Щоб не бути глухими, вивчайте історію своєї Батьківщини

      Ще у 1672 році вихованець Києво-Могилянської академії, автор «Хроніки» Теодосій Сафанович написав: «...кожному потрібна річ про свою Вітчизну знати й іншим питаючим сказати, бо свого роду не знаючих людей за глухих почитають». Сьогодні складається враження, що насувається суцільна глухота суспільства.

      Ще в перші роки незалежності помітне було зростання інтересу до історії України, видання підручників, збільшення курсів з історії у вузах. Та це тривало не довго.

      За часи правління Л.Кучми навчальні години з історії України різко скоротили, а останні чотири роки у багатьох навчальних закладах змінили їх на політичну історію або етнополітику, щоб ніхто не здогадався, що знову ті самі викладачі відновили знаний ними курс історії КПРС.

      Покоління радянської доби добре засвоїло дати Жовтневої революції, п'ятирічок, партійних з'їздів, воєнних подiй. Про творчі здобутки українських учених у галузі науки, техніки, культури, діячів національно-визвольного руху існує вакуум знань. Порожнеча легко заповнилася псевдоісторичними, перекрученими фактами, які сформували певні стереотипи, що пізніше важко піддаються критичному осмисленню.

      Як яскравий приклад — сформовані негативні характеристики Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери. Вони ще живучі. Пригадую перші роки незалежності. У Миргородському районі на Полтавщині записую веснянки-перегуки. Фольклорний гурт жінок чудово демонструє, як колись закликали весну і перегукувалися піснями з однієї вулиці на іншу. Вбігає захекана бабуся і як зарепетує: «Ви тут співаєте, а бандерівці вже жовто-блакитний прапор тягнуть на Верховну Раду». Я запитала її, що вона знає про Степана Бандеру і бандерівців. Чи вони скривдили її? Вона розгубилася лише на мить, а потім упевнено відповіла: «Ой мовчіть, усе я знаю...» Вона знала з радянської пропаганди про усіх західняків-бандерівців, бандитів, і цим її знання вичерпувалися.

      Залишається відкритим питання, як українці, виховані на сфальсифікованих фактах, очорнених іменах, подіях, можуть знати і збагнути свою історію. Не знатиме її і молодше покоління, бо історія України і досі належним чином не викладається ані в середніх школах, ані у вищих навчальних закладах. Як приклад, у гімназії «Апогей» м. Києва у 8 класі історію України викладають два рази на місяць. Тож і не дивно, що випускники шкіл шукають колишню гетьманську столицю — м. Батурин —  в Іспанії. І про те, що там невинно загинуло понад 20 тисяч українців від руки улюбленця Петра І О.Меншикова, й гадки не мають.

      У багатьох вузах Харкова, Запоріжжя, Києва курс історії України зовсім випхнули, замінивши псевдонауковою дисципліною «політична історія», програма якої складається з історії КПРС та історії робітничого руху. А привід для цієї заміни знайшовся простий. Начебто немає потреби дублювання шкільного курсу історії. Хитромудрі українофоби додали, що в деяких інших країнах Заходу історію викладають лише на гуманітарних факультетах. А затяті боротьбісти з українознавством переконували, що впровадження курсів з історії України — це те ж саме, що і читання історії КПРС. Ця демагогія спрацьовувала при загальній антиукраїнській політиці. Хіба ж можна не вивчати історію народу в країні, де історичні дисципліни, завдяки окремим діячам, протягом століть розвивалися як протестна форма проти асиміляції, де вони залежали від імперської політики, їх переслідували і забороняли різними циркулярами та таємними указами, фальсифікували понад три століття та особливо в роки радянського панування.

      Хіба ж у підручниках з історії учні радянських шкіл могли прочитати про знищення міста Батурин, про вивезення з України історичних і мистецьких цінностей, про полеглих студентів під Крутами, про жахи трьох голодоморів в Україні?

       Чи нинішні учні знають таких видатних діячів науки, як І. Пулюй, П. Чубинський, Ф. Вовк, В. Антонович, К. Грушевська, С. Русова, В. Вернадський, Аг. Кримський і багатьох інших? Ні, не знають, і при такому ставленні до історії свого народу і не знатимуть.

      Лише недалекоглядні політики можуть думати, що тільки піднесення економіки стимулюватиме духовну культуру. Ці дві складові буття повинні розвиватися синхронно. Бо якщо молоде покоління України не збагне свою історію, не відчує у своєму серці уроки мужності, звитяги, помилок, не осягне здобутки поколінь, воно буде не тільки глухим і сліпим, а й аморальним. Розвиватиметься генерація сердючок. Бо як давно вже писав відомий учений О. Потебня, розмірковуючи про наслідки денаціоналізації, на місці витіснених етнічних кодів мислення поселяється «мерзость запустения», відбуваються процеси дегенерації, втрачається почуття сприйняття. 
               Сьогодні ситуацію з викладанням у середніх та вищих навчальних закладах історії України, етнології, краєзнавства необхідно негайно виправити. Бо глухота — це хвороба серйозна, з нею демократичного суспільства не збудуємо.

Валентина БОРИСЕНКО,

доктор історичних наук, професор.