«Я не можу дозволити собі слабкість».
«Мені не Ок почуватися залежною від чиєїсь милості».
«Роль вічної «жертвочки» — не моє. Це принизливо. Фу...»
Подібні висновки чую рефреном під час консультацій від багатьох жінок, яким довелося побувати в полоні чи пережити насильство на окупованих територіях Донеччини, Луганщини, Запоріжжя...
Ті, хто втратили і домівки, і улюблену роботу, і звичне коло спілкування, а подекуди й сім’ї, налагоджують нове життя у далебі непростих реаліях.
Для них там, під тиском російського терору, правило «не плач, не бійся, не проси» стало перевіреною рятівною соломинкою. Власне, шансом вижити.
Одна з них, Людмила Гусейнова, після трьох років поневірянь у донецькій «Ізоляції» та задушливих тюремних камерах зізналася, що досі не здатна заплакати. Навіть коли дуже хочеться. Навіть коли є очевидна тому причина.
Бо ота рятівна заборона на слабкість, якою сама себе закодувала там, автоматично вмикається тут. Навіть коли почуваєшся у повній безпеці. Але в новому контексті йдеться вже не про захисну реакцію, яка напочатку продовжує триматися.
Сучасна нейропсихологія свідчить, що здатність плакати, просити про допомогу й ділитися переживаннями — це механізми регуляції нервової системи, а не прояв слабкості.
І хоча в сучасному світі образ сильної жінки трансформувався у соціальну норму, психологи розглядають його як пастку з розряду рольових конфліктів. У соціології ґендеру це double burden (подвійне навантаження).
Сильна жінка має бути одночасно професіоналом, організатором, матір’ю, господинею, дружиною — і це призводить до хронічного стресу, вигорання та психосоматичних хвороб. Синдром сильної жінки у медичній площині зазвичай зумовлений стресом.
І якщо його симптоми зберігаються понад місяць, ставиться діагноз посттравматичного стресового розладу або розладу адаптації. І зазвичай це результат необхідності справлятися зі складними життєвими обставинами, коли ніхто не підтримав.
Симптоматично це про: невміння просити і приймати допомогу, сором від своїх слабкостей і потреб, контроль, який нерідко виходить за рамки адекватності, панічний страх від думки, що можна розслабитися. Впізнаєте себе?..
Варто звернути увагу: те, що працювало як захисний механізм в умовах обмеженої свободи, в безпечному просторі може перетворитися на перешкоду.
Наприклад, заважає розслабитися, ускладнює близькість із рідними людьми, заважає адекватно відчути власні потреби. Часто цей синдром супроводжує періодичне роздратування через те, що інші не здогадуються про ваші надзусилля.
Бо відчуття «як же я втомилася бути сильною!» виникає в будь-який момент. А хронічна тривога, фізична втома, розлади сну та прикре відчуття, що ваша «суперсила» перетворила вас із живої людини на функцію рано чи пізно спровокують емоційну відстороненість від близьких.
І доки усі згадані симптоми лише сигнальні, саме час розвернути свою силу у зворотному напрямку — визнати потребу в підтримці і право на маленькі особисті радощі.
Сюрприз: усе це навички, які доведеться тренувати! Вчитися просити про допомогу і спокійно її приймати. Почати краще або з людьми, з якими у вас теплі стосунки, або з фахівцями, до яких відчуваєте довіру.
Можна придумати якісь смішні (бо спонукають розСЛАБитися) словесні коди. Як ось, наприклад, особистий вербальний лайфак однієї з моїх, безумовно суперсильних, клієнток-експолонянок, яка звикла контролювати ідеальний порядок у домі: «Пил лежить — і я лежу».
Звісно, все це не означає, що треба стати тією, ким ти не є/не хочеш стати. Навпаки: уважність до себе справжньої, дозвіл собі проявлятися в різних прийнятних іпостасях відновить здатність дихати на повні груди.
Образ сильної жінки шкодить лише тоді, коли стає єдиним сценарієм. Різноманітність ролей допомагає почуватися вільною.
А хіба не про це мріялося там?..
