Великі для «больших»

Ця людина прожила абсолютно успішне і довге життя. Варто було ведучому, а по-нинішньому шоу-мену, назвати ім’я цієї людини, як найпрестижніші зали вибухали гучними оваціями.

 

І цілком закономірно, що Іван Козловський став носієм найгучніших титулів — народний артист СРСР, Герой Соціалістичної праці, двічі (!) лауреат Сталінських премій.

 

Принагідно зазначу: ніхто з оперних співаків на теренах СРСР двічі звання лауреата Сталінської премії не удостоювався. Чи свідчить це про приязне ставлення до Козловського самого Сталіна? Безперечно, адже долю премії свого імені він вирішував особисто.

 

А народився Іван Семенович 11 березня 1900 року у селі Мар’янівка Васильківського повіту Київської губернії. І вже з колиски був у полоні пісень. «Коли мене колисав тато, я вслухувався у його спів, коли ж колисала мама, я одразу засинав, і в подальшому без її співу заснути не міг», — згадував співак.

 

Та не лише батьки, уся Мар’янівка, як з’ясувалося, співала. Він подорослішав, і жадібно вслухався у чарівний спів односельців: «Пам’ятаю, як літніми вечорами селяни — коса на плечі — поверталися з полів додому.

 

Чоловіки співають своїми глибокими басами, а жінки виходять їм назустріч. Жінки також співали старовинні українські народні пісні, і голоси жінок здіймаються з нечуваною чистотою, з тугою й оптимізмом водночас. Спогади ці ще й сьогодні зворушують мене до глибини душі».

 

Наслідуючи батьків, а згодом і односельців, юний Іван і сам почав наспівувати, і, як з’ясувалося, виявив непогані вокальні здібності. А коли йому виповнилося 7 років, Семен, його батько, привіз сина до Михайлівського монастиря, що у Києві.

 

Прослухавши його, протидиякон Онисим Бутко, який керував духовним хором і розумівся на співі, сказав оточуючим: «У цього отрока рідкісний ліричний тенор, такого голосу набути неможливо, такий голос — дар Божий». 

 

І саме звідси, з монастиря, розпочалася карколомна кар’єра юного сільського таланта: сюди, до Михайлівського Золотоверхого часто навідувався хоровий диригент і композитор Олександр Кошиць, який до того закінчив Київську духовну академію, керував шкільними і студентськими хорами.

 

Олександр Антонович у цей час працював над створенням хорового ансамблю Києво-Печерської лаври, який і очолював, а тому усюди шукав обдарованих співаків. Слухаючи спів юного Козловського, Кошиць, досвідчений хормейстер, був зачарований, і за згоди батька співака «категорично» запросив юне обдарування у свій колектив.

 

Отак і розпочався відлік п’ятирічок феноменальних успіхів юного Івана: п’ять років у хорі Києво-Печерської лаври, п’ять років у хорі Троїцького народного хору (керівник Микола Садовський), п’ять років навчання у Вищому музично-драматичному інституті імені Лисенка.

 

А по закінченні — перша професійна сцена — Харківський оперний театр і перша відповідальна партія — арія Фауста з однойменної опери Шарля Гуно.

 

А далі — успіх, про який міг лише мріяти будь-який співак на теренах СРСР: 1926 року Козловського запросили на головну сцену країни — у Большой театр. Й одразу на провідні партії світової оперної класики — Альфред, Герцог («Травіата», «Ріголетто» Верді), Лоенгрін в одноіменній опері Вагнера, уже знайомий йому Фауст в одноіменній опері Гуно, Ленський («Євгеній Онєгін» Чайковського), Юродивий («Борис Годунов» Мусоргського).

 

Занурений у роботу, Козловський і не помітив, як прийшли тридцяті роки — роки кривавих репресій та інспірованих Кремлем судових процесів. Тут, у Москві, зовсім по-іншому сприймалися криваві події — так, ніби завтра заарештують і тебе, як будь-кого іншого. А втім, надамо слово самому Івану Семеновичу:

 

«Большой театр... Одразу впадає у вічі: то не просто театр, то візитівка величезної країни на ім’я Радянський Союз. Театр ніколи не знав фінансових труднощів — держава не шкодує ніяких коштів на свою вітрину. Вартість декорацій і костюмів становить мільйони, але народ не знає цього, навпаки, він пишається своїм театром, не розуміючи навіть, що сам сплачує його утримання.

 

І раптом... вбивство Кірова. Поки нарком НКВС Єжов ламав голову над тим, хто ж скоїв такий жахливий злочин, на допомогу прийшов ... Сталін. Він особисто викрив вбивцю і тим уславив себе. І враз оплакування Кірова переросло в уславлення Сталіна».

 

* * *

 

«Як я зрозумів, Большой театр покликаний слугувати не лише мистецтву, а, передусім, ЦК партії й уряду. Відтак ліворуч від театру стояв непомітний будиночок, на якому значилося: «Відділ кадрів».

 

Насправді ж там розміщувався штаб офіцерів держбезпеки (усі в цивільному), влада яких була навіть більшою, ніж у дирекції театру. Щоб було зрозуміло, що таке держбезпека, пошлюся на такий приклад: головним диригентом театру був Микола Голованов. Він працював тут десятки років, був пов’язаний із театром як духовно, так і особисто.

 

І от приходить Голованов у театр, йде повз офіцера держбезпеки, не показуючи йому перепустку, адже головний диригент, господар театру...

 

Офіцер зупиняє його: 

«Пред’явіть перепустку!»

«Яку перепустку, ти що, не впізнав мене?»

«Припиніть базікання, показуйте перепустку!»

 

Голованов підкорився, простягає офіцеру перепустку, яку в нього тут же й відбирають. У такий спосіб ця владна всесильна людина дізнається, що він більше не диригент Большого театру і віднині у театрі не працює.

 

Через два місяці Микола Семенович помер — не витримав наруги й приниження. І було йому лише 62 роки...»

 

* * *

 

«Репресії й чистки тридцятих років майже не торкнулися Большого театру, принаймні його провідних співаків. Бо то був театр Сталіна. Чому йому подобалося бувати саме в опері? Узяти хоча б «Аїду» Верді. Там фараон має необмежену владу над рабами, і це імпонувало світогляду Сталіна. А в «Борисі Годунові» він подумки скидав з плечей свій сірий френч і приміряв на себе розкішне, розшите золотом царське вбрання...

 

Коли Сталін був присутній на виставі, усі актори дуже хвилювалися, намагалися співати й грати якомога краще, адже від того, чи сподобаєшся Сталіну, залежала уся подальша кар’єра й доля.

 

Нерідко траплялися й курйози. На опері «Пікова дама» артист Павло Селіванов мав виконувати партію Єлецького. Співак вийшов на сцену у бадьорому настрої, і дуже близько від себе побачив... Сталіна, який сидів у відведеній для нього ложі. Від хвилювання й страху співак втратив голос. Що робити? Оркестр зіграв вступ, Селіванов не проспівав, а проговорив звичайним голосом свою арію. Що з ним коїлося, він мало не впав на сцені.

 

За лаштунками й у залі всі заціпеніли.

 

По закінченні вистави Сталін викликав до себе в ложу директора театру:

 

«А що, непогано виконав свою арію Селіванов?»

 

Звичайно, він усе зрозумів і міг би вигнати з театру винуватця, а він лише пожартував.

 

На другий день не лише театр, уся Москва у захваті повторювала гумор «вождя й учителя».

 

* * *

 

Що ж до Івана Козловського, то він не знав, що таке ніяковіти перед слухачем, хай навіть і перед Сталіним. Впевненість йому надавав його талант, талант від Бога, а за п’ять років навчань у Вищому музично-драматичному училищі імені Лисенка його талант заграв іще більш яскравими барвами. І це сприяло його надзвичайній популярності.

 

Свідчить генеральний директор Большого театру Борис Покровський:

 

«На моєму робочому столі на чільному місці стояв білий телефон, який з’єднував мене з Кремлем. Дзвонити туди у мене приводів не було, але звідти час від часу мені телефонував помічник Сталіна генерал Поскрьобишев, або начальник його охорони генерал Власик.

 

Питання вони ставили одне й те саме:

 

«Сьогодні Іван Козловський співатиме?»

«Ні, — казав я, — сьогодні співатиме Сергій Лемешев».

 

Коротка пауза, і вони клали трубку.

 

По якомусь часі — таке ж запитання.

 

«Так, — кажу я, — сьогодні Іван Семенович співатиме».

 

Це означало, що на спектакль приїде Сталін».

 

Так, Сталін (і не лише він) був шанувальником унікального голосу Козловського, тож найвищі відзнаки й звання не забарилися:

1940 рік — народний артист СРСР;

1941 рік — лауреат Сталінської премії;

1949 рік — вдруге лауреат Сталінської премії.

І вже значно пізніше — 1980 року генсек Леонід Брежнєв запросив Івана Семеновича на прийом у Георгіївський зал Кремля, де той виконав українською «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» та «Рідна мати моя, ти ночей недоспала...»

Захопленню Брежнєва не було меж: з його ініціативи Іван Семенович був удостоєний звання Героя Соціалістичної праці.

 

Співаючи у Большому театрі, перебуваючи у російськомовному середовищі, Іван Семенович понад усе боявся зросійщення, і тому, будучи у зеніті слави, без жалю залишив Большой театр. Мріяв зайнятися концертною діяльністю, але для початку приїхав у рідну Мар’янівку, де зібрав талановитих юнаків й створив хоровой колектив. 

 

Й одразу запрошення від Міністерства культури України та щойно створеного Укрконцерту. У турах по Україні, по найпрестижніших залах Європи Іван Семенович, який скучив за українською оперною й романсовою класикою, залюбки співав арії Левка, Петра («Утоплена», «Наталка-Полтавка» Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), виконував також романси Лисенка, Стеценка, Степового та інші шедеври українського вокального мистецтва.

 

І всюди бурхливі оплески, виклики на «біс», натовпи захопленої публіки... Отак, у зеніті слави Іван Семенович і помер.

 

Невдовзі після цього Київський міськвиконком, враховуючи видатні заслуги Івана Семеновича у пропаганді української оперної й пісенної творчості, його видатні вокальні дані, одній з центральних вулиць престижного Печерського району присвоїв ім’я Івана Козловського.

Його шлях до вершин виконавської майстерності був тернистий і важкий, блискучої кар’єри, високих звань не віщував.

 

А народився Борис Романович 5 серпня 1903 року у містечку Лебедин на Слобожанщині, нині Сумська область. Батько його, Роман Костянтинович, заробляв на життя тим, що шив кожухи, мати, Ганна Федорівна, важко працювала на панщині.

 

Тобто, робота у батьків була сезонна — попит на батьківські кожухи зростав у зимовий час, у матері напруженими були літні місяці. Жила сім’я сутужно, піклуючись про єдиного сина, якого в одинадцять років батько привів до церковно-приходської школи.

 

Два роки хлопець вивчав закон Божий, вчився читати й писати, а коли усе це опанував, батьки вирішили віддати його «у люди». Першим робочим місцем хлопця став письмовий стіл у канцелярії. Ця марудна робота була йому не до душі, тож у 1919-му у віці 16 років Борис приїздить до Севастополя, де його, юнака міцної статури, приймають на роботу портовим вантажником, по-нинішньому — докером.

 

А поруч — білі кораблі, синє море... Вони, звичайно, приваблюють романтичного юнака. І от він — матрос Чорноморського торговельного флоту, морська форма прикрашає його.

 

Десять років (!) корабельний кочегар Борис Гмиря перетинав моря й океани, відвідав десятки країн земної кулі, і раптом відчув страшенну тугу за рідним краєм. А ще — жагу до навчання, бо з сумом констатував, що ніякої освіти він не має.

 

Тож 1930 року повертається до рідного Лебедина. Закінчивши там робітфак, переїздить до сусіднього Харкова, де вступає до інженерно-будівельного інституту. І саме тут, в інституті, доля посміхнулася Борису: його виступ на самодіяльній студентській сцені почув професор Харківської консерваторії Павло Голубєв.

 

Розшукав Бориса за лаштунками сцени, потиснув руку, обійняв за плечі: «Молодий чоловіче, ви наділені басом найнижчого регістру, вокалісти називають його «октавою». Але ваш голос, як коштовне каміння, потребує огранки, яку вам надасть наша консерваторія. Тож чекаю на вас, вважайте себе зарахованим».

 

Далі похвалився тим, що серед його вихованців такі уславлені майстри, як Марія Литвиненко-Вольгемут та Зоя Гайдай. І не міг подумати Борис, що колись вони стануть його колегами по Київській опері...

 

Та все виявилось не так уже й просто: ректор інженерно-будівельного інституту Чекмарьов категорично відмовився відпускати Гмирю, бо той уже працює над дисертацією, у зв’язку з чим переведений в аспірантуру.

 

Але професор Голубєв був настільки вражений унікальним голосом Гмирі, що записався на прийом до наркома освіти Миколи Скрипника. Та Микола Олексійович перш ніж ухвалити якесь рішення, виявив бажання послухати обдарованого співака. І професор Голубєв знову у Держпромі — резиденції українського уряду, та вже і з Гмирею. В актовому залі Борис вийшов на сцену і а капела, тобто без музичного супроводу, проспівав кілька українських романсів.

 

Наркому Скрипнику спів Гмирі також припав до душі. І він видав наказ: «Як виняток, дозволити Гмирі Борису Романовичу навчатися одночасно у інженерно-будівельному інституті й консерваторії».

Рік 1936-й — поворотна віха в житті Бориса Гмирі: він закінчив Інженерно-будівельний інститут, захистив дисертацію, отримав ступінь кандидата технічних наук і... блискуче закінчив консерваторію, а головне, став солістом Харківського оперного театру.

Борис Гмиря.

 

Іще через три роки, взявши участь у першому Всесоюзному конкурсі вокалістів, став лауреатом цього конкурсу. Як наслідок — посипалися запрошення від провідних оперних театрів — Большого у Москві, Маріїнського у Ленінграді, Мінського республіканського, Київського ім. Шевченка. Не вагаючись Гмиря обирає Київ, і 1939 року переїздить туди.

 

У січні 1938 року першим секретарем ЦК КП(б) України був призначений Микита Хрущов. Сталося так, що його ранні роки проходили в українському середовищі: він народився в селі Калинівка Дмитрівського повіту Курської губернії (а це самісінький кордон з Україною), а там, уздовж річки Кам’янка, здавна жили українці.

 

«І все у них, — свідчив Хрущов пізніше, — було краще, ніж у сусідів-росіян — і городи, і домівки, і діти не росли розбишаками».

 

Прибувши до Києва, Микита Сергійович обійняв посаду фактичного керівника України, проте не сповідував кабінетний стиль роботи, його зустрічали у найвіддаленіших куточках України. Він бачив перед собою працелюбний український народ, вбирав у себе духовне надбання, традиції, культуру цього народу: залюбки носив вишиванку, а хутряну шапку, яку чомусь називали «хрущовка», він замовив «під Тараса».

 

У Бориса Гмирю Хрущов закохався одразу ж, українські пісні у його виконанні не міг слухати без сліз.

 

Посада першої особи в державі не передбачала часу на дозвілля, бо робочий день такої людини був заповнений ущерть. Тож аби послухати спів Бориса Гмирі, Хрущов не займав урядову ложу у Київській опері, а час від часу запрошував співака у мальовниче село Микільська Слобідка поблизу Києва на відведену йому дачу.

 

Хрущов присилав за ним авто, і Борис Романович приїздив разом із дружиною Вірою Августівною, яка акомпанувала чоловіку. А Ніна Петрівна, дружина Хрущова, уже чекала гостей біля щедрого столу, прикрашеного пляшкою витриманого коньяку.

 

Одного разу Гмиря приїхав у Микільську Слобідку помітно схвильований, і на запитання Хрущова «Що трапилося?» відповів з досадою: «Мій голос називається «бас найнижчого регістру», а мене змушують виконувати баритонові і навіть тенорові партії, а це веде до деградації голосу, який я не хочу втратити».

 

Хрущов заявив про свою готовність втрутитися, але Гмиря повідомив, що уже написав заяву про звільнення, маючи намір повернутися до Харківської опери, з якої починав свій творчий шлях. За сприяння Хрущова Борис Романович отримав звання «Заслужений артист УРСР», і навесні 1941 року повернувся до Харкова. А 24 жовтня того ж року місто окупували німці...

 

До того німецька бомбардувальна авіація розбомбила усі залізничні й автомобільні шляхи, тож виїхати кудись було неможливо. У повному складі у місті залишився й Харківський оперний театр. Борис Гмиря зазначає: «При німцях вистави у театрі йшли регулярно, і для євреїв, приміром, які грали в оркестрі, то була єдина можливість залишитися в живих. Усі ми, артисти, буденно займалися своєю справою».

 

І далі: «У квітні 1942 року мене вивезли на гастролі до Полтави — там на миргородських мінеральних водах лікувався один з керівників берлінської «Дойче опера», він якимось чином чув про мене. Прослухавши кілька виконаних мною романсів, він підійшов до мене з перекладачем, і сказав: «Герр Гмиря, ви підкорили мене своїм талантом, для вас відкриті усі театри світу. Тут, у Полтаві, на вас чекатиме літак, а я чекатиму на вас у Німеччині, тож вам треба прибути до Берліна».

 

Його слова наляквли мене: куди ж я без України, без неї я наче дерево, вирване з корінням.

 

Надвечір наступного дня до мого помешкання під’їхав легковий «опель», водій розчинив переді мною дверцята: «Бітте». Він привіз мене до якоїсь галявини, на ній і справді стояв літак. Я скочив з машини, і побіг... у зовсім інший бік — до густого лісу, який і сховав мене».

 

Микита Хрущов, член Військової ради 1-го Українського фронту: 

«6 листопада 1943 року війська нашого фронту визволили від ворога рідний Київ. Яка то була радість! А за кілька днів чергова радість: мені доповіли, що десь у Полтавських лісах знайшовся Борис Гмиря — наш уславлений співак. Я наказав негайно доставити його у Київ. Признатися, я не впізнав його: схуд, зблід, на обличчі густе волосся. Розмовляли довго. Насамкінець я зажадав, аби Борис Романович повернувся до Києва. Він навіть зрадів моєму запрошенню». 

 

Повоєнні роки — роки тріумфальних успіхів співака. Славу йому принесла роль Тараса Бульби в одноіменній опері Миколи Лисенка, а у концертній діяльності — великий спектр українських романсів і народних пісень.

 

Апогей слави припав на початок п’ятдесятих років, коли в СРСР було створене Управління з організації урядових концертів, яке навіть Міністерству культури не підпорядковувалося, а тільки ЦК КПРС.

 

Свою діяльність воно почало з того, щоб урочисто відзначити День Конституції СРСР, тоді — «Сталінської». Програма урочистостей відповідала тематиці заходу: кожна з республік, які увійшли до складу СРСР, мала представити танцювальні й вокальні твори на мові своєї республіки. Від України прибули ансамбль танцю Павла Вірського, а у вокальному жанрі — Борис Гмиря.

 

Несподівано, як і завжди, з бокових дверей до зали входить Сталін. Його зустріли гучними оплесками, усі підвелися. Сталін займає чільне місце у першому ряду, по обидва боки — соратники. Концерт розпочинається.

 

Стрункі чоловіки з ансамблю «Мзіурі», що представляли Грузію, хвацько виконали іскрометну лезгінку, вокальний дует «Орера» душевно проспівав ліричну «Суліко», молдавський ансамбль «Жок» станцював «Молдавеняску», соліст Ніколає Сулак ніжно проспівав «Ляну».

 

Дійшла черга і до України: сцену заповнив ансамбль Павла Вірського з темпераментним гопаком. А далі... у бездоганному сценічному вбранні на сцену вийшов Борис Гмиря.

 

Піаніст Лев Оборін зіграв вступ, Гмиря заспівав:

 

Дивлюсь я на небо,

Та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, 

Чому не літаю...

 

І другу:

 

Стоїть гора високая,

Попід горою гай...

 

У перерві Сталін підкликав до себе Хрущова. Знаючи, що той упродовж одинадцяти років був керівником України, Сталін запитав:

 

— Яке звання має співак Борис Гмиря?

— Заслужений артист Української РСР, товаришу Сталін.

— Поздоровте його від мого імені, відзавтра він буде Народний артист СРСР.

 

До Сталіна несміливо підійшов міністр культури СРСР Михайлов:

 

— Товаришу Сталін, перш ніж стати Народним артистом СРСР, Борису Романовичу треба стати Народним артистом УРСР. Відповідне положення затверджене і нашим міністерством, і урядом...

— Я думаю, він не образиться на нас, як ви гадаєте?

 

До Сталіна підійшов Лаврентій Берія:

 

— Товаришу Сталін, є відомості, що Гмиря залишався в окупованому Харкові і навіть співав для німців...

— Що скажете? — Сталін подивився на Хрущова.

— Так, товаришу Сталін, Гмиря і справді залишився в Харкові, але на прохання начальника Центрального штабу партизанського руху генерала Пономаренка. Оперативний позивний Гмирі — «Соліст», відомості від нього передавала Пономаренку зв’язкова Ольга Чехова, яка, знаючи німецьку мову, видавала себе за німкеню.

 

Сталін підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

 

А вже наступного дня всі центральні газети надрукували Указ Президії Верховної Ради СРСР: «За видатні досягнення у вокальному виконавському мистецтві Гмирі Борису Романовичу присвоїти звання Народний артист СРСР».

 

І то не все: наступного, 1952, року, Борису Романовичу в урочистій обстановці було вручено Сталінську премію.

 

І вже значно пізніше — 1993 року співака вшанувала столиця незалежної України, присвоївши його ім’я одній з вулиць Дарницького району Києва.

Він народився 20 лютого 1896 року в передмісті Александровська — міста, яке тепер не знає в Україні ніхто. Це, проте, не завадило Паторжинському пишатися місцем свого народження, адже тут, зовсім поруч, розкинувся знаменитий острів Хортиця, на якому 1552 року народилася не менш знаменита Запорозька Січ, а запорозькі козаки стали елітою українського суспільства.

 

А коли на початку 20-х років Раднарком України очолив Влас Чубар, який також народився у передмісті Александровська, місцева управа звернулася до Власа Яковича з проханням посприяти у наданні іхньому місту більш пристойної історичної назви — Запоріжжя. Невдовзі це прохання було виконано.

 

Батько Івана — Сергій Артемович, був дияконом місцевої православної церкви, і вже з дитячих років залучив сина до духовного співу. І там же, у батьківській церкві, Іван навчився грамоти. 

 

Зважаючи на очевидні вокальні дані сина, які пробудилися з юних літ, батько привіз його до Бахмутського духовного училища, де викладали також і вокал, а у 1917-му — у Катеринославську духовну семінарію, закінчивши яку, юний Паторжинський став регентом (керівником хору) Катеринославського Успенського собору. Голос Івана вражав фахівців, і у 1922-му році він з успіхом закінчив консерваторію у Катеринославі.

 

А далі — професійна сцена: Одеський оперний театр, Харківський оперний ім. Лисенка, а з 1935 року — Київський оперний театр ім. Шевченка. Репертуар співака великий і різноманітний: Тарас Бульба в одноіменній опері Лисенка, Виборний у «Наталці-Полтавці» Лисенка, дяк Гаврило у «Богдані Хмельницькому» Данькевича, Мефистофель у «Фаусті» Гуно, дон Базіліо у «Севільському цирульнику» Россіні, Чуб у «Ночі перед Різдвом» Римського-Корсакова, Мельник у «Русалці» Даргомижського, князь Ігор в одноіменій опері Бородіна, Кочубей у «Мазепі» Чайковського тощо.

 

Але справжнім шедевром виконавської майстерності Паторжинського став Іван Карась в опері «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. 

 

І раптом війна... Київський оперний театр одразу був вивезений до Уфи, а провідні солісти організували виїзні концерти для воїнів діючої армії. Іван Паторжинський у званні Народного артиста України прибув у розташування 18-ї армії, яка стримувала наступ дивізій генерала Йєнеке на підступах до Севастополя й Криму, увійшовши до складу 4-го Українського фронту. В репертуарі співака — арії з опер, романси, українські народні пісні.

 

Незрівнянний бас Паторжинського викликав бурхливі оплески бійців, і чи не найдовше йому аплодував начальник Політуправління 18-ї армії Леонід Брежнєв. По закінченні доволі тривалого виступу співака Брежнєв запросив іменитого гостя до свого намету, освітленого неяскравою гасовою лампою.

 

Як і годиться, випили по сто грамів «фронтових», а далі Брежнєв сказав: «Виходить , ми з вами земляки, шановний Іване Сергійовичу, я народився в містечку Кам’янське Дніпропетровської області, ви, як мені сказали, у нинішньому Запоріжжі, а моє Кам’янське якраз на кордоні між нашими областями, тож радий вітати вас, дорогий земляче».

 

Осушили кілька келихів, обійнялися, заспівали дуетом:

 

Взяв би я бандуру,

Та й зіграв, що знав,

Через ту бандуру

Бандуристом став...

 

Розчулений Брежнєв провів Паторжинського до літака, що відлітав у тил, обійняв Івана Сергійовича, розцілував...

 

І саме Брежнєв зініцював колективне звернення Військової ради, Політуправління 18-ої армії, старших офіцерів до Комітету по Сталінських преміях, яке було вирішене позитивно, тож наприкінці того ж таки 1942 року Іван Сергійович Паторжинський став лауреатом цієї премії.

Іван Паторжинський.

 

Завершальний рік війни і перші повоєнні роки ознаменувалися досягненнями обох земляків у своїй діяльності: Іван Паторжинський 1944 року удостоївся почесного звання Народний артист СРСР. 1946 року (до свого 50-річчя) отримав найвищу на той час нагороду — орден Леніна; Леонід Брежнєв 1946 року був призначений 1-м секретарем Запорізького і Дніпропетровського обкомів партії, з 1950 року — ЦК Компартії України. Леонід Ілліч любив влаштовувати застілля, які називав «товариська вечеря», і Іван Сергійович отримував запрошення.

 

Коли ж Брежнєв запрошував на урядову дачу у передмісті Києва Вишгороді, то біля помешкання співака по вулиці Марії Заньковецької, 4, уже стояла цековська автівка, і він приїздив разом з дружиною Марфою Хомівною, своїм постійним акомпаніатором.

 

І раптом суттєве зрушення в житті Паторжинського: 1946 року на прохання Міністерства культури України він облишив сцену Держопери, і у зеніті слави, у ранзі професора почав викладати спів у Київський консерваторії — далася взнаки повоєнна відсутність кваліфікованих педагогів. Першими вихованцями Івана Сергійовича стала талоновита молодь — Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть, Євген Червонюк...

 

А прожив Іван Сергійович катастрофічно мало, пішовши з життя 1960 року — йому виповнилося  шістдесят чотири.

 

В пам’ять про Великого українця Івана Паторжинського в центрі Києва з’явилася вулиця його імені, на будинку по вулиці Марії Заньковецької, 4, де жив митець, відкрили меморіальну дошку на його честь.

 

Історія з найменуванням вулиці показова для тих часів: начальник Управління культури Київського міськвиконкому Володимир Білоус запропонував перейменувати вулицю Михайла Калініна на Івана Паторжинського, тим паче, що тут же, поруч, центральна площа також імені Калініна. Навіщо ж такий недоречний дубляж?

 

Таке перейменування викликало рішучий спротив першого секретаря Київського міськкому партії Ботвина, мовляв, Михайло Калінін — видатний радянський діяч, «всесоюзний староста» і тому подібне. Тоді Київський міськвиконком ухвалив рішення № 1068, яким вулицю Малопідвальну, також у центрі столиці, перейменував на вулицю Івана Паторжинського.