Державник без держави

Коли 14 червня 1891 року у селі Зашків біля Львова народився Євген Коновалець, України як держави не було навіть на карті. Були імперії, були чужі кордони, були українці, розділені між різними країнами…

Галичина, де зростав Коновалець, тоді перебувала у складі Австро-Угорщини. Саме тут у той час поступово формувалося нове українське середовище — освічене, амбітне, переконане, що українці мають право не лише на мову й пісню, а й на власну державу.

Родина Коновальців була вчительською. У таких сім’ях діти часто виростали з відчуттям обов’язку перед народом. Освіта, дисципліна, праця — це були не красиві слова, а спосіб життя.

Євген із юності вирізнявся серйозністю. Його сучасники згадували: він не був людиною бурхливих емоцій чи показного героїзму. Навпаки — стриманий, уважний, дуже зібраний. Але саме такі люди у вирішальні моменти часто стають лідерами.

Після навчання у Львівській академічній гімназії він вступив на юридичний факультет Львівського університету. Попереду могла бути кар’єра адвоката чи викладача. Та Європа вже котилася до великої катастрофи.

Коли почалася Перша світова війна, Коновалець був мобілізований до австро-угорської армії. У боях проти російських військ він потрапив у полон.

Саме цей період став переломним у його житті. Війна остаточно переконала його: українці приречені скрізь  бути чужими, поки не матимуть власної держави та власної армії.

У таборах для військовополонених тоді опинилися тисячі українців з різних частин різних імперій. Саме там між багатьма молодими людьми почало формуватися нове бачення України — не як етнографічного краю, а як майбутньої незалежної держави.

Коновалець дуже швидко зрозумів одну важливу річ: романтичних закликів замало. Без дисципліни, організації та сили українці програють будь-яку боротьбу. Відтоді ідея сильної та організованої української держави стане для нього не просто переконанням, а справою всього життя.

Після революції 1917 року Коновалець повернувся до Києва. Україна тоді буквально народжувалася серед хаосу. Центральна Рада проголошувала автономію та незалежність, а більшовицькі війська вже наступали на українські міста.

Саме тоді Коновалець разом з побратимами створив Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців.

Згодом Січові стрільці перетворилися на одну з найбоєздатніших частин Армії УНР. Вони обороняли Київ, стримували більшовицькі наступи, воювали за українську державність тоді, коли багато хто вже втрачав віру.

У революційній Україні панував хаос. Політичні сили сварилися між собою, армія часто була неорганізованою, отамани діяли самостійно. На цьому тлі стрільці Коновальця виглядали майже винятком — дисциплінованими, професійними, чітко організованими.

Сам Коновалець не любив гучного пафосу. Він рідко виступав з палкими промовами. Але мав величезний авторитет серед військових. Його поважали за спокій, витримку та вміння брати на себе відповідальність. Він був з тих командирів, яким довіряють.

Українська революція зазнала поразки. Більшовицька росія поступово окупувала Україну, Армія УНР відступила, уряд опинився в еміграції.

Для багатьох це стало кінцем боротьби.

Але не для Коновальця.

Він дуже добре розумів: навіть якщо державу втрачено, не можна втратити організований рух. Бо тоді загине сама ідея незалежності.

В еміграції він оселився у Європі. І розпочав будувати структуру, що мала на меті виховати й підготувати до боротьби за незалежність нове покоління українців. Так у 1920 році виникла Українська військова організація — УВО.

Це була підпільна структура, яка намагалася зберегти український визвольний рух після поразки революції. Саме вона згодом стане основою для створення Організація українських націоналістів.

У 1929 році у Відні було створено Організацію українських націоналістів. Коновалець став її першим провідником.

Саме він об’єднав різні молодіжні та підпільні групи в єдину структуру. Адже це було його головним талантом — уміння організовувати людей.

Він чудово розумів, що український рух не може триматися лише на емоціях чи героїзмі. Потрібна система, дисципліна, виховання нового покоління.

Саме за Коновальця в ОУН почали приходити молоді люди, які згодом стануть найвідомішими діячами українського підпілля. Серед них — Степан Бандера.

Цікаво, що сам Коновалець був значно стриманішим за багатьох своїх молодших соратників. Він намагався мислити стратегічно, шукав міжнародних союзників, підтримував контакти з політиками європейських держав.

Його метою було не просто підпілля заради підпілля.

Він хотів підготувати момент, коли Україна знову отримає шанс на незалежність.

Для радянської влади Коновалець був небезпечним навіть в еміграції.

Він не командував великою армією. Не контролював території. Але створив рух, здатний пережити поразку й продовжити боротьбу.

Саме це найбільше лякало кремль.

У москві чудово розуміли: поки існує організований український національний рух, українське питання не закрите. Тому за Коновальцем почалося справжнє полювання.

23 травня 1938 року у Роттердамі він зустрівся з агентом НКВС Павлом Судоплатовим, який видавав себе за прихильника українського визвольного руху. Той передав Коновальцю коробку цукерок. Усередині була вибухівка.

За кілька хвилин після зустрічі пролунав потужний вибух. Коновалець загинув на місці.

Пізніше Судоплатов писав, що операція проводилася за особистим наказом Сталіна.

Фактично кремль визнав: навіть у вигнанні Коновалець залишався загрозою для Радянського Союзу.

Після загибелі Коновальця поховали на цвинтарі Кросвейк.

Для радянської системи він залишався ворогом навіть після смерті. Його ім’я десятиліттями було під забороною. Про нього мовчали у школах, його праці не друкували, а саму ОУН паплюжила радянська пропаганда.

Лише після відновлення незалежності Україна поступово почала повертати собі власну історію.

І дедалі частіше лунала думка: Коновалець має повернутися додому.

Останніми роками тема повернення праху видатних діячів визвольних змагань на Батьківщину стала особливо актуальною. Після перепоховання одного з найближчих соратників та друзів Євгена Коновальця, лідера ОУН полковника  Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник на Національному військовому меморіальному кладовищі заступниця керівника офісу президента України Ірина Верещук заявила: «Наступним буде Євген Коновалець, він похований у Роттердамі. У нас уже є дозвіл, ми готуємось і здійснимо чин перепоховання найближчим часом».

Ця заява прозвучала дуже символічно. Бо мова не просто про перенесення праху. Йдеться про повернення додому людини, яка все життя боролася за українську державу, але так і не побачила її вільною.

Євген Коновалець прожив лише 46 років. Але його ідеї пережили імперію, яка намагалася його знищити.

Він був людиною свого часу — жорстокого, складного, кривавого ХХ століття. Але водночас він виявився людиною, чиї думки надзвичайно актуально звучать і тепер.

Про необхідність сильної армії.

Про небезпеку російського імперіалізму.

Про потребу організованої держави.

Про те, що незалежність не дарують — її виборюють.

І, можливо, саме тому постать Коновальця сьогодні повертається в українську пам’ять уже зовсім по-іншому.

Не як далека суперечлива фігура з минулого.

А як людина, яка ще сто років тому зрозуміла те, що сучасна Україна відчула лише тепер.

Пам’ятаймо також про сучасних українських захисників, які нині продовжують боротьбу за державу, про яку мріяли Євген Коновалець і його соратники.n

Єлизавета ГОРБАЧ, студентка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка