Знову «замовлення». Знову Фонд держмайна має намір передати прибуткове підприємство у «потрібні» руки. Або залишити в тих, що були? Учергове штучно обмежують коло учасників торгів, а отже, зменшується конкуренція. І знову Україна недоотримає сотні мільйонів. А звідси — старі проблеми із зарплатою і пенсіями, медичним забезпеченням, іншими соціальними програмами. Це стало зрозумілим після того, як Фонд оголосив конкурс стосовно продажу акцій державного металургійного комбінату імені Дзержинського і призначив дату — 8 грудня.
Не тільки в Україні, а й поза її межами відомо ,що «Дзержинка» — підприємство унікальне. За багатьма позиціями жодне підприємство не виробляє подібної продукції.
У промислових колах навколо ситуації з «Дзержинкою» iснує багато здогадок і чуток. На прибуткове, за визначенням, підприємство сьогодні почепили півторамільярдний борг, і тепер йдеться про... банкрутство.
Аби розібратися, що це за Мамай наслав таке лихо, почнемо з «голови». Виявляється, з 1999 року управління державним пакетом акцій (спочатку — 50 відсотків плюс одна акція, а через рік — ще 48,8 відсотка; усього 98,8 відсотка) передано УкрСиббанку.
Отож можна стверджувати: банк давно звик вважати унікальний комбінат своєю власністю. Тим паче що підприємство займає вигідне місце у виробничо-фінансовому «ланцюжку», що вибудував банк. Чи ж варто дивуватися, що йому не сподобалася ініціатива щодо приватизації цього підприємства? Враховуючи обіцянку Фонду проводити конкурс без додаткових умов, а також взявши до уваги стартову ціну пакета акцій 587,1 мільйона гривень, в УкрСиббанку засмутилися.
А Фонд не тільки обіцяв, а й діяв. Наприкінці минулого року він запропонував позбавити «УкрСиб» права управляти «Дзержинкою», аргументуючи це «недобросовісним виконанням умов договору». Ця позиція зміцніла після того, як Президент України доручив передати Фонду всі корпоративні права з управління держвласністю.
Як «УкрСибу» вдалося переконати Київський господарський суд проігнорувати доручення Президента, залишається таємницею. Але сталося те, що сталося: суд підтвердив правомірність банку управляти Дніпровським металургійним комбінатом імені Дзержинського до 27 липня 2004 року. Фонд такого ляпасу не стерпів і, мабуть, поскаржився гаранту, тому що після того звернувся до апеляційного суду. Не варто дивуватися, що управлінську кар'єру банку після того було підірвано. В іншому випадку навряд чи Фонд насмілився б виставити на початку жовтня держпакет на продаж. Мабуть, була упевненість, що на час торгів судова тяганина щодо права управляти держпакетом закінчиться на користь приватизаційного відомства.
Коло претендентів на пакет стало очевидним — той самий «УкрСиб» і фінансово-промислова корпорація «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД), яка з ним подружилася останнім часом, а також група «Приват», яка має свої інтереси в металургії й відповідні кошти, аби брати участь у конкурсі.
Не потрібно мати великий розум, щоб здогадатися, що при слові «Приват» пана Чечетова миттєво кидає у піт. Ну не любить він це слово! Зрештою, не про пріоритети вищого чиновництва йдеться. Ми — про чесне виконання держслужбовцями своїх обов'язків. У даному разі пан Чечетов повинен провести приватизацію комбінату з максимальною користю для держави. Підкреслюю, не на користь певних фінансово-політичних груп. І не на користь окремо взятого підприємства, як на цьому часто наголошує голова Фонду держмайна. Інтереси, які він повинен захищати, вищі — державні. Тому, до речі, не працівники комбінату приймали рішення про призначення Михайла Чечетова на цю посаду, а Президент України і парламент, який кілька разів спеціально збирався для затвердження кандидатури глави Фонду держмайна.
На жаль, здається, Михайло Васильович так багато говорив про свою повсякденну працю на приватизаційній ниві на користь держави, що сплутав особисте з державним. Люди вже відкрито подейкують, нібито головний приватизатор служить, швидше, не справі, а конкретним особам. Уже нав'язла на зубах тема продажу привабливих підприємств, таких як Північний гірничо-збагачувальний комбінат, Нікопольський завод феросплавів тощо, внаслідок чого держава недорахувалася у своїй кишені майже мільярда гривень.
Мабуть, сильно замислився Михайло Васильович, як же йому і план приватизації виконати, і старим друзям догодити. До того ж біс за язик смикнув бовкнути, нібито конкурс буде без обмеження кількості учасників. І подумав він, мабуть: що буде, те й буде, допишемо додаткові умови, аби вже з гарантією — для «своїх». Не вперше. Згадав, мабуть, як спритно продав Північний ГЗК його ж кредитору — УкрСиббанку (понад 100 мільйонів гривень не дорахувалася тоді держава) — і взявся за перо: «Потенційний покупець повинен надати документи,які підтверджують, що він...досяг домовленості з кредиторами (тобто, тими, хто давав кошти «Дзержинці». — Авт.), яким належить у сукупності понад 600 мільйонів гривень заборгованості ВАТ. Така домовленість повинна передбачати надання ВАТ відстрочки або розстрочки погашення цієї заборгованості на два роки, а також згоди кредиторів на реструктуризацію боргів або укладення мирової угоди — у межах порушення справи про банкрутство ВАТ...»