Мода минула, димарі лишились

Мода на димарі в селищі виникла у середині минулого століття. Жив тут один майстровитий чоловік, який захопився виготовленням чудернацьких димарів. 

Тоді, в 50-70-х роках, селяни масово будували собі нові хати. Стіни клали з цегли, дахи вкривали залізом чи шифером. На тлі того радянського достатку азбестові чи металеві труби, які виводили дим з печей, виглядали надто скромно. Ото й поставив той чоловік із золотими руками на своєму будинку кований димар, замаскувавши ним простеньку трубу. 

Працівник місцевого комунального господарства Григорій Шморгай, також майстер на всі руки, як побачив ту красу — втратив спокій. Загорівся й собі таке робити, щоб мати зайву копійку до надто скромної зарплати. Пішов до того чоловіка. «Якщо твоя ласка, дай мені креслення чи шаблони, за якими ти робиш димарі. Хочу й собі спробувати», — попросив. «Та нема в мене креслення, я все від руки роблю», — відмовив майстер. Правда то була а чи чоловік не хотів мати конкурента, але Григорій Сергійович змушений був купити димар, щоб зрозуміти конструкцію. «Дома батько його обміряв — висоту, ширину, допуски на закрій... І зробив такий же, тільки кращий, удосконалений, — усміхається 73-річний син покійного Григорія Шморгая Микола. — А той, що купив, продав за ті ж гроші, що й придбав у незговірливого майстра». 

І почали котелевці замовляти чудо-димарі у Григорія Сергійовича. 

«Батько прикрашав димарі різноманітними фігурками, — продовжує Микола Шморгай. — Там голуба почепить, там півника. Але найбільше в житті він любив квіти. Тож переважно й переносив їх у метал». 

 

 

Майстер отримав усього сім класів шкільної освіти. Але від народження мав працьовиту вдачу і кмітливий розум. Його батько був шанованим і знаним на всю околицю шорником — виготовляв кінську збрую. А сам він, пройшовши Другу світову війну, потрапив після перемоги на відбудову Ленінграда. Там і освоїв на практиці професію покрівельника, не маючи до того жодного уявлення про неї, адже пішов воювати у 18 років, не встигнувши навчитись ніякого ремесла. До того його, неповнолітнього, окупанти двічі намагались вивезти до Німеччини, але обидва рази хлопцеві вдавалось тікати. І так сталося, що доля звела Григорія з німцями вже у мирному житті. Німецькі полонені, яких залучали до відновлення зруйнованих радянських міст, перекривали ленінградські дахи, які були вкриті переважно залізом. Григорій, працюючи в будівельній бригаді разом із досвідченими покрівельниками, придивлявся й до акуратної роботи полонених і, як кажуть, мотав на вус. 

Тож до рідної Котельви повернувся вже досвідченим майстром-покрівельником. Й не порахувати, скільком землякам він перекрив дахи. 

Але офіційна робота Григорія Шморгая довгі роки була пов’язана з вирощуванням тепличних квітів у комунгоспі, де він працював квітникарем. Теплиця в колишньому райцентрі, за визнанням фахівців, тоді була найкращою в Полтавській області. Старожили пригадують, що за його господарювання селище буквально потопало у барвистих квітах і було схоже на розкішну оранжерею. Григорій Сергійович примудрявся, попри суцільний дефіцит, діставати різноманітні види і сорти квітів, самотужки продумував ландшафтний дизайн, конструював вертикальні клумби-вазони, установлював фонтанчики для розбризкування води... Однак сезон закінчувався, й квітникар залишався навіть без мізерного заробітку. Та він ніколи не сидів склавши руки. Першим серед котелевців поставив невелику домашню теплицю, де вирощував узимку тюльпани й гвоздики. А ще майстрував димарі на продаж, щоб збудувати нову хату, а сім’я щоб мала статок.

Збудувавши хату, поставив на неї димар особливої конструкції, який відрізнявся від усіх інших. Архітектурний, каже його син. У хати вже вісім літ немає господаря, а димар стоїть... 

Пан Микола розповідає, що маленьким ще придивлявся до того, як батько працює з металом. Цікаво, що за іграшки в нього були... маленькі бовдурці (маленькі димарі). А вже з чотирнадцяти років почав допомагати таткові виготовляти окремі невеличкі деталі.

«Димарі роблять із жерсті — тонкого кровельного металу, який тоді продався листами розмірами, як тепер пам’ятаю, 1,40 на 0,70 метра, а пізніше 2 на 1, — розповідає Микола Григорович. — На виготовлення одного йшло три квадратні метри. Кожну деталь, кожен візерунок батько вирізав вручну. Візерунки в нього ніколи не повторювались. То все було результатом його творчої уяви. Він спочатку завжди все обмірковував і облагороджував до найменших дрібничок». 

З часом Микола теж освоїв бляхарське ремесло. Та все ж вибрав інший шлях у житті: вивчився на шофера, довго працював комірником.

Проте древнє ремесло, яке успадкував від батька, не відпускало. Відтак облаштував власну майстерню й потихеньку клепав димарі на замовлення. Зазвичай Микола приділяв захопленню по 2-3 години зимовими вечорами, коли нічим було зайнятися. На один виріб йому потрібно було 7-8 вечорів.

Та після того, як у 70-ті роки Котельву газифікували, потреба в димарях почала відпадати, бо люди перестали топити в печах. 

«Пригадую, останнє замовлення на димар я отримав тоді, коли в обігу були купони, — усміхається Микола Григорович. — Зійшлись із замовником на одній ціні, а коли він приїхав за пару тижнів забирати замовлення, то та сума перетворилася вже на копійки — така була інфляція». 

І все ж у селищі сьогодні стоїть не менш як тисяча хат з автентичними димарями, виготовленими батьком і сином Шморгаями. Вважай, кожна друга. Здебільшого, звісно, то творіння рук Григорія Сергійовича, який прожив до 94 років, а закінчив майстерувати майже у 85. Димарі давно виконують роль красивого антуражу, але ні в кого не піднімається рука знести ту унікальну красу. До речі, котелевський жерстяник майстрував з листового заліза також ринви, жолобки, декоративні елементи з жерсті, ковпаки на стовпи, покриття обрешітки. І щотижня робив під замовлення в середньому один-два димарі.

А коли котелевці почали встановлювати витяжки на газові колонки, то знов пішли до нього, бо в магазинах тоді ще не було труб. 

Димарі ж досить часто замовляли люди з інших районів Полтавщини й областей — Сумщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя, Херсонщини... Ото проїжджали на автівках через Котельву — а Полтавський шлях, її центральна вулиця, тягнеться більш як вісім кілометрів — бачили ледь не на кожній хаті мережані димарі й розпитували місцевих, хто їх робить. Односельці направляли їх до Шморгаїв. 

«Я не чув, щоб десь щось робили подібне, — каже Микола Григорович. — Оце якби зібратись із силами, то певно що міг би ще кілька змайструвати. Хоча вже й важко. Але ж руки все пам’ятають... У майстерні є всі інструменти... Може, б хтось для приколу замовив? На жаль, я нікому з нащадків не передав цього ремесла. 

«Ми з чоловіком (на жаль, вже покійним) купили не новий дім на околиці Котельви на початку п’ятдесятих років, — пригадує старожилка селища Антоніна Іванівна. — Стяглися грошима — підремонтували його, покрили дах залізом. А тоді пішла мода на мережені димарі. Тут усі один поперед одного ставили їх. Бо воно й справді гарно: не безлика азбестова труба стирчить на даху, а стоїть солідний димар з візерунками. Григорій Сергійович зробив на совість. Скільки разів з тих пір ми перефарбовували дах, а димар не потребує фарби. Хоча, хто хотів, той фарбував. У нас як був красивим, таким і залишився. Така прикраса хати! Щоразу, як дивлюсь на димар, згадую майстра. Довгу пам’ять залишив чоловік про себе». 

«Лише справжній естет й ідеаліст міг звичайні труби для виведення диму, які називають бовдурами, перетворити на витвори мистецтва, що стали прикрасою Котельви, — дає характеристику роботам Григорія Шморгая Оксана Дорошенко. — У нього був надзвичайний потяг до прекрасного, він керувався принципом «Або красиво, або ніяк». Його бовдури виконані надзвичайно майстерно і витончено. У їхніх композиціях гармонійно поєднані мереживні геометричні орнаменти разом з рослинними, зооморфними та орнітоморфними елементами, зокрема, зображеннями білочок з горішками, коників та півників. Найчастіше ж у декорі зустрічаються квіткові орнаменти». 

Дуже хотілося б внести їх до списку нематеріальної культурної спадщини Полтавщини. Але, на жаль, нині такі димарі ніхто не робить, це вже раритет. Це вже котелевська історія...