Боги старі і боги нові

      Фестивалів анімаційного кіно у світі небагато, один із них проводиться в Україні і називається «Крок». Робить його команда, основу якої складають кияни та москвичі (віднедавна фестиваль почергово проводиться в Україні та Росії). Особливість і водночас привабливість цього кінобенкету полягає в тому, що він проводиться на кораблі, річковому судні — відтак створюється майже домашня, сімейна атмосфера, яка дозволяє неспішно аналізувати річні здобутки і, спозираючи потік води, замислюватися над тим, а куди ж пливе анімація?

      Ви запитаєте, а що з того звичайним глядачам? Бо ж традиційно фестивалі відкриті публіці, лабораторна робота поєднується з випробуванням і впровадженням кінематографічних текстів у глядацьку свідомість. Звичайно, тут це також присутнє. Головний адресат фестивальних показів для масової аудиторії — діти. Найпоширеніше уявлення про анімацію — як про «мультики», щось таке для діток від двох до десяти. У минулі роки кінотеатри доволі охоче надавали зали для фестивальних переглядів. Цього року чи не вперше фестивальники зіткнулися з новими реаліями. Комерція, блін, грошики плати. Тож і зроби так, щоби люди принесли свої копійки — відрекламуй, організуй... Одначе теперішні власники кінотеатрів звикли до голлівудського мейнстрімівського «самотьоку»: намалював афішку з магічними словами «трах-торорох» чи «битва статево-м'язевих органів з умствєнними», і народець потік у зал.

      Єдиним містом, котре прихильно поставилося до «Кроку», був Севастополь. Тут, власне, і відбулося закриття фестивалю, його кінотеатри охоче надали для фестивальних переглядів, зустрічей з аніматорами. Керівництво міста запевнило, що поки не збирається передавати кінотеатри у приватну власність. Острівець соціалізму посеред бандитського капіталізму... Поіронізувати б, але чомусь не хочеться.

      Усе це прикро ще й тому, що «Крок» навіть для фахівців є чи не єдиною можливістю дивитися справжню, високу арт-анімацію. Комерційного, здебільшого орієнтованого на дитячу аудиторію продукту нині чимало — на телебаченні та на відео. Одначе ж анімація — це не тільки «мультики», це повноцінне кіно і навіть у чомусь краще і цікавіше. З однієї причини: тут немає ніяких стопорів, технологічних гальм. Намалювати, зліпити, покерувати ляльками можна в який завгодно спосіб.

      Звичайно, нас у першу чергу цікавить те, що відбувається нині з анімацією в Україні. В Україні, де анімація-мультиплікація розвивається з давніх-давен, де упродовж десятиліть існує серйозна школа. Нині маємо дві студії — державний «Укранімафільм» та приватний «Борисфен». Обидва в доволі непростій ситуації. Гроші, катма грошей — звична пісня кінематографістів. Одначе під час перебування побіля Канева і Шевченкової гори я почув від нового директора «Укранімафільму» Віктора Слєпцова, що йому бракує не грошей, а цікавих ідей. Грошові потоки рухаються туди, де є щось справді цікаве, де виходить щось привабливе й успішне. Минулого року стався прорив, коли фільм «Йшов трамвай № 9» молодого режисера Степана Коваля не тільки одержав силу-силенну нагород престижних фестивалів, а й викликав щиру любов публіки багатьох країн. Закріпити б цей успіх, одначе де ж вони, нові ідеї? «Принесіть мені золоту ідею — і я знайду під неї які завгодно гроші!» — наполягав Слєпцов. І це при тому, що виробнича база «Укранімафільму» нині справляє жалюгідне враження. Краще на «Борисфені», й тому новий проект Степана Коваля має реалізуватися за співпраці двох студій. Хоча молодого режисера запрошують у Росію, кудись іще — можемо втратити, якщо не забезпечимо йому нормальні умови для праці.

      Утім тепер кіно можна робити не тільки на студіях, а й не виходячи з дому. Розвиток техніки дозволяє це робити і за кордоном, де кінематографісти обладнують цілісінькі виробничі комплекси у себе в хаті (особливо якщо хатинка простора і гаманець одкривається без проблем), і навіть у нас. Скажімо, в конкурсній програмі було представлено 17-хвилинний фільм киянина Валерія Козаренка «Пил». Дещо ускладнений драматургійно, він представив, по суті справи, такий собі потік образів, пов'язаних із сучасними реаліями... В титрах тільки одне ім'я — Козаренко тут і швець, і жнець, і на дуду вміє.

      До речі, у фестивальній програмі ця оповідна техніка була навіть дуже помітною — маю на увазі прагнення відтворити потік людської свідомості, ускладнений і не завжди контрольований раціонально. Останнє викликало численні нарікання на те, що в анімації нині домінує художник, котрий малює — як пташка співає, не бажаючи рахуватися із законами драматургії. Так справді є — іноді просто важко приступитися до фільму, настільки темний і зашифрований він був. А все ж не тільки це причина, просто ми живемо у часи перемін, котрі дегармонізують людську свідомість, роблять її ламкою і непередбачуваною.

      В українській анімації, донедавна такiй охочiй до фольклорної прозорості й живописної виразності, так само бачимо все більшу домінацію мотивів суто урбаністичного життя, з усіма його травмами та його ж закритістю. У тім-то й річ, патріархальний уклад передбачав таку собі одкриту «поведенцію», коли ти граєш для всіх, видний для всіх. Міський житель намагається заховатися подалі од людських очей... Невидимі битви чорного й білого бачимо у невеликій стрічці «Компромікс» метра вітчизняної анімації (а ще й учителя молодого покоління, того ж таки Коваля) Євгена Сивоконя. Характерним є вже сам вибір сипучих матеріалів, коли немає можливості зафіксувати щось стабільне й доконечне, коли немає можливості вловити якусь бодай приблизну конфігурацію сучасних реалій. О, де наші козаки, які всю Європу у футбол перемагали, де жінки наші, котрі чоловіків продавали, — яким зрозумілим був світ, яким чарівним і усмішливим. Нинішній усе більше насуплений і драматично-випружений.

      «Утрачені горизонти» — промовиста назва конкурсного 4-хвилинного фільму, зробленого на комп'ютері групою у складі Олександра Савченка, Володимира Верещагіна, Ірини Кузьмінської. Прагнеться «Моделі альтернативного світу», як у роботі ще одного українця, Олександра Жукова, де людське життя представлено як вічний механізований (поза чимось природнім) цикл. Жуков, до речі, приклад того, як працюють нині молоді аніматори. Володіє чи не всіма професіями, у свої тридцять років де він тільки не працював — і в театрі, і на телебаченні, і... і... Універсальний гравець, може вийти на анімаційне поле в будь-якому амплуа. Психологія міського жителя: вітру не буде, треба гребти руками, які мусять уміти все.

      «Місто одноруких» — так називається стрічка фінки Хеллі Елліс, де подано доволі виразний образ сучасної цивілізації. Однією рукою прекрасно вправлялися, не відчуваючи дискомфорту, — бо ж коли з'єднати руки, то нічого не страшно. Та потім винахід — ще одна рука, й за коротким щастям настає нещастя. І справді, механізовані «руки» приростають ледь не щодня, і що воно ото нам дало? Французький «Згин» подає іншу картинку: усі ми підвішені на нитках, усі ми рухаємося на конвеєрі, звільнитися від якого немає найменшої можливості. Чи ж не тому французьке кіно обдарувало нас фільмом «Побачення у Бельвілі» (переможець «кроківського» конкурсу повнометражних фільмів) Сільвена Шоме, де явлено образ ледь не цілісінького століття — передусім через стилі життя, стилі влаштування людського середовища.

      Свобода в сучасному світі є річчю більш ніж ефемерною — таким є лейтмотив багатьох стрічок. Молода британка Шеллі Уейн у своєму «Любовному гніздечку» подала виразний образ любовної пристрасті. Тоталітаризм у натурі — ось воно що, ота любов. Вусатенький чоловічок тримає кохану пташку у клітці, аж поки та чудернацьким чином не виростає до гігантських розмірів. Звісно, що тепер у неї є свобода висловити свої почуття адекватно — і бравий мужчина не встиг і оком кліпнути, як опинився у такій самій клітці. Усе, усе в цьому світі націлене на те, аби зменшити простір руху, узвичаїти його, формалізувати. В ірландському фільмі «Капелюшних справ майстер» бачимо ідеально влаштований світ — кожен робить своє і тільки своє. Аж поки не трапляється збій у роботі фабрики...

      Урбанізоване життя і є заводом, фабрикою, де ніякого просвітку. От тільки як воно так трапилося, коли людина є істотою аж ніяк не раціональною? В естонському фільмі «Інстинкт» Рао Хейдметса бачимо початки історії, коли Бог і Сатана ще в ролі колег по творчості. От тільки те, що добре виходить у Господа, ніяк не вдається Дияволові. Тільки якась подобизна жінки, нарешті, але й тут доводиться Творцеві допомогти у завершенні. Не треба було... Бо далі повна дисгармонізація — жінка вносить цілковитий хаос і деструкцію, навіть опісля зліплення — special thanks! — мужчинки. Сатана гине, а Бог мусить у паніці лишити Землю напризволяще. То, може, усе те й вимушено — надмірна регламентація людської поведінки, котра поза тим характеризується домінуванням ірраціонального.

      Головний приз у жорсткій боротьбі (кажуть, члени журі на чолі з Михайлом Алдашиним заледве не чубилися) здобув фільм росіянина Валентина Ольшванга «Про раків». За фольклорною легендою, котра нині виглядає вже дещо екзотично, Змій покохав звичайну дівчину, котра народила йому діток і створила сімейний затишок. От тільки мамця дівчини не упокорилася і при першій же нагоді продірявила мечем симпатягу Змія, відправивши його до праотців. Потому діток перетворено на усіляких там раків... Контакт реального й позареального світів. За всієї фольклорної незвичайності у стрічці прозирає цілком сучасний світоглядний шар проблем. Ми не хочемо замикатися у світі реально-натуралістичного, нас тягне, захоплює світ ірреального. Але ж на стику, на кордоні можливі конфлікти і навіть війни. Трансформації всілякі не завжди приємні і комфортні для психіки. Тільки той, хто схопив меча, од меча ж може й погинути...

      Однак масовий глядач, напевно, куди більше вподобає іншу російську картину — півторагодинну екранізацію казок Вільгельма Гауфа «Карлик-ніс». Мальований фільм, котрий виконано в стилістиці, близькій до діснеєвської, однаково зрозумілий і дітям, і дорослим (бо ж про конформізм, про щастя, яке кується своїми руками й ногами). Кажуть, прибутки перевищують витрати на виробництво уже в десять разів. Коли не «золота», то принаймні «срібна» ідея.

      Анімація — вона різна, і різні боги правлять у ній. Завдяки фестивалю можна охопити цей доволі насичений простір, одкрити його порухи, явні й приховані...