На згарищі бітників,

Декому ніч ні до чого, пітьма сочиться

з них самих.

Станіслав Єжи Лєц

      Якось випадково я зрозумів, що не можу чітко сформулювати своє ставлення до маргінальної літератури. З одного боку, від такого штибу текстів — суцільна користь: ліквідуються всілякі білі плями, розширюється світогляд, уявлення про межі реальності etc. Але час од часу стає занадто нудно — і навіть не від самих текстів, а від методів їхнього «ринкового просування», від створюваної атмосфери «великого відкриття», ніби йдеться про невідому раніше трагедію Шекспіра.

      Маргінальний роман схожий на сире м'ясо рідкісної тварини. Щоб зжерти його, треба розумітися на літературній кулінарії, гурманствувати потроху чи принаймні мати імунітет до тушкованих хробаків. Може, це м'ясо — найкращий вітамін, але хоч як його висмажуй та запікай, а колір, запах і смак такого харчового шедевру можуть конфліктувати з уявленням про «смачну і здорову їжу».

      Утім якщо хто й одержує внаслідок поглинання маргінального продукту розлад шлунка, то це винятково проблема самого читача. Мовляв, не влазь — і залишишся в сухих трусах. Тому кожну нову ініціативу, що презентує авторів з протилежного до мейнстріму берега, варто сприймати з належною повагою. Особливо коли вона — ініціатива — декларує загальноосвітні наміри, як, наприклад, серія Revolution 9 видавництва «Аналитик-Пресс», що пропонує читачеві одержати «повне й адекватне уявлення про все те, що асоціюється в нашій свідомості з поняттям «60-ті роки». Тобто про епоху, що заклала «основи сучасної західної культури». У серії оприлюднено дуже різних за якістю та змістом авторів: «американського будду» Джека Керуака, музиканта і трохи письменника Леонарда Коена, примарного Майкла Румейкера і скандального Х'юберта Селбі, автора «Останнього повороту на Бруклін». Якщо забути про те, що усі вони (принаймні формально) — бітники, то інших причин «злити» їх в одну компанію немає. Художня дистанція від Керуака до Румейкера — майже марафонська. Але якщо Керуак — загальновизнаний символ бітниківських одкровень, то Селбі, що називав себе «криком у пошуках рота», цілком гідний іменуватися розпанаханою утробою епохи. Втім саме цей роман був нещодавно перевиданий приватним московським видавництвом «Глагол», що спеціалізується на «провокативній літературі» (Вільям Берроуз, Едуард Лімонов, Саша Соколов). Таке переповзання «Останнього повороту на Бруклін» у трохи інший контекст цілком зрозуміле. Але от зовсім не так просто погодитися з тим «місцем у культурі», куди Селбі намагаються всадовити захоплені видавці.

      Якщо похмурий Селін усього лише стверджував, що життя — не лише торт, то в Селбі життя — це ошпарене лайно, посипане літературним борошном найгіршого сорту. Саме по собі звертання письменника до проблематики побутового кошмару — не новина і аж ніяк не гріх. Дослідник «суспільних виразок» неминуче відходить від багатьох морально-етичних догм — і це не його примха, а диктатура щирості. Правда пахне по-різному. У передмові до роману «Останній поворот на Бруклін» Ентоні Берджес не даремно захоплюється чесністю Селбі. У цьому випадку чесність — єдине виправдання.

      Селбі розповідає про світ покидьків, негідників, збоченців і убивць. Темрява і замурований вихід. Бездоганна модель, що свідчить про перспективи людської деградації. Природно, автор уникає якого-небудь ототожнення з героями, але не може і не намагається зректися власної причетності. Селбі вдається до стилістики «збожеволілої друкарської машинки», немов записує все по-репортерському, дивлячись у вікно, — така техніка спричиняється до напрочуд видовищного ефекту. Коли він розповідає історію про останню шльондру Траляля, важко позбутися відчуття, немов письменник був десь поруч, коли півсотні бруклінських бівесів і батхедів затрахали її до смерті. Байкар Крилов теж про це писав — про бабку, яка літо «прохлопала», а холодна зима їй між роги зацідила. Але в Селбі, на відміну від Крилова, геть-чисто відсутня моральна проблема — вона просто не цікавить його як тема для художнього дослідження. На думку Берджеса, «звіт про цю подію не шокує і не розбещує», більше того: «Про покарання тут не йдеться; навпаки, виникає співчутлива потреба розголосити дурну звістку, повідомити про біль».

      Кому повідомити — зрозуміло: шанувальникам рябчиків. За прогнозом Алена Гінзберга, ця книжка мала «вибухнути над Америкою, як огидна іржава бомба». Але навіть сьогодні важко визначити істинний масштаб «вибуху». Та й чи варто говорити про потрясіння, якщо сам Селбі — радше провідник, ніж детонатор: він лише ретранслює біль. У «Останньому повороті...» немає співчуття. А замість обіцяної «моральної енергії Достоєвського» зяє убогий натуралізм. Художність з'являється тільки під машкарою цинізму: коли «педрила Джорджета» (зараз таку особистість толерантно іменували б транссексуалом) декламує «Ворона» Едгара По в надії, що коханий уркаган, розніжений бензедрином, джином та марихуаною, зрозуміє її\його «високі» почуття, оповідання остаточно провалюється в порнодекаданс. Ще похмуріше враження справляють біблійні цитати, недоречно «пришиті» до похмурих історій Селбі (ними вся «моральна енергія» і обмежується).

      Ще одна незбагненна особливість «Останнього повороту...» — це його романний статус. Шість частин твору об'єднані лише топографічною прихильністю автора до Брукліна (а точніше — до бару «У Грека») і героями, що випадають з однієї історії в іншу, хоча могли б обмінюватися іменами, як поштовими марками, — ніякої втрати ні для тексту, ні для індивідуальності.

      «У цілому, коли Сузі сказала Томмі, що чекає дитину, Томмі здивувався — так я думаю. А взагалі не знаю. Він нічого не сказав, але мав же він здивуватися. <...> Він тоді працював і, напевно, обіцяв, що одружиться з нею. Не міг же він їй відмовити. Утім він не бачив особливої різниці. У нього так і так залишався мотоцикл». І мені здається, що Томмі більше пощастило, ніж Х'юберту Селбі. Усе-таки мотоцикл — цінність незаперечна, на відміну від прямого репортажу з найсмердючішого смітника світу. Словом, марним був цей поворот на Бруклін.