Як відомо, Пауло Коельо наполіг на тому, щоб його останній роман — «Заїр» — був перекладений насамперед українською мовою. Роман вийшов слабким, відверто слабким — таке враження, що книжка написана тільки для того, аби було що перекладати. Країна, звідки Коельо привіз собі вишиванку і де перемогла помаранчева революція, очевидно, потребувала заохочення. Але ось вам сюжет: панянка на книжковій розкладці, продаючи «Заїр», винувато розводить руками: «К сожалению, по-русски — нет. Будут, но позже. И, конечно, дороже. Так что если хотите — берите (гидливо) эту...». Ні, нічого не зрозумів один із трьох найпопулярніших письменників світу про цю країну! Тож дарма затіяв роман зі згадками про битву за Сталінград, ворогів народу, степи Казахстану, комуністичну владу тощо. Говорять, що головна заповідь письменника — писати про те, що знаєш. І порушувати її — означає псувати власне мистецьке реноме. Хоча, якщо це втішить знаменитого бразильця, мало хто з тих, хто живе в Україні, сам розуміє власну державу. Тим паче — її владу. І нинішню в тому числі.