Заповідний краєвид. (автора.)
Президентський Указ — завжди конкретний документ, що чітко окреслює питання і вичерпно вказує спосіб їх вирішення. Саме під таким кутом зору я прочитав Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 червня 2003 року «Про стан виконання Указу Президента України від 10 серпня 1998 року № 861 «Про створення Дунайського біосферного заповідника» та перспективи будівництва судноплавного шляху Дунай — Чорне море».
Дві дотичні проблеми розв'язує указ: збереження й примноження національної природної спадщини, як підкреслено в президентському акті, шляхом «оптимізації меж Дунайського біосферного заповідника, заповідної зони, проведення зонування його території з урахуванням необхідності комплексного вирішення загальнодержавних, регіональних, місцевих проблем, міжнародних зобов'язань України, додаткового заповідання цінних природних комплексів», і водночас визначити «за результатами комплексної державної експертизи найбільш обгрунтований з екологічної, економічної, технічної та інших точок зору варіант глибоководного судноплавного ходу Дунай — Чорне море та з урахуванням прийнятого рішення створити експериментальний судновий хід, а також проведення інших експериментів, додаткових наукових досліджень з метою запобігання негативним екологічним наслідкам створення глибоководного суднового ходу».
З таким ось вивіреним компасом: оптимально поєднати законодавчу недоторканність заповідної території з економічною, господарською потребою прокласти суднохід Дунай — Чорне море я вирушив до «української Венеції» — містечка Вилкового, у південно-західному куті Одеської області. Пам'ятаючи при цьому, що в президентському Указі на перше місце поставлено «екологічну обгрунтованість» проекту майбутнього каналобудівництва.
Засвідчивши свою законослухняність записом у журналі прикордонного поста на виході з Вилкового, ми з директором Дунайського біосферного заповідника Олександром Волошкевичем моторним човном проминули розлив Кілійського гирла на два рукави — і вийшли на фарватер Старостамбульського гирла.
Широке, достатньої глибини Старостамбульське русло транспортники одразу примітили як готовий судновий хід, який залишилося з'єднати через ліворучний рукав з морем. Та обставина, що цей водний рукав проходить через абсолютно заповідну зону, не збентежило чільників Міністерства транспорту.
Через півгодини плавби тендітна біла чапля, наш добровільний лоцман, вгадавши наш намір, спрямовує свій політ уліво у зеленохрамові ворота, що пропускають дунайську воду між островами Піщаний та Кубанський у море. Це — Новостамбульське гирло, яке нині відоме всьому екологічному світові під іменем гирла Бистрого. Сьогодні назва «гирло Бистре» — це тест на розуміння недоторканності законодавчої заповідності українського Придунав'я. «По Бистрому в Європу!» — цей девіз транспортників піддається серйозному сумніву в українському парламенті, не сприймається в міжнародних екологічних організаціях, мобілізує на священну війну «зелену армію» України, країн СНД. Фракція «Наша Україна» горою стоїть за недоторканність заповідника.
Але зараз це десь там, за горизонтом, за межами Вилкового, за живою зеленою огорожею Дунайського біосферного заповідника. А тут... Тут досить двох слів, щоб намалювати величну картину: тиша і спокій... Над Бистрим лише пролетить азбукою Морзе качиний виводок... Або прошумить лебедина пара, що вирішила переселитися в інший кут-озеро... Сплеснеться загулялий сазан... Тиша і спокій.
Чим доповнить будівництво каналу через Бистре цю картину? Струменонаправляючою дамбою на вході зі Старостамбульського гирла довжиною 380 метрів, яка відсіче частину вод з підпертого морем Бистрого. Та поки що ми пливемо по незайманому руслу, серед рухливих очеретяних стін, пасльонових та обліпихових смуг — і десь на четвертій версті виловлюємо очима великий щит із написом: «Дунайський біосферний заповідник. Охороняється законом».
Приглушимо двигун, адже входимо в нерукотворний храм природи, в ядро заповідника, в абсолютно заповідну зону, де Закон України встановив цілковите панування птахів, звірів і риб, а людину наділив єдиним правом: бути захисником живої природи. І в яке б чарівне дзеркало я не дивився, не можу побачити морські судна, що перерізають мирні хвилі гирла, сріблясті не стільки від сонця, як від дунайського оселедця, що щільно йде по весні Бистрим на нерест у Дунай.
Та попереду нас чекають нові винаходи каналобудівництва. Вхід у Бистре з моря може забезпечити лише трикілометровий канал судноосадкою в 7 метрів, прокопаний, вірніше вичерпаний, у барі — морському мілководді. Звісно, такий канал існуватиме лише до першого шторму, який вирівняє його з морським дном. Нічого іншого не залишається, як обгородити морський канал гранітними дамбами...
Попереду роботи, які можна порівняти зі спорудженням єгипетських пірамід. З однією різницею: піраміди стоять вічно, а укріплення на піску могутній Дунай, жива, рухлива дельта знесуть як картковий будиночок. Закони могутньому Дунаю, його рукавам і протокам неписані. Галілей одного разу сказав: «Я осягнув рух тіл небесних, але й досі не розгадав, за якими законами рухається струмок біля ніг моїх». Щороку Дунай виносить у море 65 мільйонів тонн грунту. Стримувані морською хвилею, ці наноси витягуються багатокілометровими піщаними косами. На карті заповідника вони позначаються як Нові землі.
Вітер швидко засіває Нові землі травами, ще швидше їх обживають птахи: лебеді, гуси, пелікани, качки. Це могутні інкубатори живої природи, які працюють без відходів, адже сюди не можуть дістатися ні лисиці, ні кабани. Якщо вам пощастить ступити на Нову землю в травневі дні, то станете очевидцем зародження нового життя. Під кожним кущиком, на переплетінні кількох гілочок ви вирізните пухнасті грудочки — і це беззахисне життя лона Дунаю може бути порушене, загублене каналобудівництвом в абсолютно заповідній зоні.
Сама природа протестує, щоб її розрізали каналом, як на манежі цирку Девід Копперфільд ріже жінку, — з однією лише різницею, що це буде не трюк ілюзіоніста, а геройський вчинок транспортників, які так полюбляють слово «проріз». Невже Указу Президента України не вистачить сили,щоб зберегти екосистемну цілісність Дунайського заповідника?
Екосистемна цілісність — це новий біоекологічний термін, який породжений нашим часом, коли інтереси природи усе більше ігноруються і розгортається наступ на залишки первісної краси. Цей термін як найвагоміший аргумент подарували мені в заповіднику вчені з Києва: доктори наук, гідробіолог Тарас Харченко і ботанік Дмитро Дубина, які проводять у дельті багаторічні дослідження.
Збереження екосистемної цілісності заповіданих «клаптиків» української природи — для нас надзвичайно актуальна й гостра проблема. Слово «клаптик» я вжив не випадково — свідомо. Судіть самі, порівнюйте. Навіть дельта Дунаю заповідана нерівним чином: заповідна територія румунської дельти Дунаю складає 580 тисяч квадратних кілометрів, українська, навколо Вилкового, в 12 разів менша. Світове порівняння ще більше вражає: у Євразії Україна розташована на передостанньому місці: у нас заповідано 4,2 відсотка території, після України — тільки розтерзаний Афганістан. Територія заповідників у середньому в європейських країнах становить 10 відсотків. Є до чого тягнутись, на що рівнятись.
Лобісти каналу по гирлу Бистре запевняють, що вони уважно, навіть ніжно, ставитимуться до екологічної чистоти приканальної смуги, встановлять моніторингові пости, буде задіяно громадський контроль. Може, руками збиратимуть нафтові плями, заглушать пароплавні гудки, металевий скрегіт якірних стоянок? Але ж сьогодні, скажімо, на кордоні Східний екологічну заповідність забезпечує одна людина — єгер Євген Лесик.
Кордон Східний, що на острові Кубану, справді взірець і приклад екосистемної цілісності. Єгерює тут людина з ласкавим прізвищем — Лесик Євген. Скоро вже тридцять років на кордоні, як приїхав зі Львова погостювати до товариша у Вилково та й залишився у заповіднику — серед очеретів і птахів. У ядрі заповідника острів із загадковою назвою Кубану — найдорогоцінніше зернятко. Тут сформувався найпотужніший біоінкубатор відновлення вільної природи — від мишки-малятка до красеня орлана-білохвоста. Мені видалося, що птахи тут літають так близько, що готові сісти на плече єгеря Євгена Лесика. І сам єгер готовий підставити плече, простягти руку. Коли біля нас низько пролетіла велика сіра чапля, вітаючи єгеря помахом крила, я спитав у Євгена Лесика, чи знає він, як по-румунськи зветься велика сіра чапля (я недавно повернувся із румунського заповідника «Дельта Дунаю», і мені запам'яталася назва цього поважного птаха — «чапура»).
— По-румунськи не знаю, а по-латині Ardea cinerea, — здивував мене своєю відповіддю Євген Лесик.
Ламались старі уявлення, що єгер — це просто обхідник, служка при начальстві. Ні, він представник вільної природи, еколог, філософ і поет. Птахи вітають Лесика співом. Він, їх захисник, відповідає їм віршами:
Натхнення на мене якось найшло,
І друзів згадав я, і маму, й село.
Й додому в дитинство в думках потягло,
Недавно неначе, та давно це було.
Я згадую маки червоні у полі,
Їх мати-природа зростила на волі.
В них бачив красу я і ніжність дівочу,
І трепет душі цей відчути я хочу...
Євген Лесик впевнено говорить: «Наші транспортники повинні мати судохідний канал, але й птахи, звірі, рослини мають священне право на свою незайману оазу, де б вони почувалися вільно, були повними господарями. Провести тут канал — значить убити душу природи. Гадаю, що вистачить розуму і в господарників, і в економістів, і в екологів, щоб знайти той правильний маршрут, яким без шкоди для природи проляже стрічка каналу...»
Назад ми поверталися з вилковськими човнярами, які допливали з прируслових дач і везли гори яблук і винограду. Більш мирної й затишної картини мені не доводилося бачити ніде, а я помандрував доволі.
Суднохідний канал Дунай — Чорне море потрібний, але траса його не може бути визначена однозначно, одноосібно, лише перевагою лінії на карті. Такий закон великого будівництва. Сьогодні існує кілька альтернатив проектованого судноходу. Національна академія наук, у чиєму віданні перебуває Дунайський біосферний заповідник, підтримує варіант траси каналу: затон Базарчук — Соломонове гирло — Жебриянська бухта.
Уже другого дня ми із заступником директора заповідника Василем Федоренком стояли біля злиття вод Базарчука і Соломонова рукава, так би мовити, на «нульовому циклі» вірогідного гідробудівництва. Справді, неважко уявити, як високобортний корабель входить у широкі обійми Соломонового русла, бо ж глибоке русло, до того ж обваловане з боку острова Єрмаков, уже є гостинним судохідним каналом.
Кращого провідника обраним маршрутом я не міг бажати. Кандидат наук Василь Федоренко як справжній мандрівник пізнав ці місця підошвами своїх чобіт, бо ж і острів Єрмаков, і Соломонове русло, і Стенцівсько-Жебриянські плавні входять у межі заповідника, але мають режим антропогенної або економічної зони. На цій території мешканці сіл Ліски і Приморського займаються традиційною господарською справою: випасають худобу, ловлять рибу, заготовляють очерет. І всі в цих краях добре знають небагатослівного Василя Арсентійовича і єгерів, бо вони несуть охорону заповідника, притискують браконьєрів, заохочують своїх помічників, справжніх любителів природи.
Від Соломонового гирла через Вилківські Кучугури звертаємо на Жебриянську гряду. Може видатися, що маршрут цей ми обрали поспіхом, приклавши лінійку до карти. Це не так. Ще на початку двадцятого століття цим шляхом, від Кілії до Жебриянської бухти, пройшов із геодезичною партією інженер Петро Чехович і в 1902 році подав проект шлюзованого каналу із Соломонова гирла в Жебриянську бухту — саме з головною його перевагою: вище Вилкового, в обхід активної частини дельти. Тільки суспільні й державні потрясіння — революційні події 1905 року, Перша світова війна й революція 1917 року — не дали можливості здійснити цей найбільш оптимальний проект.
Вибір був правильним. Наш джип, обминувши село Приморське, петляє земним корінником, не порівнянним із тремтливою, молодою дельтою — канал тут може врізатися в ущільнені грунти, працювати без постійних розчисток і піщаних відсмоктувань. Зупиняємось ми на пагорку над Жебриянською бухтою серед квітучого килима солончакової айстри, яка так пахне медом. Василь Федоренко сходить на рибальські містки і показує рукою на бовваніючі крани порту Усть-Дунайськ. Звідти, каже, прийдуть перші суди і прошлюзуються в канал, а далі вгору по Дунаю, в Європу. Це спочатку. Згодом у Жебриянській бухті обросте причалами морський порт, а до нього підійдуть, знову ж таки по твердих грунтах, залізниця й автомобільна дорога. Вилкове й навколишні села — Приморське, Ліски, — місто Кілія наберуть нового життєвого темпу.
Це не картина з чарівного дзеркала. Детально розроблений проект каналу з Жебриянської бухти в Соломонове гирло сьогодні представляє на тендер одеська організація «Проектгідробуд», очолювана Вилеміром Зизаком. Більше того, проект готові інвестувати приватні фірми, а це велике полегшення для переобтяженого державного бюджету.
І щороку повітряні версти лебедів, гусей, пеліканів, долаючи шлях південь — північ і навпаки, вдячно вітатимуть кораблі в каналі по Соломонову руслу і осядуть на гніздування чи на відпочинок на Нових землях незайманого ядра Дунайського заповідника. І це головний аргумент на користь проекту, підтриманого Національною академією наук України.
Під час подорожі Соломонове русло у мене весь час асоціювалося з древнім царем Соломоном, який увійшов в історію мудрістю своїх присудів. Справді, настав час соломонового рішення — зваженого й продуманого, а отже, правильного й мудрого.
Відкладати не можна. Коли цей матеріал був підготовлений до друку і залишалося поставити найбільш точний заголовок, вийшло розпорядження Кабінету Міністрів, у якому другим пунктом зазначено: «Дозволити державному підприємству «Дельта-лоцман» виконати першочергові будівельно-монтажні роботи зі створення експериментально-експлуатаційного прорізу на барі гирла Бистре до затвердження проектно-кошторисної документації».
При подібному вольовому повороті справи заголовок може бути тільки такий — «Лебедина пісня Дунаю». Прощальна, остання пісня Дунайського заповідника... Адже розпорядження Кабінету Міністрів вимогу указу Президента України — «Створити експериментальний судновий хід, а також проведення інших експериментів, додаткових наукових досліджень...» — перетлумачує одразу в «створення експериментально-експлуатаційного прорізу».
Отже, без оглядки, без наукової розвідки «По Бистрому в Європу!» Треті півні проспівали...
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
