її фіксації і які є в архівах Російської Федерації. Крім усього, населений пункт Середня Коса, що розташований на острові Тузла і перебуває у підпорядкуванні Кіровської районної ради Керчі, значиться у всіх довідниках адміністративно-територіального розподілу УРСР, починаючи з довідників, виданих у 1969 році, і ці документи є в радянських архівах, що нині зберігаються у Росії. МЗС України наразі нагадує і про договір від 19 листопада 1990 року між УРСР та РРФСР, стаття 6 якого стверджує: «Високі договірні сторони визнають і поважають територіальну цілісність УРСР та РРФСР в нині існуючих у межах СРСР кордонах». А після розпаду Радянського Союзу між Україною та Росією, зокрема й у Керченській протоці, було підтверджено державний кордон, насамперед у базовому документі — Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 року. «Як відомо, — наголошує МЗС України, — Росія визнала територіальну цілісність України і її кордони в Договорі від 1990 року і знову підтвердила це в Угоді про створення СНД у грудні 1991 року, а також у Статуті СНД. Ці договори ратифіковані Державною Думою і набрали чинності».

      Речник МЗС говорить в інтерв'ю «Інтерфаксу-Україні»: «Висувати сьогодні територіальні претензії до України — значить не тільки серйозно підривати відносини з нею, надовго посварити наші народи, а й піти врозріз із Гельсінкським заключним актом, іншими міжнародними зобов'язаннями Росії, загострити обстановку в Європі». Як резюме ноти МЗС читаємо таке: «У зв'язку з вищевикладеним будь-який сумнів російської сторони в легітимності згаданих документів і дійсності зобов'язань Російської Федерації не може не сприйматися в Україні інакше, як намір висунути територіальні претензії до України».

      Отже, у понеділок увечері зовнішньополітичне відомство назвало нарешті речі своїми іменами: Росія заявляє про територіальні претензії до України, й Україна має намір цивілізованими методами відстоювати свою територіальну цілісність.