ДІДЦЕБАБА: все змішалося в херсонських степах

      Колись по таврійських степах височіли кам'яні брили з людськими обрисами. Їх ласкаво називали «бабами». Однак це слово тюркського походження й означає «батько; старший в родині; дід; родоначальник». І скіфська баба не баба зовсім, а зображення воїна-чоловіка. «Дід — це баба!» — постановили у херсонському центрі молодіжних ініціатив «Тотем» і саме так назвали свій фестиваль сучасного мистецтва.

      Другий рік поспіль головне дійство фестивалю відбувається у селі Чорнянка — на батьківщині вітчизняного футуризму, де на початку ХХ ст. у домі Давида Бурлюка народилася перша футуристична група «Гілея». Тут бували й працювали Велимир Хлєбніков, Михайло Ларіонов, Наталя Гончарова, Володимир Маяковський, Олексій Кручених.

      У давні часи татари охрестили цю місцевість «Кара-Дере», тобто «Чорною долиною», що відігравала важливу роль з появою торгового шляху «Європа — Крим». Адже найпопулярнішою переправою через Дніпро була Таванська (у районі Каховки). А Чорна долина розташовувалася на відстані денного переходу (30 км) від неї. Вона була обов'язковим місцем ночівлі. Татарські карти розповідають, що була у Чорній долині й мечеть. Ось чому «Дідцебаба — 2003» проходив під девізом «Похід на Схід».

      Цього року дійство розтягнулося на три дні. Стартували в Херсоні. Біля колишньої Міської аудиторії (Народного дому) проходила акція-виставка «Віник-Стефанос». То була своєрідна шаноба виставці «Вінок», яку Давид Бурлюк організував і провів у Херсоні у вересні 1909 року. Міські художники, озброєні віниками, малювали свої твори просто на очах у перехожих. Чим нагадали, що авангард (за визначенням) — вічний. Після виставки близько двадцяти робіт із сюжетами з життя міста розійшлися по приватних колекціях шанувальників авангардного мистецтва, ще кілька — у місцевий краєзнавчий музей.

      Увечері того ж дня в кінозалі «Ілюзіон» презентували фільм студентів КДІТМ ім. Карпенка-Карого «День України в Україні». Репортажні підглядання оператора Андрія Лисецького за столичним буттям перевтілилися за режисури Романа Бондарчука у дотепний «путівник» для азіатів. Короткометражка об'єднує сім частин, але жодна з них не розповідає про країну за стандартом: зерно, спорт, церкви й визначні пам'ятки. Тут життя повсякденне. Дивіться (написано титром-ієрогліфом): так виглядає українець, а це наші закохані, спустіться в українське підпілля, дихайте квітами країни, читайте наші книжки, спостерігайте глобалізацію і, нарешті, випийте з нами, бо є така прадавня традиція в Україні.

      Другий день учасники фестивалю провели у містечку Цюрупинськ у художниці Поліни Райко. З недавніх часів її хата стала обов'язковим маршрутним пунктом «зелених» туристів. Справа в тому, що у помешканні не лишилося жодної стіни і навіть стелі  без малюнка. Як тільки з хатою було покінчено, пані Райко з пензлем перейшла у літню кухню, і в сарайчики, і до песикової будки, і до парканів... хоч під ліжко зазирни, — і звідти дивляться на тебе її персонажі. Щоправда, художниця більшою мірою змальовує: лебедів — з шоколадної обгортки, котів — з ковдри на дивані. Проте всі її герої, набувши барв і орнаментів у стилі народного примітивізму, перетворюються на зовсім інших істот. На стінах уже не коти, а леопарди. І не намагайтеся заперечити художниці — тільки образите. Сюжети її картин можуть починатися десь за пічкою, коридорами набувати розвитку, а кульмінація буде вже у кімнаті. Вдаються Поліні Райко і портрети. На терасі  увічнено власного песика, що боронить «музейні» стіни. У кімнаті під стелею — свекор у човні з випивкою, як запам'ятався за життя. На зворотній стороні люстерка — автопортрет.

      Поліна Андріївна почала малювати сім років тому — після смерті чоловіка і після того, як роз'їхалися сини: один — у колонію, інший — в Херсон. Використовує фарби ПФ — ті, якими фарбують паркани. Про техніку малювання нічого розповісти не може, каже, що сама не знає на початку малювання, що вийде в кінці. До туристів жіночка ставиться прихильно: по кімнатах екскурсії водить та пісні співає, аби грошей на фарбу лишили. Бо ще ж дах вільний та й відра не замальовані...

      Третього дня нарешті дісталися Чорнянки. З самого ранку дизайнери, чиї проекти пройшли відбір, лаштували інсталяції на березі плеса. Усього вийшло 17. Навколо однієї — низенького чорного куба, що схематично нагадував мечеть, юрмилося повно народу. Сидячи на колінах, вони намагалися зазирнути всередину через чотири вузеньких віконця. «Проект Чорна мечеть Чорної долини, — пояснює автор Сергій Дяченко, — дань пам'яті ісламу на Херсонщині, з іншого боку — цікава символіка куба. Чорний куб (кааба) — центр мусульманського світу, головна святиня, сховище священного каменя аль-Худжр аль-Асвада. На нього орієнтовані всі мечеті. Перший храм кааби побудував Адам на знак примирення з Богом. Чорний куб — це ще й символ смерті, символ «неживого». У моєму кубі чотири вівтарі чотирьох світових релігій, створених людиною: ісламу, християнства, буддизму й комунізму. Для того, щоб побачити ці вівтарі у мерехтінні свічок, необхідно стати на коліна, до чого й схиляє будь-яка релігія».

      Оригінальна тема «Сходу» і в концепції Макса Афанасьєва. На стіні Чорнянського сараю висіла серія фоторобіт з обличчями переляканих дітей «Машенька та Вітінька в актовому залі». Фотограф пояснював: «...Для мене Схід — це насамперед тоталітарна система. Я бував в Азії і зрозумів, що звичайна східна людина не може жити без правителя: «Краще померти бідним, ніж побачити батьківщину без вождя». Фотосерія присвячена диктатурі Вихователя. Відзняв маленьких діточок під час репетиції показових танців на день міста. Ніколи не думав, що на дітей можна так кричати».

      У той час, коли всі об'єкти було зведено, запрацював ресторан швидкого харчування «Mc Muhammed». Автори проекту (вони ж автори східної кухні) запропонували альтернативну американській глобалізацію, в якій усі знають салат Айрарун, Адмухадсун-меню, Харрака-меню.

      Не забули на фестивалі вшанувати і власне футуристів. На березі плеса керівник херсонської студії «Сучасне мистецтво» й уроженець села Чорнянка Леонід Смагін розставив мольберти, розклав фарби й відтворив урок малювання в історичному місці — на терасі будинку Бурлюків. Такі уроки для сільських дітей придумав і проводив Володимир Маяковський, коли бував у Чорнянці. Щоправда, ні від будинку, ні від його тераси нічого не залишилося. Однак Леонід Смагін розкопав фундамент будівлі і напевно вирахував те місце, де проходили заняття, — адже він сам зростав у цьому Бурлюківському домі! Будинку вже немає, зате лишилися цікаві чорнянські діти. Вони чекали уроку малювання із самого ранку, й не просто забрали подаровані фарби й пензлі, а чесно малювали складні картини за ескізами Бурлюка.