«Материнство — найвище призначення жінки на землі, освячене самим Богом. Ніхто не має права посягати на нього, — йдеться у привітанні з нагоди Дня матері дружини Президента Катерини Ющенко. — Мати і дитина — це вісь, навколо якої обертається буття.
Настав час українській нації повернутися на круги своя, відродити традицію поваги до Матері — Берегині роду. Все прекрасне на землі — від молока матері, казали наші пращури. На цей образ відгукується душа кожного з нас.
Бути матір'ю — це не просто народити дитину. Бути матір'ю — це велика відповідальність і важкий труд. Держава і суспільство мають допомогти жінці у виконанні її материнської місії. Добре, що нова українська влада це розуміє і вже збільшила допомогу молодим мамам і новонародженим дітям. Сподіваюся, це лише перший крок держави назустріч жінці-матері. Адже подбавши про неї сьогодні, ми насправді дбаємо про майбутнє України...
Прийшов час другого народження цього прекрасного свята, символом якого стали слова великого Кобзаря: «А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
Вірю — так воно і буде».
«Діти вже звикли рідко бачити тата. А маму — ще не звикли...»
— Катерино Михайлiвно, минулий рік був для вас дуже напруженим і забрав чимало нервових клітин. Тепер, коли найважче позаду, вдалося хоч трохи відпочити — і фізично, і морально?
— Ні, ще не вдалося. Ми ще не мали такої нагоди — відпочивати, бо дуже багато роботи. Ми ж відчуваємо: люди чекають змін на краще і сподіваються, що вони будуть швидкими. Тому і Президенту, і його команді треба багато і старанно працювати, оскільки вони розуміють, що треба якомога більшого досягти за короткий час, аби не розчарувати людей, не зрадити їхні надії. І я на своїй значно скромнішій посаді також відчуваю, що в мене тепер є можливості досить багато зробити в тих сферах, які для мене важливі. Тому відпочивати — ще ні, не зараз. На початку травня, щоправда, мали нагоду трохи перевести подих і, можливо, буде кілька вільніших днів на початку серпня... Але, зрештою, ми ніколи не були такою родиною, яка довго відпочиває. Особливо непосидючим є мій чоловік! (Сміється).
— До речі, якщо ви й раніше рідко бачилися, оскільки Віктор Андрійович завжди був вельми заклопотаним, то тепер, мабуть, і поготів...
— Так. Маєте рацію, він завжди був зайнятим — і під час прем'єрства, і тоді, коли був депутатом, і під час виборчої кампанії, але зараз у нього особливо важкий графік. Рано виходить з дому, дуже пізно повертається, тому ми справді мало бачимося.
— А як до цього ставляться діти? Ще не просять батька покинути те президентство і проводити з ними більше часу?
— Ми стараємося кожну вільну хвилину бути з ними. А оскільки таких хвилин мало, то робимо все, аби цей проведений разом час був якомога якіснішим, насиченішим спілкуванням. Обов'язково намагаємося не менш ніж півдня (звісно, на вихідних) усі разом проводити на нашій дачі, де Віктор Андрійович тримає своїх бджіл, де в нього улюблена музейна колекція. Діти там бавляться, ми запрошуємо друзів із їхніми дітьми, і такий виходить гарний родинний час... Але, як не прикро, навіть ці півдня не завжди вдається повністю присвятити сімейному спілкуванню, бо приїздить багато людей, намагаються залагоджувати якісь справи...
Думаю, діти вже до цього звикли. Як і до того, що рідко бачать батька.
— Але якщо раніше ви переживали, що малеча сумує за постійно заклопотаним важливими справами татом, то тепер, мабуть, уже й мама буває з дітьми значно рідше, ніж їм того хотілося б.
— От до цього вони таки ще не звикли. І мені інколи так серце тягне, коли треба бігти на роботу, а вони мене так просять: «Мамочко, ну не йдіть сьогодні на роботу, побудьте з нами!». А Тарасик, звісно, сказати ще не може, але по очах видно, що так не хоче, аби мама його покидала... Жалісно, звичайно, але нічого не поробиш. Я думаю, колись вони зрозуміють, що це був унікальний час в історії України, що треба було багато робити, і що вони теж зіграли свою роль у цьому важливому періоді.
— До слова, президентським дітям, мабуть, нелегко знайти собі щирих друзів. Ви не боїтеся, що до них будуть «приклеюватися» тільки з бажання затесатися в друзі до дітей відомих батьків? Чи вони взагалі товаришують тільки з «непростими» ровесниками, теж із відомих родин?
— Найбільше вони товаришують із родичами. Найкраща подружка дівчаток — це Домінічка, наша онука. (Донька Віталіни Ющенко. — Авт.) Але ж Христинка і Софійка ходять у садочок, тому часто запрошують до нас у гості інших дітей, з якими разом навчаються. От якраз сьогодні у нас у хаті семеро дітей — наших троє та ще четверо, і вони всі там весело граються разом, бо ж зараз канікули. Ми їм ніколи не вибираємо друзів — я відчуваю, що це має бути їхній вибір. Вони запрошують тих, кого хочуть, із ким їм приємно спілкуватися.
Щодо бажання когось товаришувати з ними тільки тому, що це діти Президента... Знаєте, я своїх дітей намагаюся від цього вберегти. Думаю, що цієї проблеми у нас не буде. Ну, хіба окрім того, що Софійка сказала: «Мамо, тепер на мене значно більше хлопчиків у школі увагу звертають!». (Сміється.) Але я б не сказала, що від змін у нашому житті в неї змінилося коло друзів.
— А у вас? Мабуть, дружині Президента теж нелегко знайти нову щиру подругу...
— І у мене так само — ті друзі, які були з нами в найважчі часи, залишаються з нами і зараз. Нас є четверо близьких подруг, ми давно дружимо й одна одну підтримуємо. І так склалося, що за минулий рік усі ми пережили дуже важкі часи. Вони були зі мною, коли хворів мій чоловік. Лихо з чоловіком трапилося і ще в однієї з нас — у нього виявили рак... У третьої від раку помирає найближча подруга. А в четвертої спершу була радість — вона вдочерила дитинку, але щойно ми всі разом відсвяткували цю подію й пораділи за подругу, як у неї тяжко захворіла мама. Така ось у всіх чотирьох вийшла чорна смуга... Тому ми відчуваємо потребу одна в одній, і без цієї дружньої підтримки всім нам було б набагато важче.
«Я навіть думати боялася, що все завершиться добре, — аби не зурочити...»
— Але всі чорні смуги рано чи пізно завершуються, аби поступитися місцем білим. У вас, здається, зараз саме такий момент. Невже ви в той важкий період не тішили себе думкою про те, що він ось-ось настане?
— (Замислюється). Я ніколи не була забобонною, але мушу сказати, що в ті місяці, перед виборами, я собі навіть на хвилинку не дозволяла думати про щасливу розв'язку. Про те, що все вийде. Бо дійсно, дуже боялася за життя чоловіка. За те, що настануть іще важчі часи. І те, що так усе добре вийшло, і з Майданом, і що ніхто не постраждав (окрім мого чоловіка), — це щастя. Я думаю, що це все завдяки молитвам людей. Однак я навіть про це намагалася не думати аж до того моменту, коли Верховний Суд оголосив свій вердикт [про скасування результатів другого туру і призначення переголосування]. Однак і тоді розпочалася важка робота, тож теж ніколи було думати про успішне завершення, хоча, звісно, було вже значно легше.
— Ну хоч тепер ви вже зітхнули з полегшенням? «Вжилися» в нову роль — першої леді?
— Справді полегшення прийшло вже на інавгурації. Тоді, коли він (Віктор Ющенко. — Авт.) склав присягу — я дійсно зітхнула і подумала: ось тепер ми, мабуть, нарешті вже в безпеці. Може (на цьому слові пані Катерина робить акцент. — Авт.), з цієї секунди якось менше нам стало загроз.
А нова роль... Перші дні ще не зовсім усвідомлювалось. Не вірилося, що це справді сталося. А тепер це вже робота, щоденна праця — так якось непомітно цей перехід відбувся.
«Революція — це вже позаду. Треба дивитися вперед»
— Пані Катерино, у минулому інтерв'ю «УМ» — ще тоді, коли до цього полегшення і навіть до «третього туру» було далеко, ви розповідали, що після листопадових подій трохи інакше подивилися на людей, які в чомусь виявилися навіть сильнiшими, ніж можна було сподіватися, але в комусь і розчарувалися... Тепер, коли революція минула і до влади прийшла нова команда — тих, хто разом із мільйонами «майданівців» мріяли про зміни на краще, у вас не виникає ностальгії за Майданом? Бо дуже багато простих людей, учасників помаранчевої революції, скаржаться на таке почуття: мовляв, на Майдані все було інакше, а тепер — суцільні розчарування в людях і їхніх обіцянках...
— Я переконана, що через рік багато — більшість — людей відчують значні зміни на краще у своєму житті. Звісно, поки що минуло надто мало часу... Знаєте, мені було трохи смішно, коли на четвертий день після інавгурації дехто у пресі обурювався тим, що ще нічого не зроблено. Це неможливо — дуже швидко зробити багато якісних змін. Але вони вже відбуваються, ці зміни. Уже зараз багато хто почне відчувати реальне покращення у своєму житті — наприклад, мами вже починають отримувати більшу допомогу на новонароджену дитину. Я це розумію, і поки що розчарувань у мене немає. Хіба що одне. Я сподівалася, що після революції мас-медіа стануть справедливішими, працюватимуть більш професійно. І я трошки розчарована тим, що й далі часто бачу не зовсім професійну роботу... Річ у тім, що я трохи працювала журналістом — ще під час навчання у школі й університеті. І знаю деякі правила, яких ми завжди дотримувалися: насамперед, це подавати різні точки зору на питання. Якщо говориш про якусь проблему з однією стороною, обов'язково маєш подати позицію іншої сторони, аби було справедливо. Це частина журналістської етики. У нас, на жаль, це не завжди виходить... А в новій, демократичній, європейській Україні хотілося б бачити трохи більше професіоналізму в медіа-сфері.
— Мабуть, деякі ЗМІ на вас можуть за такі слова образитися — особливо серед тих, які якраз скаржаться на нову владу, яка нібито на них тисне й закриває їм рота...
— Мені здається, що є велика різниця між тиском за політичними мотивами й судовими справами. Знаєте, люди йшли на Майдан, тому що була несправедливість і незаконність. А тепер суди із питаннями незаконності розбираються. Невже це погано? Адже якщо все чесно й по закону, то нема чого боятися.
— Очевидно, що «майданної ностальгії» у вас немає.
— Звісно, під час революції були надзвичайно приємні моменти, зворушливі. Але були й дуже важкі. І я не певна, що емоційно могла б повернутися до того, бо це були дуже гострі переживання — і злети, і прикрощi. Це все-таки було дуже важко. А тепер, коли є можливість працювати й стільки всього зробити, вже немає часу озиратися назад — треба дивитися вперед.
«Насамперед я опікуватимуся нашою медициною. Бо на власному досвіді переконалася, в якому вона жахливому стані»
— Вочевидь попереду у вас багато роботи. Коло якої, до того ж, треба було окреслити в досить стислі строки, адже ви кажете, що раніше й думати боялися про успішну розв'язку передвиборчого напруження. Виходить, навіть обдумати, чим будете займатися на «посаді» дружини Президента, не було можливості?
— Річ у тім, що деякими питаннями я займалася завжди. Наприклад, працювала з дітьми-сиротами. І знала, що в будь-якому випадку буду продовжувати цю роботу. Але не знала, як точно, в якому річищі. Протягом цих трьох місяців, які минули після інавгурації, я визначала, які напрями мають бути пріоритетними, зустрічалася з багатьма фахівцями з різних питань. Зокрема, з відомими людьми у медицині, культурі, освіті, аби почути від них, якими є потреби нашого суспільства з їхньої точки зору, як вони бачать мою роботу. Ми говорили про це з Ліною Костенко, В'ячеславом Брюховецьким, Євгеном Сверстюком — я не можу всіх перелічити, але то є видатні постаті, які мені дуже допомогли. Я також мала зустрічі з профільними міністрами з тих питань, які мене цікавлять: із В'ячеславом Кириленком — щодо інвалідів, з Юрієм Павленком — щодо дітей, із Миколою Поліщуком обговорювали питання медицини, з Оксаною Білозір — культури. Вони розповідали про те, що планують у цих галузях робити від уряду, і ми радилися, чим я можу їм у цій роботі допомогти з неурядового боку.
Допомагають визначити найнагальніші напрями діяльності й листи від людей, яких ми вже отримали понад тисячу. У них порушуються саме ті питання, розв'язання яких справді потребує наше суспільство, адже це люди самі пишуть про те, що їм найбільше болить.
Дуже багато корисного дали мені зустрічі з керівництвом фондів iнших країн, де ми були з Президентом під час його офіційних візитів. Звісно, говорила зі своїми колегами — дружинами тамтешніх президентів — про те, чим вони займаються, адже в них уже багатий досвід благодійної роботи.
— І як, уже визначилися з тим, що буде для вас пріоритетом? Адже кожна перша леді особливу увагу приділяє саме якомусь одному напряму доброчинності. Для когось це боротьба з раковими захворюваннями, а от дружина президента Росії Путіна, скажімо, особливо піклується про розвиток російської мови...
— Я насамперед турбуватимуся про медицину. До речі, у нас тепер є добрий міністр — освічена і при цьому дуже прогресивна людина, яка робитиме в медичній галузі багато змін. Деякі з них, безумовно, не будуть популярними, тому що нам дійсно треба сильно міняти нашу систему медицини, аби довести її до європейських стандартів. І якщо такі зміни мінятимуть життя деяких лікарів, то їм це, звісно, не подобатиметься, але без цього не обійтися.
А я, зі свого боку, робитиму все, що буде в моїх силах. Якщо говорити про конкретні випадки, то до мене вже звернулося багато батьків, чиї діти хворіють на лейкоз, дитячий церебральний параліч. От сьогодні я матиму зустріч із вiддiленням онкогематологiї в Охматдиті, де дуже багато важко хворих діток. Безумовно, ми всім їм збираємося допомогти, але хіба це нормально, щоб кожна людина мусила звертатися до когось у владі, аби її дитина отримала допомогу? Це означає, що не працює система. І тому нам треба змінити саме систему, аби у всіх без винятку був доступ і до професійних лікарів, і до якісного обладнання. І, що важливо, якщо при цьому людина хоче й може заплатити за лікування — чудово. Але якщо не може, щоб вона мала можливість отримати те саме й на не менш якісному рівні безкоштовно. І це можливо! До мене зверталися дуже багато закордонних фондів, які зацікавлені допомагати Україні в цьому питанні. Я була приємно вражена, коли у Сполучених Штатах попросила зустрічі з 10—15 фондами, які мають бажання допомогти Україні, а натомість прийшли представники понад півтори сотні! Тоді й зародилася ідея започаткувати програму партнерства між лікарнями — нашими й іноземними. Причому на різних рівнях, адже це велика проблема, що раніше закордонна допомога зосереджувалася переважно в Києві. Прекрасно, що у столиці тепер багато лікарень оснащено передовим обладнанням, але якщо поїхати в провінцію, то стає боляче... Там можуть бути дуже досвідчені, чудові лікарі, але вони працюють, по суті, без обладнання, без ліків, навіть без ремонту! Жахливо. Так не може далі бути — обов'язково треба такий стан речей змінити. Я б хотіла з допомогою міністерства й «губернаторів» у кожній області обрати бодай одну лікарню — найімовірніше, це буде дитяча лікарня, але все залежатиме від потреб цієї області — і знайти їй партнера за кордоном. І та лікарня-партнер допомагатиме українському «побратиму» й обладнанням, і ліками, і стажуванням лікарів: їхні приїздитимуть сюди й допомагатимуть нашим підвищити рівень, а наші їздитимуть підвищувати свою кваліфікацію до них. Можливо, навіть з ремонтами вдасться посприяти.
Це не порожні мрії — я вже маю згоду на таке партнерство і від французів, і від швейцарців, і від деяких американських лікарень. Тепер поїду по місцях, дізнаюся про потреби наших лікарень. Було б добре, якби кожна з них заповнила анкети, відповідники яких заповнятимуть лікарняні заклади в інших країнах. Так і будемо знаходити партнерів. Я відчуваю, що справді можу це зробити, і тут стане в нагоді і мій досвід життя за кордоном, і ті зв'язки, які я там маю. Мені так боляче, що стільки діток хворіють, а їхні батьки не мають можливостей їм допомогти... У нас, в Україні, не так уже й багато — на жаль! — дітей, тому просто не може бути такого, аби кожна дитина не була забезпечена державними коштами на випадок хвороби, що б це не було: онкологія, кардіологія, опіки... Між іншим, перебуваючи в Бостоні, де лікується Настя Овчар, ми переконалися, що українські лікарні багато чого потребують і в цьому. Багато в чому... Але я щиро вірю, що нам вдасться зробити дуже багато для допомоги українській медичній системі.
— Мабуть, ви невипадково так емоційно й проникливо про це говорите: кому-кому, а вам на власному досвіді довелося спізнати всі недоліки нашої медицини...
— Так. Я справді надзвичайно болісно це переживаю, бо в мене, на жаль, був гіркий досвід спілкування з нашою медичною системою... Спершу — коли у 2000 році хворіла моя дитинка (Христинці, яка народилася цілком здоровою дитиною, у пологовому будинку занесли інфекцію, і дівчинку ледве врятували. — Авт.). Потім — коли хворів мій чоловік. Знаєте, я часто думала: чому це все впало на мої плечі? Може, Бог цим хоче мені щось сказати? Може, він хоче мене якось підштовхнути, аби з моєю допомогою зробити в цій галузі зміни на краще? Я переконана, що всі ми повинні дивитися на те, що нам дає Бог, і думати про те, що він цим хоче сказати.
Для України ще дуже важливий розвиток упереджувальної, превентативної медицини. З цього приводу є просто жахлива статистика. Уявіть собі: у США від меланоми (раку шкіри. — Авт.) помирають п'ять відсотків вiд загальної кiлькостi хворих на неї. В Україні — близько дев'яноста відсотків. Чому? Тому що люди просто не знають, що у них є ця проблема! Їм ніхто не розповів про те, як це виглядає й що воно таке, і хворi часто навіть не думають звертатися до лікаря. Більше того, навіть не всі лікарі на місцях добре ознайомлені з цією хворобою і можуть не збагнути, що то рак...
Або рак молочної залози. Це дуже важливо: навчати жінок постійно себе обстежувати. У мене є дуже добра знайома, яка недавно від цього вилікувалася. А все завдяки тому, що вона сама у себе це (злоякісну пухлину молочної залози. — Авт.) знайшла, їй зробили радикальну операцію, і тепер лікарі дають прекрасний прогноз. Я певна, що дуже багато жінок себе не перевіряють, і якщо, не дай Боже, у них виявляють цю страшну хворобу, нерідко вже буває пізно... Це дуже, дуже потрібно — проводити роботу з роз'яснення, як важливо самій себе обстежувати (зітхає).
«Ми звітуватимемо за кожну копійку!»
— Але ж ваш фонд «Україна 3000» куруватиме не тільки медичні питання?
— Так, звісно, ми займатимемося й іншими питаннями, не лише медициною. Наприклад, будемо надавати гранти неурядовим організаціям, які стараються вирішувати важливі соціальні питання — СНІДу, сирітства, iнтеграцiї людей з особливими потребами в суспiльство, дитячої безпритульностi тощо. У нас буде створено раду з відомих (насамперед, своєю чесністю і патріотичністю) людей, які будуть стежити за тим, як розподіляються кошти. Звісно, це будуть невеликі гранти, але за великими зазвичай і важко простежити, на що вони витрачаються. А якщо організація може допомогти кільком десяткам людей — це вже прекрасно, і що більше буде таких організацій, то краще. При цьому наша діяльність буде прозорою, ми за кожну копійку звітуватимемо, аби ніхто не міг звинуватити фонд у якихось політичних впливах чи вподобаннях. Цього в жодному разі не буде. Ми чітко через пресу розповідатимемо про всі тендери фонду — хто, чому й на яку суму має право.
А ще є таке страшне явище, як безпритульні діти — цього не має бути в Україні. Про це вже і Президент говорив, і його команда. Звісно, опікуватимемося й культурою, фольклором, археологією, видавництвом. А ще для мене, як для доньки людей, котрі пережили Голодомор, дуже важлива просвітницька робота з цього питання. Уявіть собі: весь світ знає, що євреї пережили страхіття Голокосту, але дуже мало хто знає, що пережили українці в 1933-му! Та навіть в Україні не всі знають. А розумні євреї кажуть так: те, що ти забув зі своєї історії, ти переживеш знову... Тому ми зобов'язані пам'ятати, бо не можна допустити, аби народ пережив таке знову! Ще обдарованими дітьми займаємося.
— Тобто допомагатимете їм здобути освіту? Бо навіть дуже обдарованим дітям в Україні вельми складно потрапити до престижного вищого навчального закладу, якщо при всіх їхніх талантах у батьків порожні кишені. Це не кажучи вже про те, щоб поїхати навчатися за кордон.
— Знаєте, я переконана, що переважна більшість таких питань буде знята завдяки роботі уряду. Президент уже дав таку «установку», що освіта — це майбутнє нашої країни. І дав таке завдання — розширити доступ студентів до університетів. Останніми роками в Україні була така тенденція, що більшість абітурієнтів ішли на платне навчання, але так не повинно бути. Здебільшого за навчання має платити держава, але розпочинається ще дуже потрібна програма кредитування. За цією програмою, студенти братимуть кредити на навчання, і частину з цих грошей оплачуватиме держава, а частину вони повертатимуть уже тоді, коли отримають диплом і підуть працювати. Так робиться в усьому світі, і я сама після того, як випустилася з університету, сім років виплачувала свій кредит. Але це, я думаю, нормально, і таким чином можна зняти багато питань.
Щодо навчання за кордоном, то Президент уже не раз наголошував, що це для нього є пріоритетним завданням. Навіть під час виступу в Конгресі США Віктор Андрійович зазначив, що тільки в американських вузах щороку має навчатися не менше як 2 тисячi українських студентів і, звісно, у європейських також. Головне, щоб вони верталися в Україну і привозили із собою іноземний досвід, аби піднімати нашу державу до рівня розвинених західних країн.
Щодо нашого фонду, то він, звісно, не настільки багатий, аби оплатити навчання всім, хто до нас звернеться. Можливо, ми виберемо кілька галузей, на які звернемо особливу увагу. Наприклад, зараз обговорюємо питання щодо кіномистецтва. Думаю, будемо щороку оплачувати навчання одному-двом талановитим студентам, аби вони навчалися за кордоном і робили талановите українське кіно. Бо кіно — це той жанр, який дуже впливає на психологію людей, на їхнє виховання, тому воно надзвичайно важливе. І треба, щоб наша кіностудія ім. Довженка не вмирала, захлинаючись серіалами, а продукувала якісні фільми світового рівня.
Крім цього, як ви, мабуть, знаєте, Фонд «Україна 3000» працює ще за трьома напрямами — «Вчора», «Сьогодні», «Завтра». Це наша відповідь на головне питання розвитку України: чого ми прагнемо? Ми осилюємо минуле, діємо вже сьогодні, щоб отримати результат у майбутньому.
Напрям «Вчора» створено для проведення історичних, археологічних, етно-культурологічних досліджень спадщини народу України, поширення знань про нашу багату культуру. З нових проектів у цій сфері — відкриття Центру розвитку музейної справи.
Напрям «Сьогодні» працює над головною ідеєю фонду — інституційний розвиток в Україні меценатства і благодійництва, надання допомоги дітям-сиротам, дітям з особливими потребами та вирішення проблем дитячої безпритульності. Цього року плануємо закінчити проект створення Центру соціально-психологічної реабілітації «Джерело знань», де безпритульним дітям з кризових сімей надаватиметься психологічна, медична, правова допомога. Там вони навчатимуться, відновлюватимуть знання, займатимуться у майстернях та гуртках. Ми хочемо, щоб за рік життя у такому центрі безпритульна в минулому дитина адаптувалася і була готова перейти жити до дитячого закладу чи родини. За останніми даними офіційної статистики, на вулицях України жебракують майже 130 тисяч дітей. Сподіваємося, що наша робота сприятиме зменшенню кількості безпритульних.
У напрямі «Завтра» таким найбільшим проектом є «Розвиток людини в Україні та світі: погляд у майбутнє». Це спроба визначити стратегії гармонійного розвитку людини майбутнього, побудувати індикатори цього розвитку. Наше майбутнє закладається нами вже сьогодні, а будуватимуть його молоді покоління. Тому ми хочемо спрогнозувати, якою буде наша молодь майбутнього. Додам, що під кожен з наших напрямів ми на конкурсній основі надаватимемо гранти під програми, які беруться реалізовувати три визначені цілі.
— Оскільки наша розмова вiдбувається напередоднi Дня матері, цікаво було б дізнатися, чи має на меті Фонд «Україна 3000» якось посприяти розв'язанню проблеми заробітчанства? Бо склалося так, що дуже багато дітей в Україні святкуватимуть цей день без своїх матерів, які поїхали на заробітки за кордон. Або, що ще гірше, їх вивезли в сексуальне рабство...
— Ой, це справді важке питання. Але ж очевидно, що основна причина необхідності для батьків кидати своїх дітей і їхати за кордон на заробітки, як і основна причина алкоголізму, злочинності, експлуатацiї жiнок — це бідність. Саме тому Президент іще до виборів проголосив, що його мета — створити 5 мільйонів робочих місць із достойною оплатою праці. А коли люди матимуть добру роботу й отримуватимуть нормальну зарплату, багато з цих питань знімуться автоматично.
Під час подорожей в Іспанію, Італію, Америку, Канаду я зустрічалася з багатьма жінками з України, які дуже хочуть повернутися додому. Вони дійсно скучають за своїми дітьми, їх турбує доля їхніх чоловіків... Кажуть, що є цілі села, де навіть на весіллях чоловіки мусять танцювати один з одним, бо жінок просто немає! Коли я була минулого року в Римі й зайшла до української церкви, то була вражена, як там багато жінок. І майже всі — у віці від 25 до 45 років, коли жінка повинна народжувати дітей, бути поряд із ними, виховувати... Я тоді розплакалася. Бо у цих жінок просто не було іншого виходу, крім як працювати за кордоном, аби мати можливість нагодувати, вивчити, вилікувати своїх дітей... Ця ситуація обов'язково буде змінена. Я вірю, що новій владі вдасться її змінити. І я як дружина Президента також робитиму все, аби повернути додому і цих жінок, і тих, які потрапили у сексуальне рабство за кордон.
«Дружини президентів на «жіночі» теми не спілкуються»
— Катерино Михайлiвно, ви так душевно розповідаєте про потенційні напрями діяльності свого фонду, що виникає, можливо, не зовсім коректне запитання: а чим же тоді займався фонд попередньої першої леді? Адже Людмила Кучма та її фонд нібито теж приділяли багато уваги й дітям-сиротам, і хворим, й іншим нагальним соціальним питанням, а нерозв'язаних проблем залишилося стільки ж, скільки й було.
— (Замислюється). Бачите, проблема в тому, що фонди самотужки не можуть подолати всіх проблем, переважна більшість яких залежить від стану економіки. Фонди існуватимуть завжди, навіть у найбагатших країнах — і слава Богу, адже вони допомагають дуже багатьом людям, які занадто бідні, аби мати можливість забезпечити собі належний рівень життя без допомоги. Але жоден фонд не може покращити загальний стан суспільства. Це може зробити тільки розумна, чесна, патріотична й відповідальна влада, за якої відбувається економічне зростання й зростання рівня забезпечення кожної людини. Україна повинна стати розвиненою державою з європейським рівнем зарплати, медицини, освіти тощо, і нова влада робитиме все, аби так воно і сталося.
— Але якщо вже ми згадали про попередню владу, цікаво, чи ви взагалі розмовляли на теми діяльності фонду дружини Президента з Людмилою Кучмою? Мабуть, вона могла б поділитися досвідом, підказати, з чого краще почати...
— Пані Кучма разом із колишнім Президентом прийшла на інавгурацію Віктора Ющенка і приязно мене привітала. А ще попередила, що життя дружини Президента дуже нелегке — в тому сенсі, що родина глави держави завжди живе «в акваріумі». І я їй вдячна за цi слова.
— У вас була нагода поспілкуватися з дружинами інших президентів. Не поділитеся таємницею: про що говорять між собою дружини президентів «за лаштунками», коли поруч немає журналістів і диктофонів? Скажімо, з Іолантою Кваснєвською або Лорою Буш ви обговорювали якісь «жіночі» питання чи ділилися тільки суто «робочими» проблемами? До речі, з пані Буш ви навіть без перекладачів могли розмовляти, тож, мабуть, було про що попліткувати...
— Та й з пані Кваснєвською, і з пані Сандрою Рулофс (дружиною президента Грузії Михаїла Саакашвілі. — Авт.) ми без перекладачів спілкувалися. Але так уже склалося, що й справді розмовляли переважно про свої фонди. Звісно, як і в наших чоловіків, були хвилини, коли йшлося про якісь більш особисті речі...
— Наприклад, про те, як вам бракує страшенно заклопотаних чоловіків?
— (Сміється). Та ні, переважно про дітей. Це на «стадії знайомства». Наприклад, Лора Буш розповідала про те, чим займатимуться її доньки, які щойно закінчили університет. Одна пішла шляхом своєї мами і стала вчителькою, інша поїхала у Південну Африку, де півроку працюватиме в лікарні для дітей, хворих на СНІД. А потім пані Буш розповідала про свої програми — вона особливо опікується розвитком дітей дошкільного віку. Йдеться, наприклад, про популярну зараз методику виховання дітей, за якою батькам рекомендують читати дiтям книги вголос змалку, ще коли тi в колисцi. Це допоможе дитинi в майбутньому швидко оволодiти читанням, i в школi їм буде легше. Я, звісно, теж ділилася нашими проблемами, але розповідала і про багату українську культуру.
Хоча з американською першою леді ми не надто багато мали часу на спілкування, значно більше — з Іолантою Кваснєвською, яку я надзвичайно шаную. За десять років ця жінка зі своїм фондом зробила надзвичайно багато. Просто як приклад: 3 червня у пані Іоланти буде ювілей, 50-річчя. Здавалося б, жінка в такому статусі зробить з цього приводу великий прийом із дорогими наїдками і напоями, у розкішній залі тощо. А насправді ми (вона мене запросила) їдемо того дня у Гданськ, де пані Кваснєвська народилася, аби відкрити з нагоди її дня народження онкологічну лікарню для дітей. Це замість усіх торжеств і подарунків. Я думаю, це найкращий приклад того, як має поводити себе дружина Президента, яка справді дбає про людей.
«Аби поговорити з чоловіком про роботу, доводиться записуватись до нього на прийом»
— Еге, справді нелегко бути першою леді, якщо, крім як про роботу, і поговорити більше ні про щ
