І шашлики у Запоріжжі

Тепер, майже через пів століття, знаменитий англійський рок-вокаліст, фронтмен, композитор і пісняр вирішив поділитися автобіографічними спогадами перед багатомільйонною читацькою аудиторією про власну музичну кар’єру, розпочату ще в кінці 1960-х і яка триває досі, хоча йому в серпні нинішнього року виповниться 81 рік! Книга під назвою «Автобіографія вокаліста Deep Purple» у перекладі Геннадія Шпака (автобіографія) і Юлії Вротної (пісні і поезії) вийшла друком у видавництві «Наш формат» майже через десятиріччя, як Ієн Гіллан за участі співавтора Девіда Коена випустили автентичне видання в одному з лондонських книговидавництв. Такий тривалий термін можна пояснити несприятливими обставинами, викликаними війною, що, логічно, ускладнюють реалізацію подібних видавничих проєктів.

Вже з перших сторінок книги починає формуватися уявлення про Ієна Гіллана як непересічну особистість, який завдяки вродженим талантам пробився на вершину рок-олімпу, опинившись у складі «Deep Purple». Якби цього не сталося, хто знає, яка у нього виявилася доля, прихильною, чи, навпаки, невдячною, як, приміром, з фатальними наслідками для Дженіс Джоплін, Джимі Хендрікса, Джима Моррісона, Марка Болана, Курта Кобейна, Пола Коссоффа, ближче до наших днів з Емі Вайнгауз й ще з десятком інших обдарованих особистостей.

Так, Ієну Гіллану поталанило, що його голос більше припав до смаку засновникам гурту «Deep Purple»  гітаристу Річі Блекмору, клавішнику Джону Лорду, ударнику Ієну Пейсі, аніж вокальні дані Рода Еванса і гра на бас-гітарі Ніка Симпера, яких просто грубо виштовхали за двері після запису за їхньої участі трьох перших альбомів — «Shades of Deep Purple», «Book of Taliesyn», «Deep Purple», відверто скажемо, вкрай комерційно невдалих, а відтак малоприбуткових.

Було ще кілька суттєвих факторів, як переконує у книжці Гіллан, що схилили шальки терезів на його користь. Перший — його креативність, одразу виявлена при написанні пісень до альбому «Deep Purple in Rock» (і для всіх наступних після нього!), окремі з яких стали хітами, посіли перші місця у музичних чартах багатьо­х країн світу, в результаті тираж сягнув від 5,7 до 12 мільйонів копій! Другий позитивний фактор пов’язаний з бас-гітаристом Роджером Гловером, з яким Гіллан раніше виступав у складі малопомітної в музичному середовищі Англії групи «Episode Six», а потім після наполегливих вмовлянь все ж таки влився у творчий колектив «Deep Purple» (наголосимо, дуже вдало!).

Другий альбом «Fireboll» вийшов наступного року після «Deep Purple in Rock», для якого Гіллан написав пісні: «Fireboll», «Strange Kind of Woman», «The Mule», «Fools», «No One Came». Остання композиція є показовою, бо в ній Гіллан виявив себе як вдумливий автор, що рефлексує на славу, музичну індустрію та власне місце у ній. Пісня сприймається як автобіографічний монолог, де він описує досвід перебування в епіцентрі успіху «Deep Purple». В книжці Гіллан відверто зізнається, що «Fireboll» є його улюбленим альбомом, бо в ньому він й інші члени гурту багато експериментували, добиваючись розширення музичної палітри, шліфування власного стилю виконання, застосування нових технічних прийомів під час запису звуку й чимало іншого.

Десь о тій порі сталася знакова подія, яка зміцнила авторитет Гіллана як талановитого вокаліста, здатного працювати у різних жанрах — від швидкісних рок-номерів до психоделічного та прогресивного року. З ним, як він пише у книзі, почали рахуватися і розмовляти на рівних ті, хто вже мав зірковий статус, зокрема, музиканти з груп «The Who», «The Kinks», «Procol Harum», «Faces», «The Hollies». Саме почувши голос співака в альбомі «Deep Purple in Rock», творці рок-опери «Jesus Christ Superstar»  «Ісус Христос Суперзірка» Ендрю Ллойд Вебер і Тім Райс запросили Ієна виконати в ній роль Ісуса Христа, завдяки чому їхній проєкт став успішним, бо співак задав надзвичайно високу планку того, як саме має звучати «рок-Ісус», поєднавши релігійну драматичність із бунтівною енергією рок-н-ролу. Завдяки колосальному успіху «Ісус Христос Суперзірка» ім’я малознаного до того часу вокаліста з рок-гурту «Deep Purple» стало відомим широкій аудиторії по обидва боки Атлантики, в одну мить зробила його мегазіркою першої величини.

В такому статусі Гіллан підійшов до запису третього за його участі, але шостого за рахунком альбому «Deep Purple»  «Machine head» 1972 року. Не буде «секретом Полішинеля», але майже всі члени групи на той час не мали за плечима академічної музичної освіти. Щоправда, крім одного. Гіллана, Гловера, Пейсі і Блекмора можна сприймати виключно талановитими самоуками, які досягли неймовірної віртуозності і фантастичної майстерності гри на електрогітарах, ударній установці і у співанні суто вродженим здібностям, плюс наполегливому навчанню, що тривало роками. 

На противагу цій четвірці аматорів-професіоналів клавішник Джон Лорд, крім того, що з дитинства брав уроки гри на фортепіано, мав серйозну академічну підготовку з класичної музики, ще навчався у престижній Королівській центральній школі мовлення та драми у Лондоні, заснованій на початку минулого століття. Саме органіст з «Deep Purple» долучив інших членів групи до співпраці з великими симфонічними оркестрами, намагаючись в тому ж сольному проєкті «Concerto for Group and Orchestra» на початку 1970-х започаткувати новий жанр у тогочасній музиці, що згодом отримав назву «симфо-рок».

Складно сьогодні переоцінити значення альбому «Machine Head» у творчому доробку «Deep Purple», який нараховує 24 студійних і близько 30 концертних альбомів. Гіллан, як і більшість музичних критиків, так само схиляється до думки, що «Machine Head» є вершинним у творчості рок-гурту, після якого жоден наступний альбом так і не зміг перевершити «Шляпку кілочка» (або стержня в дослівному перекладі з англійської, за допомогою якого кріпляться струни на музичному інструменті, зокрема на тій же електрогітарі).

Після виходу «Machine Head», альбом очолив чарти у Великій Британії та став найуспішнішим релізом гурту у США. Музикознавці тоді в один голос стверджували: цей доробок зробив «Deep Purple» світовими зірками першої величини. Кожна пісня на платівці стала класикою. Взяти хоча б для прикладу «Smoke on the Water», написану Гілланому в тандемі з Гловером під враженням побаченої пожежі в готелі-казино Монтре у Швейцарії, що спалахнула на їхніх очах внаслідок ідіотської витівки одного з відвідувачів закладу. Слова до пісні написали за один вечір, а їхній колега Річі Блекмор придумав оригінальних риф до неї, який був створений під впливом 5-ої симфонії Бетховена. «Smoke on the Water» невдовзі став хітом, принісши багатомільйонні прибутки групі. Як, власне, й інші хіти з цього альбому, зокрема, «Highway star», «Lazy», «Space Truckin’».

Саме в «Machine Head» Гіллан продемонстрував неймовірний діапазон у власному співі — від низького, майже розмовного тембру до фірмового високого крику (falsetto shriek). Його виконання в «Highway star» та «Lazy» вважається еталонним для рок-вокалу. Що стосується змісту пісень, автором яких він був, то саме в цей період Ієн почав більше використовувати іронію та побутові сюжети, що додало гурту певної «земної» харизми на противагу містиці «Led Zeppelin» чи похмурості «Black Sabbath».

Його візаві — Річі Блекмор, яким він поступово став, коли відчув, що авторитет Гіллана зростає в гурті, відтак його одноосібне лідерство починає занепадати, спромігся в альбомі «Machine Head» впровадити елементи класичної музики, зокрема мотиви мелодій Баха та Вівальді, у хард-рок. Крім того, він один з перших на той час у суто рокових композиціях використовував арпеджіо та секвенції. На думку тогочасних музичних критиків, техніка гри на електрогітарі Річі Блекмора була набагато чистішою та гострішою, ніж у більшості тодішніх гітаристів, що робило звук «Deep Purple» агресивнішим, але шляхетним.

Підсумовуючи все, що було сказано про шостий альбом у дискографії «Deep Purple» і роль у ньому Ієна Гіллана й інших учасників ансамблю, додамо: «Мachine Head» став в історії світової рок-музики своєрідним мостом між блюз-роком 1960-х та важким металом 1980-х. Без нього неможливо уявити розвиток важкої музики в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні.

Творча конкуренція між Гілланом і Блекмором у складі «Deep Purple», з одного боку, сприяла досягненню приголомшливого успіху на світовій рок-сцені, а з іншого заклала конфліктність, яку, до певного часу, вдавалось гамувати, однак після запису чергового альбому «Who Do We Think We Are» атмосфера в колективі стала настільки токсичною, що Гіллан змушений був в 1973 році піти з групи, прихопивши із собою відданого друга Роджера Гловера.

В автобіографічній книзі Гіллан неодноразово аналізує причини виникнення ворожнечі між ним і лід-гітаристом, який небезпідставно вважав себе головним архітектором звуку в «Deep Purple». Якщо зважити всі «за» і «проти», щоб зрозуміти на чиєму боці «була правда», то виникає ось така картина. Блекмор бачив «Deep Purple» як власний проєкт, де він мав бути головним саунд-кріейтером. Гілан же був надто яскравою та самостійною особистістю, щоб просто «виконувати вказівки». 

Вимагаючи дисципліни та підпорядкування своєму баченню, Річі дуже часто наражався на гостре почуття гумору та волелюбний характер Ієна, і це все більше дратувало серйозного і зарозумілого гітариста, доводило до справжнього шаленства. Був ще один нюанс, що впливав на їхні стосунки. Хоча разом вони створили справжні перлини у рок-музиці, їхні погляди на розвиток гурту часто розходилися. Якщо один більше тяжів до неокласики та чітких структур (це яскраво проявилося у музичному стилі створеної Блекмором в 1975 році рок-групи «Rainbow»), то інший навпаки надавав перевагу більш спонтанному, рок-н-рольному та блюзовому підходу. 

Так само у побуті, поза сценою, обоє демонстрували абсолютно протилежну поведінку. Річі був замкненим, схильним до містики та складних розіграшів, які, м’яко кажучи, іноді переходили межу. Ієн навпаки виглядав компанійським, любив вечірки та пряме спілкування. Словом, «найшла коса на камінь», але, як не дивно, це дало позитивний ефект у подальшому творчому зростанні як одного, так й іншого, ба’ більше, їхні наступні проєкти порадували новими музичними шедеврами істинних шанувальників хард-року.

Перед тим, як у Гіллана виникла ідея заснувати власну групу, він обпікся на веденні бізнесу поза музичною сферою. Спочатку придбаний ним заміський готель в містечку Оксфорд за 90 кілометрів від Лондона за 100 тисяч фунтів так і не став прибутковим підприємством через невдалий менеджмент. Потім він захопився мотобудуванням, інвестувавши чималі кошти у місцеву компанію, яка планувала виготовляти різні моделі мотоциклів. І тут так само зазнав невдачі, бо японські виробники мототехніки Honda, Yamaha, Suzuki та Kawasaki вже у 70-х дуже швидко захопили ринок на Туманному Альбіоні, не лишивши жодного шансу англійським конкурентам. Довелося Гіллану знову ретируватися і зайнятися тією справою, яка у нього дуже гарно виходила в творчому плані, а до того ж приносила чималу матеріальну винагороду.

В 1975-му Ієн створює групу «Ian Gіllan Band», а вже в наступному році випускає дебютний альбом «Child In Time». З його боку це був дуже вдалий маркетинговий хід, використавши назву одного з перших хітів, який приніс славу не лише «Deep Purple», а й йому особисто. На конверті платівки було зображено маленьку дівчинку, яка сидить в середині скляного тетраедра, що стоїть посеред пустельного, сюрреалістичного пейзажу. Обкладинку до альбому створив легендарний англійський фотограф і дизайнер Сторм Торгесон, він же засновник відомої у Великій Британії і не тільки студії дизайну «Hipgnosic». Художник, зобразивши маленьку дівчинку всередині чіткої геометричної фігури на тлі безкрайнього горизонту, ніби творить образ «капсули часу», натякає на невинність — щось вічне, застигле в ідеальній формі зі скла. 

Більш приземлене трактування цього образу зустрічаємо в книжці у Гіллана. Хто б міг подумати, що сюжет відомої тепер в усьому світі пісні пов’язаний з його рідною сестрою Пауліною, молодшої на три роки від Ієна, яку в дитинстві він любив доглядати. Це до неї Гіллан звертається у пісні з певною пересторогою, вкладаючи у слова метафоричний підтекст: «Дитина в часі межу побачить, // Межу, що між добром лежить і злом».

Річі Блекмор слідом за Ієном Гілланом так само вийшов зі складу «Deep Purple» в червні 1975 року. Його не влаштовував новий музичний напрямок гурту з елементами фанку та соулу, який принесли новий вокаліст Девід Ковердейл і гітарист Гленн Х’юз. Одразу після цього він заснував власний проєкт — рок-гурт «Rainbow».

Ще знаходячись у стадії підбору музикантів для запису дебютного альбому, Блекмор вже вкотре, як згадує у книзі Гіллан, продемонстрував свою неадекватність. У нього на перших порах виникла проблема з підбором вокаліста, який би його повністю задовольнив. Перебравши з десяток варіантів він нічого іншого не придумав, як одного ранку приперся до Ієна в його помешкання і запропонував тому місце в «Rainbow». Гіллан був просто ошелешений цією пропозицією, бо глибокі антагонізми, що виникли між ним і гітаристом «з мурахами в голові», нікуди не зникли. Отримавши відкоша, Блекмору просто пощастило, бо після тривалих пошуків він таки знайшов справжній діамант — Ронні Джеймса Діо з американської групи «Elf». Той вистрілив у повну силу лише в другому студійному альбомі «Rising» групи «Rainbow», датованого 1976 роком. Саме Діо привніс в стилістику «Rainbow» тематику середньовічного фентезі, замків, чаклунів та філософської боротьби добра і зла. Його здатність переходити від оповідної м’якості до потужного, майже оперного «реву» зробила його одним із найвидатніших вокалістів в історії рок-музики. 

А що ж Гіллан? Саме в «Rising», на думку багатьох музичних критиків, йому вдалося реалізувати власне бачення «неокласичного» року, яке він почав розвивати ще в «Deep Purple». Приміром, в композиції «Stargazer» тривалістю 8 хвилин 26 секунд його соло з використанням фригійського ладу створило той самий «східний» колорит, який багатьма сприймався візитівкою гурту «Rainbow». А запросивши до групи феноменального ударника Козі Пауелла, на жаль, уже покійного, альбом «Rising» набув ще й монументальної потужності.

Заочне творче змагання між Гілланом і Блекмором тривало десятиліття, аж до 1984-го, коли члени групи «Deep Purple» вирішили знову об’єднатися «золотим складом» для запису культового альбому «Perfect Strangers». В продовж цього часу Гіллан випустив з групою «Ian Gillan Band» чотири альбоми. Потому він змушений був розпустити колектив музикантів, бо, як стверджує він у книзі, ті схилялися і далі створювати композиції в стилі фюжн замість жорсткого року, до якого прагнув Ієн. 

Взагалі треба віддати належне талановитому в усіх відношеннях рок-вокалісту, його ніколи, за великим рахунком, не лякала якась невідомість, непередбачуваність або непрогнозованість. Чи це стосувалось творчості, шлюбу (тричі був одружений) чи матеріального благополуччя. Сміливі, а головне вчасні рішення сприяли його успіху у сфері музичного бізнесу. 

Підтвердженням цьому може слугувати наступний його проєкт — утворення в 1978 році нової групи з лаконічною назвою «Gillan», яка записала за час свого існування аж 13 альбомів! Найбільш успішними з них можна вважати «Mr.Universe», «Glory Road», «Future Shock» і «Magic». Саме альбом «Magic» 1982 року виявився останнім в дискографії групи «Gillan» з кількох причин. 

У Гіллана виникли проблеми зі здоров’ям, про які він в деталях розповідає в одному з розділів книги. Роки виснажливих турів практично по всьому світу та специфічна техніка співу вокаліста призвела до серйозного пошкодження голосових зв’язок, відтак лікарі наполягали на негайній операції та тривалому періоді реабілітації. Крім того, альбом «Magic» не став прибутковим, в результаті музиканти не отримали сподіваних гонорарів, що в підсумку остаточно деморалізувало колектив групи «Gillan».

Вже вкотре вокаліст зазнав фіаско, але Боже провидіння, вибачайте за таку патетику, знову вберегло його від повного краху. 

«Автобіографія вокаліста Deep Purple».

 

Якось в одному з інтерв’ю Гіллана спитали, як він ставиться до вокалістів, яких ввели до складу «Deep Purple» після його відходу з групи. Ієн з почуттям гумору тоді відповів: «А як би ви почувалися, якби побачили свою кохану з іншим?..» 

Нагадаємо, вокалістами в групі в різні роки були Девід Ковердейл, Гленн Г’юз, Джо Лінн Тернер, а до них Род Еванс. Кожен з них зробив вагомий внесок у зростання популярності ансамблю, привніс інший стиль співу в альбомах і на концертах. Але ніхто з них так і не перевершив Гіллана, ім’я якого завжди в середовищі фанів асоціювалося виключно з «Deep Purple». Завдяки його унікальному голосу і особливій манері виконання групу можна було відразу виокремити серед сотні, тисячі інших подібних рок-груп, які в 70-х і 80-х буквально заполонили музичний ринок світу.

Коли Ієн вдруге випав зі складу «Deep Purple», судячи з його біографічних записів, він довго не засмучувався, а практично одразу розпочав роботу над записом студійного альбому «Naked Thunder» під власним ім’я і прізвищем. Якщо подивитися на склад запрошених музикантів під цей проєкт, то в ньому фігурує американський гітарист Стів Морс. Забігаючи вперед, зауважимо, що саме він став надійною підпорою для Ієна Гіллана, коли він вже втретє за свою музичну кар’єру знову повернувся до «Deep Purple».

Після запису «Naked Thunder», а через два роки ще одного сольного альбому «Toolbox», Гіллан, як завжди у таких випадках, розпочав світове турне, яке привело його і в Україну. Ось як він описує своє перебування в Запоріжжі, де з аншлагом відбувся за його участі концерт: «У Запоріжжі, місті на березі Дніпра, за кілька кілометрів униз за течією від Києва (Ієн, напевно, погано орієнтується в нашій географії, бо відстань між двома містами водним шляхом становить 550-600 км — авт.), нас запросили на шашлики. Як виявилося, тамтешні нащадки козаків не вельми полюбляють киян, тож коли я виголосив тост за нових друзів і згадав назву столиці, де ми виступали за два дні до того, серед господарів пронеслося невдоволене бурмотіння». 

Було ще кілька спостережень з боку рок-зірки за місцевою специфікою, кому цікаво, може прочитати у книжці, але від себе відреагуємо на процитоване: регіональний егоїзм завжди шкодив державі Україні у найбільш переломні періоди її історії. Прикро, що він і тут проявився на побутовому рівні в присутності англійця, який вперше у своєму житті потрапив до історичного центру українського козацтва. Цікаво, чи знали недоброзичливці міста, де живуть кияни, що воно оспіване у знаменитому альбомі «Pictures at an Exhibition» 1971 року англійської супер-групи «Emerson, Lake&Palmer»? Композиція «The Great Gates of Kiev», яка вінчає цей легендарний альбом, є фінальною частиною сюїти Модеста Мусорського, талановито інтерпретованої трьома віртуозами виконавцями — на органі, електрогітарі й ударних. У виконанні ELP ця музика звучить надзвичайно урочисто і монументально. Зі стовідсотковою впевненістю можна стверджувати: Гіллан чув цей музичний твір, який однозначно сформував у нього позитивне уявлення про тисячолітню історію столиці Київської Русі, а тепер незалежної суверенної України.

Конверт платівки альбому «Child In Time» групи «Ian Gillan Band».

 

Гіллан зізнається на сторінках своєї біографічної прози, що коли йому в чергове на початку 1990-х запропонували повернутися до «Deep Purple», надіславши одного дня факс з відповідним текстом, у Ієна після його прочитання «бризнули сльози з очей». Здається, він не просто щиро любив цей гурт, а завжди вкладав власну душу в кожну виконану ним пісню з багатющого репертуару ансамблю. З великою вірогідністю можна припустити, що десь на підсвідомому рівні на той момент у нього визрів задум остаточно поквитатися з Блекмором і всім нарешті довести, хто насправді має цінність для майбутнього «Deep Purple».

Влітку 1993 року «класичним складом» був записаний чотирнадцятий за рахунком альбом «The Battle Rages On...». Його назва «Битва триває...» знову, як і попередні альбоми «Deep Purple», відлунювала певну символіку, ніби натякала, що нічого не скінчилося у протистоянні двох яскравих особистостей — Гіллана й Блекмора, які досі претендували на одноосібне лідерство у групі. 

І тут читач підходить до кульмінації в книзі «Автобіографія вокаліста Deep Purple». Вона сталась у місті Бірмінгемі, де гурт виступав з концертом на підтримку «The Battle Rages On...» 9 листопада того ж року. Просто під час виконання композиції «Highway Star» Блекмор проходячи повз Гіллана, коли той співав на сцені, замість того, щоб грати на гітарі, плеснув склянку води в обличчя Ієну. Той стримався і ніяк не відреагував на хамський вчинок гітариста. Але цим все не скінчилося. Коли зазвучала наступна пісня «Black Night», він просто пішов зі сцени і за її лаштунками влаштував справжній дебош, виливши відро води на оператора, котрий знімав концерт, а заодне і на дружину Гіллана, яка спостерігала за виступом чоловіка. 

«У цей час я на сцені співав і думав: «Що там у біса коїться?,  згадує у книзі Ієн. — Зрештою я відключив мікрофон і пішов за лаштунки, де побачив Б. (повне ім’я Брон. — Авт.) у сльозах». Лише настійливі вмовляння дружини Гіллана продовжити концерт, по суті, вберегло від фізичної розправи Блекмора. Після цього інциденту сталося те, що мало статися: Князь Темряви, як поза очі називали Гіллан і його друг Гловер лід-гітариста «Deep Purple» Річі Блекмора, остаточно перейшов своєрідний Рубікон, полишивши назавжди засновану ним рок-групу. Його з часом замінив спочатку американський гітарист-віртуоз Джо Сатріані, а потім уже згадуваний Стів Морс, котрий став найтривалішим гітаристом в історії «Deep Purple», провівши в гурті 28 років! Разом із ним ансамбль записав 8 студійних альбомів.

«Deep Purple» 8 квітня 2016 року ввели до Зали слави рок-н-ролу.