— Коли Оксана Білозір 20 квітня сказала, що проти Рєзніковича заведено кримінальну справу і його звільнено з посади, у вас стався гіпертонічний криз. Скажіть прізвище лікаря, який відмовився вам дати лікарняний — пішов проти клятви Гіппократа.
— Ні. Як я можу підводити лікаря, псувати людині життя? Хоча для мене це було несподівано.
— А який лікар вам таки виписав лікарняний? До речі, де це було?
— За межами Києва.
— Чому ви називаєте перевірку театру репресивною? Хіба нормально, що Російську драму не перевіряли вісімдесят років? До того ж, Генпрокуратура «прийшла в гості» ще до кількох десятків установ...
— Театр перевіряли раз на два роки — десятиліття і КРУ, і податкова. У театрі є всі акти перевірок.
Зараз розумію, йдеться про одну людину, яку хочуть зняти, але не можуть. Спочатку тут побувала Генпрокуратура. Потім прийшло Контрольно-ревізійне управління. Пішло ні з чим. Зараз в театрі працює Управління з боротьби з економічною злочинністю. А після нього, як нам стало відомо, прийде податкова.
— Ви нещодавно зустрічалися з Оксаною Білозір, але відмовляєтесь коментувати цю зустріч. Чому?
— У мене була одна зустріч з міністром, сам на сам. Розповідати про неї я не буду. В цьому є певна етика моїх особистих стосунків з міністром.
— Навіть після того, як міністр підписала наказ про ваше звільнення?
— Оксані Володимирівні розказали те, що відбувається в театрі з точки зору, можливо, Ольги Сумської. І Білозір у це повірила.
— Чому між Сумською і вами пробігла чорна кішка?
— Артистка Ольга Сумська дуже багато працює на стороні. У неї презентації, концерти, реклама, фільми. Тому вона часто нас підводить. Сумська в класиці отримала чотири головні ролі: у виставах «Крокодил», «Бешенные деньги», «Ревизор» і «Маскарад». Вона була задіяна ще в трьох чи чотирьох виставах. От, наприклад, в «Маскараді» отримала роль баронеси Штраль — одну з головних. У спектаклі було задіяно 50 чоловік. І за чотири дні, під час генеральних репетицій, актриса кладе мені на стіл заяву. Просить її відпустити в антрепризу на два дні. А ще на один день просить відпустити на зустріч Леоніда Кучми з його однокурсниками в Дніпропетровськ. Це ж шантаж! Як я можу не відпустити її на зустріч з Президентом?! Я її відпустив, і за один день ввів у спектакль іншу актрису. А Сумська на ту зустріч не поїхала. До того ж, на її совісті 5-6 прогулів. Я міг її звільнити. Але не зробив цього. І тепер вона ще щось може говорити! Я не зміг би. А вона може.
— На прес-конференції «проти Рєзніковича» в УНІАН були також Лалєнков, Паперний, Дрозд, здається... До речі, це правда, що Лалєнкова звільнили за пияцтво?
— Мій учитель Георгій Толстоногов говорив: «Миша, каждое благое деяние в театре наказуемо». Першим, кому я «вибив» квартиру, був Лалєнков. Діма до цього часу в театрі жив п'ять років. Потім він прийшов до мене з проханням, щоб я допоміг платити за навчання його сина. Я і це зробив. Міг би ще довше розказувати... Офіційно — я з ним не подовжив контракт. Хоча, іноді, стає сумно: треба було звільнити за статтею за прогул...
Є. В. Паперний був звільнений попереднім керівником — я його запросив у театр. Але він зірвав спектакль — поїхав у Санкт-Петербург і не сказав нікому. А ми про це дізналися за півгодини до початку спектаклю. Якби не актор із іншого театру, вистави не було б. Як після цього? Я міг його звільнити за прогул, але звільнив за власним бажанням.
Г. І. Дрозд відмовився від трьох ролей. Головних — у «Госпоже министерше», «Элитные псы», «Лулу. Історія куртизанки». А одного разу прийшов до мене в кабінет і заявив: «Буду грати в «Ревізорі» або Городничого, або нікого...»
— До речі, Миколу Юдова, якого Оксана Білозір призначила керівником Російської драми, ви свого часу теж звільнили?
— Це було три роки тому. Микола Юдов працював адміністратором театру. Але через його постійні прогули профком рекомендував звільнити його з посади. Я звільнив його за власним бажанням. Але в архіві й досі лежать його пояснювальні записки і рішення профкому.
— Ви не заперечуєте, що саме через вас одинадцять років тому пішла з театру Ада Роговцева?...
— Я взагалі одинадцять років відмовлявся коментувати цю тему. Вважав неетично, нетактовно. Вам кажу вперше. Ада Миколаївна грала в моєму дипломному спектаклі «Поворот ключа». З нею я зробив, здається, дванадцять ролей. Із них дев'ять чи десять — головні. Жоден режисер ніколи з цією актрисою стільки не працював. Жоден. Ліку Мiзінову у виставі «Насмешливое счастье», яку я поставив 1966 р., вона грала 18 років. Дванадцять-тринадцять, поки в неї ще був такий зоряний вік, грала Сесілi в «Как важно быть серьезным».
Так, коли я прийшов, вона пішла з театру. Мотивуючи тим, що в нас різні погляди на мистецтво, театр, життя. Мабуть, так і є. Я пропонував їй будь-які ролі і будь-яких режисерів...
— Але сьогодні Ада Роговцева дає погромні інтерв'ю про вас...
— У мене є думка. Але не вважаю за можливе говорити про неї. Це буде схоже на «ти — мені, я — тобі».
— А все-таки, чому ви поставили вертушку, як на заводі, і змусили акторів розписуватися в книзі обліку щодня, навіть коли нема вистав і репетицій?
— Вертушку поставив не я, а Володимир Авдєєнко, колись мій заступник, а тепер один із «підписантів» проти мене. Книга обліку існувала ще до мого приходу в театр. Відповідно до правил внутрішнього розпорядку, актори мали приходити о чотирнадцятій годині і дізнаватися, чи не задіяні вони завтра у спектаклі. Я трошки змінив правило, актори мали приходити і розписуватись. Але ніде нема такого, щоб людина не ходила на роботу, а отримувала за це гроші. Незадоволені книгою обліку — люди, яким тепер важче виїжджати в інші міста, в той час, коли вони отримують зарплату в Російській драмі. Щодо Роговцевої, то я взагалі не знаю, чому вона про це говорить. Адже цього нововведення вона вже не застала...
Не хочу згадувати минуле. В Ади Миколаївни, очевидно, були свої глибинні мотиви піти з театру. Хоча в мене теж є що згадати про мої стосунки з Роговцевою і про відносини Ади Миколаївни з театром. Але не буду цього робити.
Аліса Фрейндліх тридцять років пропрацювала в театрі ім. Ленсовєта, де був режисером її чоловік Ігор Владіміров. Потім вона пішла з цього театру до Толстоногова. Але хоч одне слово погане сказала в пресі про Владімірова чи про той театр?
Армен Джигарханян тридцять п'ять років пропрацював в театрі ім. В. Маяковського. У нього був конфлікт із головним режисером Андрієм Гончаровим. А. Джигарханян пішов із театру. Ні слова не сказав у пресі. І навіть мови не було, щоб Фрейндліх чи Джигарханян претендували прибрати режисерів, щоб самим очолити театр. Це нонсенс і глибока провінція... коли ми починаємо, як у себе на кухні...
Майже ніде за межами Києва такого вже немає. В Німеччині чи Франції актор ніколи не встане і не скаже: «Ось той актор поганий, я хороший!» Є етика. У нас, на жаль, це зруйновано.
— Недоброзичливці говорять: скоро, крім Тетяни Назарової, дружини Дмитра Табачника, в Російській драмі нікого не залишиться...
— Це все плітки. Так я до них і ставлюсь. Валерія Заклунна що, не велика актриса? А Микола Рушковський — не великий артист? Юрій Миколайович Мажуга — народний артист СРСР... У нас є провідне покоління акторів 55 років: Давид Бабаєв, Борис Вознюк, Валентин Шестопалов. За останні десять років виросла актриса, яку сьогодні вже називають зіркою кіно і телебачення, — Наташа Доля. Стала приходити молодь.
— На сайті вашого театру зараз іде жваве обговорення вистав. І глядачі говорять, що театр перетворюється на театр драми і комедії. Нема проблемних спектаклів, мовляв...
— Що значить проблемні? Кожна російська класична п'єса — це проблемний спектакль. Зрештою, «Маскарад» — це що, комедія? «Насмешливое мое счастье» (спектакль за листами Чехова) — що, комедія? Великі на всі часи «Волки и овцы» Островського — комедія? «Бешенные деньги», які ідуть в театрі ось уже одинадцять років, — теж? А «Школа скандалу» — сатира на будь-яке суспільство?! А «Камінний господар», поставлений п'ятий раз (перший у 1939 році)? До речі, за останній час у нас було вісім прем'єр творів російської класики. 27 травня відбудеться прем'єра «Весь Шекспір — за один вечір!». Це брехня, те, що говорять. Правда, що третину бюджету ми заробляємо виставами. Минулого року заробили 3 млн. 700 тис. гривень.
А взагалі, зараз таке напруження в суспільстві, такі катаклізми, що сьогодні, я впевнений, люди хочуть відпочити. Їм не треба ставити Достоєвського. Колись у мене був друг, директор об'єднання Корольова, Леонард Нікіфоров. Я привів його на репетицію спектаклю про робочий клас. Ну, думаю, Льоня зараз скаже щось хороше. Він посидів, вийшов і сказав: «Слухай, я ще одну виробничу нараду пережив. Нащо воно мені?». Цікава річ: у найкривавіший час — Велику французьку революцію 1789 — 1793 рр., коли рубалися голови ліворуч і праворуч, знаєте, який жанр виник? Оперета. Це природно. Тому що мистецтво дуже часто йде перпендикулярно до життя. А от у ситій, благополучній країні потрібна кров на сцені. Саме тому Театр російської драми ім. Лесі Українки ставить зараз і легкі комедії. Життя вимагає.
...Я намагався зробити так, щоб кожен працівник театру знав: керівник про нього думає. Я займався цим. Можливо, тому і виник зворотний зв'язок і актори стали на мій захист. Чесно кажучи, не очікував. Колись мені ще Андрій Гончаров, головний режисер Театру В. Маяковського, казав: «У театрі кожен гризе кістку в своєму кутку». І це, в принципі, правда. В нашому театрi цього не сталося.
— Ольга Сумська стверджує, що один з акторів у Театрі ім. Лесі Українки підходить до інших і погрожує: «Якщо ти не будеш підтримувати Рєзніковича, не матимеш ролі».
— Свідома нахабна провінційна атака. На рівні «кожен розуміє в міру своєї розпущеності».
Мені подзвонив посол Росії Віктор Черномирдін і сказав: «Те, що відбувається в театрі, найкраща оцінка вашої роботи». Але сумно — руйнується театр, який нормально працює.
— Що вам відомо про лист у «Вашингтон Пост»?
— Нічого.
— Невже навіть не цікавилися — хто?
— Ні. Вам важко зрозуміти. Але мені не до цього. Я цими речами не цікавлюся. У мене багато справ. Крім театру, університет — завідую кафедрою майстерності актора й режисури, робота в Академії мистецтв, де я працюю академіком-секретарем... Все, що зараз відбувається, неприродно. Я відсторонююся від цього. Навіть намагаюся не дивитись телевізор, не читати газет. Це викликає таку масу негативних емоцій, що не залишається сил на роботу. Стаття у «Вашингтон Пост» для мене була неочікувана. Так само лист 15 діячів німецької культури в одній зі столичних газет( у тому виданні нема точної цифри, скільки митців підтримало Російську драму. — Авт.)
— Скандал із Російською драмою одразу взяли на щит СДПУ (о). Як ви це прокоментуєте?
— Я особисто ні в кого підтримки не просив. Але мені сподобалися слова Миколи Княжицького про те, що, якби Театру російської драми ім. Лесі Українки свою допомогу запропонувала «Наша Україна», він від неї не відмовився б.
— А працівники театру? Вони ж радились із вами?
— Зі мною ніхто не радився. Мене на тих зборах не було. Я цим не займаюсь — незручно, соромно. Я приходжу на репетиції. Для мене це цікаво. І не хочу обговорювати сьогодні жодного політичного діяча. Ні праворуч, ні ліворуч, ні зсередини. Сьогодні така ситуація в країні, коли людина мистецтва ризикує, іноді не зі своєї волі, увійти в ті політичні розборки, в які входити не потрібно.
— Подейкують, скандал з Російською драмою був зрежисований Дмитром Табачником із вашої мовчазної згоди...
— Брехня.
— У відкритому листі до Оксани Білозір ви пишете, що ніколи особисто не знали Януковича...
— Я і зараз це кажу. Я ніколи з ним не був знайомий. Але саме уряд Януковича підвищив статус усім 23 національним закладам. Саме тому — тільки тому! — я підтримав Януковича. Я особисто. А не театр. Люди театру підтримували кожен того, хто їм подобався.
— Ви не подасте на Оксану Білозір до суду за образу честі та гідності?
— Дуже багато людей мені це радять. Я ще подумаю.
— На форумі Російської драми висить текст: «Рєзнікович, коли прийде з лікарняного, почне вибілюватись. Мовляв, це все вони, актори. Мене тут не було». Прокоментуйте.
— Відмовляюсь коментувати і не розумію цього.
— Якщо на театр продовжуватиметься тиск, чи буде далі Російська драма просити підтримки в СДПУ(О), як це вона зробила за вашої відсутності?
— Не знаю. Мені взагалі важко. І якби я не відчував підтримку театру, сам би написав заяву на звільнення. Але я не можу цього зробити. Якщо 300 чоловік мене відстоюють, то я буду вважати себе зрадником, якщо подам цю заяву.
— Чи це правда, що ви щодня приходите в «Дім Бергоньє» і вам там подають окреме меню вартістю в кількасот доларів, про що говорять ваші опоненти?
— Брехня.
— Упродовж розмови в мене склалося враження, що ви чогось недоговорюєте. Мені здалося?
— Є речі про акторів, які не слід говорити з етичних міркувань. Є речі про владу, які треба говорити, тільки коли маєш більше інформації. Я недоговорюю. Але тільки тому, що не хочу перемивати чиюсь брудну білизну. Років через три про цю історію почнуть говорити «правду і нічого, крім правди». Років через 25 зникне з наших театрів уся ця провінційність — ці родимі плями. Тільки шкода, що в таку прекрасну пору жити вже вам, а не мені.
Михайло Юрійович Рєзнікович. Народився 26 квітня 1938 року в Харкові. Закінчив Ленінградський державний інститут театрального мистецтва і кіно (майстерня Георгія Толстоногова). У 1963 році в Театрі російської драми ім. Лесі Українки поставив дипломну виставу. Після кількох років роботи в Москві і кількох років вимушеної еміграції в Новосибірськ працював тільки в цьому театрі. Приїхав із Новосибірська і поставив два успішних спектаклі: «Молоді роки короля Людовіка ХІV» та «Історію однієї пристрасті». З 1982 — головний режисер Російської драми. З 1994 — її головний режисер і директор. Професор Київського театрального університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Постановки: «Дети Ванюшина» (1970), «Отелло» (1978), «Предел спокойствия», «Тема с вариациями» (1981), «Утиная охота» (Пекін, 1990), «Дворянское гнездо» (Санкт-Петербург, 1991), «История одной страсти» (1994), «Школа скандала» (1995). Автор книжок «Долгий путь к спектаклю» (1979), «Театр времен» (2001). Народний артист України (1980), лауреат Шевченківської премії (1983).
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
