Моряна — велике серце

      Години прийому в міністра охорони довколишнього середовища Павла Ігнатенка вже збігли, залишились лічені миттєвості, коли двері кабінету розчинила молода світловида жінка й з порогу попросила сім хвилин у «справі державної ваги».

      Міністра, який прийшов у владу просто з помаранчевої революції, підняла з крісла не тільки настирливість і невідступність відвідувачки, а й її готовність утиснути «державну справу» точно в семихвилинні межі. Павло Миколайович із теплим усміхом розвів руками, запросив незнайомку до столу й перетворився на увагу й зацікавленість.

      — Я перед зустріччю зібралася, мов пружина, звела в думці по пунктах гострі проблеми нашого краю, — розповіла Ірина Вихристюк у мої останні відвідини Татарбунар, Вилкового і Дунайського заповідника, — й виклала їх на прийомі так чітко і, гадаю, переконливо, що міністр почув крик нашої зраненої землі, перейнявся болями моїх земляків. І не просто почув, а й запропонував мені разом зі спеціалістами міністерства виробити конкретний урядовий документ з вирішення екологічних проблем Придунав'я і, зокрема, нашого багатостраждального Сасика, замкненого дамбою від моря.

      Я не був на зустрічі Ірини Вихристюк з міністром, але знаю, що його переконали не тільки детальний, до рисочки, виклад справи, а й та настійливість, внутрішня енергія, нарешті, гаряча емоційність, з якою молодий еколог відстоювала свою позицію: повернути запечатаний бетоном Сасик у морське лоно, перетворити загублене водоймище у вільний природний лиман.

      До свого незрушного переконання, до сміливого зупину «завойовників природи» Ірина Вихристюк ішла все життя. Бо ж виросла вона на яблуневій околиці буджацького містечка Татарбунари — Три Криниці, на шовковому прибережжі Сасицького лиману, де риби було неміряно, птаства нелічено, в блакитному обширі якого тонув погляд.

      Небесна височінь над лиманом вабила дівчинку в політ, а у снах вона ширяла над Сасиком — тож у 1985 році, по закінченні десятирічки, шлях у неї був єдиний — в Одесу, де є аероклуб, і до інженерно-будівельного інституту — за своїм першим коханням із променистими очима.

      Раділа: мрія справджувалася, на клубівському літачку небо стало близьким, подружилася вона і з парашутом. Та, як буває, на жаль, у житті, одне крило долі несподівано надломилося. Лікарі наслухали шуми в серці — мрія про польоти зірвалася в піке. Наприкінці інститутських студій ще одне розчарування: технічна професія, навіть із розподілом до Криму, втратила для Ірини первинну звабу. Не її це справа...

      У своїх рішеннях була завжди рішучою, але водночас і прозірливою. Повернулася в рідні Татарбунари і в січні 1991 року згодилася на посаду інспектора в районному комітеті охорони природи. Назва висока, така що надихає, — комітет охорони природи, її службове завдання відповідальне — здійснювати державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства.

      Так думалося, так воліла й чинити. Але ж... 90-ті роки — цунамі нашої історії, долі, землі. Українська незалежність окуклювалася в хаосі, народжувалася в муках, невиправданих навіть із щабля сьогоднішнього дня. Справді, задумувалася Ірина Вихристюк, чи треба було вщент руйнувати ферми, цехи, машинні парки, всю економіку, аби наживалися ділки, які через лічені роки самовдоволено вигулькували вже шановними добродіями, депутатами, мерами, олігархами? Чи треба було навідліг кидати її земляків у нужденне безробіття, страшне безгрошів'я, приниження і жебрацтво?

      На людському попелищі щирі потуги інспектора Ірини Вихристюк виглядали доволі донкіхотськими, пустозатійними. Браконьєри геть забули, що є якась там державна інспекція, вільготно стріляли птахів, навіть червонокнижних, вигрібали дочиста рибу, рубали польові посадки. Що їм, рушничникам, сокирникам, електровудочникам, тендітна жінка з протоколом, якого й скласти не було на чому, аркуш паперу — така ж дорогоцінність, а то й дивина, як для мене в першому класі в останній рік війни. Та й в Одесу на пораду, тим більше, по підмогу не виберешся — ні деренчливого автобусика, ні копійчини на дорогу. «Жили гірше, ніж Ликови в Сибіру», — підсумувала Ірина Вихристюк.

      Хоча від обласного комітету охорони природи на допомогу й не сподівалася. На очах гинув замкнений Сасик, солоний полив висушував поля, а з Одеси телефонний окрик: Сасик не чіпати, то для нас заборонені і тема, і зона. Сасик на ті часи — повне царювання меліораторів. А на сьогодні, уже впродовж тридцяти років, — незагоєна рана Буджацького краю. Екологічне безумство епідемінувало в 1978 році. Гірську породу ешелонували аж iз Грузії та Криму, а від станції Дзинилор на Сасик довозили потужними самоскидами. З обох берегів вільного лиману будівельники нарощували високу греблю, яка вклалась у 14 кілометрів бетонного покриву. Цікава прикмета: на такі ж 14 кілометрів меліоратори сполучили Сасик із Дунаєм каналом. Автор книги «Одеські лимани» запевнив: «Тепер Сасик уже назавжди відділений від моря».

      На цьому простота насильства скінчилася. Сасик не піддався запланованому триразовому промиванню дунайською водою, не забезпечило необхідної норми й восьмиразове опріснення, і от із мовчазної згоди, точніше, злочинної угоди між меліораторами та владою, на поле пішла замінералізована, осолонена вода. Земля не встояла перед чиновницьким безумством. Колись розкішні буджацькі чорноземи вкривалися полив'яною кіркою, затим репалися старечою долонею — на тисячах гектарів суціль мертвий місячний ландшафт.

      Замовкли барабани меліораторів про щедрі врожаї, квітучі сади й виноградники, про дитячі санаторії й гомінкі турбази довкола Сасика. Усе навпаки: густо цвіла й дихала гниллю вода, вчорашній рибограй притлумили хвороби, почало обминати Сасик птаство — коровайки, косарі, малий баклан, чапля і лебідь. Де й поділися щоденні пригощання мешканців присасицьких сіл — кефаль-лобан, бичок-кругляк, камбала-глоса. Як спомин, тепер вряди-годи зустрінеш степового тхора, горностая чи білозубого сліпця. А де ви, запашні квіти дитинства: горицвіт, барвінок, шальвiя, чебрець та райцвіт? Прибережні схили нині у бур'янах...

      Не обминув «сисацький синдром» і мешканців буджацьких сіл. У зоні екологічної біди вкоротився людський вік, упала народжуваність, смертність за останні роки зросла на 30 відсотків, стали звичними патології серед малят.

      І все це на очах інспектора охорони природи Ірини Вихристюк. Вона знала, що не буде терпіти службове табу на проблеми Сасика, тільки не відала, скільки часу витримає її серце, коли скипить протестом її дух. Останньою краплею став прихід трьох змучених жінок із села Борисівка. Очі запали, обличчя згорьовані, слова перериваються сльозами. Вони побували зі своїм горем у всіх чиновницьких кабінетах, але скрізь на них чекали фальшиве співчуття і байдужа відмовка. І тільки ця молода жінка сприйняла їхню біду, як свою, померлі в Борисiвці від раку дітки — хлопчик і дівчинка — і досі в неї перед очима.

      Людський біль пронизав серце Ірини блискавкою. Вона зрозуміла, побачила, що треба робити, як діяти. Люди прийшли до неї, вона вже завтра піде до людей, по селах, по хатах... Громадський протест, спочатку мітинговий, а згодом посилений незалежними експертизами якості води та біорозмаїття Сасика, приніс першу перемогу: зрошення замордованої землі водою із Сасицького водоймища було припинено.

      Меліоратори поступились, аби вберегти бетонний зашморг на шиї лиману. «Не вийде! Тепер у них не вийде!» — бачила і знала Ірина Вихристюк. Люди відчули: їхня сила — в самоорганізації і наступальності. Рух за природне відродження Сасика наростав — і вона зробила наступний крок: разом із головами сільрад чотирнадцяти присасицьких сіл заснувала й зареєструвала громадську організацію, над назвою якої довго не сушила голову. «Відродження» — коротко, точно, енергійно. І вже наступного дня, 16 грудня 1996 року, зачинила за собою двері чиновницької контори — віднині розраховувала лише на власні сили та надійне плече земляків.

      Майже десятирічну боротьбу «Відродження» за морський Сасик не утиснеш в ложе газетного нарису: це масові опитування місцевих жителів, сільські сходи й мітинги, дослідження рибних виловів з ученими Одеси та Києва, депутатські запити у Верховній Раді, незалежні експертизи біологічного стану Сасика, виступи на телебаченні та радіо, екологічна просвіта по всій Одещині, організація куточків природи в кожній школі — всього справді не перелічити.

      І ось він, сьогоднішній переплав усіх цих справ у конкретне доручення міністра охорони довколишнього природного середовища: прийняти урядову постанову з проблем Сасика і ширше — Придунайського регіону. Тепер нема сумніву: Сасик позбудеться бетонного підчерев'я, таки стануться обійми вільних морських хвиль зі стоячою водою багатостраждального озера.

      Віри додало включення Указом Президента України від 2 лютого 2004 року верхів'я Сасика, де природа, птаство, нечисленні тваринки ще змагаються із шалом меліораторів і браконьєрів, у межі Дунайського біосферного заповідника. Заповідання це поки що крихке, без вилучення території у нинішніх землекористувачів, але це перший практичний крок до прориву блокади Сасика, до його повернення в природний морський стан.

      Охорона Сасика — нова, непроста й водночас бажана турбота для працівників Дунайського біосферного заповідника. Треба облаштувати в селі Зарічне, що над Сасиком, єгерський кордон із садибою, можливо, звести спостережну вишку. В одному не утруднявся заступник директора заповідника з охорони та природокористування Василь Федоренко: кого поставити інспектором на новому сасицькому кордоні? Звичайно ж, Ірину Вихристюк, давнього їхнього спільника в Татарбунарах, сучасного менеджера заповідної справи.

      Ірина погодилася. Турбот додалося: треба вивчити злодійкуваті прикмети кожного браконьєра в окрузі, відлучити від державної годівниці горе-меліораторів, які так люблять безкінечно справляти, дамбувати та шлюзувати річки Сарату і Кагульник, що живлять верхів'я Сасика, і вже геть згубили третю — Фонтанку, а також поступово розпізнавати — від дзьобика до хвостика — пернатих мешканців заповідних місць.

      З готовністю їй допоможе головний орнітолог заповідника Михайло Жмуд. Коли вона завтра запитає: «Хто це: чорні пера з кремовими окрайцями, груди й черевце білі, позаду «дзеркальце» з бронзовим полиском?», Михайло одразу ж відповість: «Шилохвіст». — «А крила, мов долоні, чорні з зеленим поливом, на голівці гордовитий чубчик?» — «Чайка степова, ще кажуть — чибіс». — «У повітрі — мов веретено, дзьоб червоний з чорним кінчиком, ноги теж червоні, між ними — плямистий сірий тулуб?» — «Коловодник». — «Цю птаху теж не сплутаєш: дзьоб довгий, чорний, загнутий на кінчику, мов шило чоботаря, — хто це?» — «Чоботар». Ще спитає: «Тулуб у сірих смугах, брівки білі, довгий дзьоб, загнутий донизу?» — «Кульон, ще кажуть — кронштеп». —«Останнє запитання на сьогодні: білі щічки, шийка й тулуб рудуваті, дзьобик жовтий, а пера на крилах чорні?» — «Звичайно ж, плавунець...»

      У щоденному змаганні за Сасик Ірина й не помічала, що вона не ходить, не їздить, а справді літає, мов жінка на картині Шагала, — тільки над Татарбунарами, над селами, над морем.

      Одного разу вона й справді полетіла, заширяла над рідним краєм. Поруч, в Арцизі, колишні льотчики (за радянських часів тут вражало своєю могутністю військове летовище) організували дельтаплановий клуб для молоді. Відому в краї землячку вони не могли не запросити в пташиний політ...

      Ірина згадала польоти в аероклубі, стрибки з парашутом... І от зараз, під орлиним крилом дельтаплана, з висоти ще молодих, але таких насичених борнею літ, вона побачила не тільки кольорові дашки Татарбунар та сині брижі Сасика, а й всю широчінь Чорномор'я, золоті буджацькі степи... І серцем проспівала поетове диво:

Шляхи мої неміряні,

гори мої неважені,

звірі мої ненаджені.

води мої неношені.

риба у їх неціджена,

птахи мої незлякані,

діти мої нелічені,

щастя моє незлежане...

Оце така я в тебе матінка,

у руці Господній

Україна

Синьонебая!

      Вона так само ніжно любить свою землю, як і незабутній Тодось Осьмачка.

      Синьонебая, вільна, світла земля щасливих людей. Такою бачить Україну Ірина Вихристюк, за таку землю змагається щодень. У цій борні сильна, незламна, бо вона Моряна — вітер з моря, бо в неї Велике Серце, переповнене любов'ю до людей.

      А разом вона Моряна — Велике Серце. Таке ім'я — найвища нагорода в житті.

Володимир СТАДНИЧЕНКО.