«Ой летіла бомба з московського краю»

З етномузикантом Андрієм Ляшуком я познайомився на початку цього року на художній виставці в одному з торгівельно-розважальних центрів обласного центру. Для широкого загалу тоді виставили 12 малюнків, які символічно відображали чотири пори року. Малюнки ті авторства дружин, дітей загиблих і діючих військовослужбовців ЗСУ. Ляшук же брав участь у тому заході як оформлювач і виконавець старовинних поліських колядок під акомпанемент своєї ліри. 

Узагалі-то пан Андрій вправно грає на двох лірах — сучасній концертній і так званій старосвітській. Першу йому змайстрував поляк Станіслав Ногай, другу — луччанин Віктор Іщук. Польський майстер при цьому поєднав особливості української традиційної ліри й угорської текере, уточнює Ляшук. Робота ж Іщука — точна копія інструмента останнього лірника Волинського Полісся Івана Власюка (1908-1991). 

За спостереженнями луцького етнографа Олекси Ошуркевича, на якого посилається мій співрозмовник, незрячий лірник Власюк (втратив зір у дитинстві через хворобу) мав добру музичну пам’ять, унікальний слух, вправно грав на скрипці, але ліра була його улюбленим інструментом. У 1968-1969 роках Ошуркевич записав на магнітофонну стрічку 16 повносюжетних лірницьких творів Власюка. Пізніше, у 2002 році, за його упорядкування вийшла книга «Лірницькі пісні Полісся».

За жанровими ознаками репертуар лірника поділяється на релігійно-моралізаторські псалми і балади, а також жартівливо-розважальні та сатиричні твори. Аби уникнути переслідувань з боку міліції та місцевих чиновників, він заходив з поводирем здебільшого в глухі поліські села. 

Нині ліра Власюка зберігається в фондах музею театрального, музичного та кіномистецтва України, що на території Києво-Печерської лаври. Ляшук її там сфотографував, зробив заміри і креслення, які й передав «у виробництво» луцькому майстру Іщуку. Саме з цього інструмента років понад п’ятнадцять тому й почалось професійне лірництво Ляшука. Та й репертуар в значній мірі — це переспіви творів, які виконував легендарний Іван Власюк.

«Якщо треба зіграти з якимось колективом чи у студії, — пояснює мені Андрій, — то беру «польську» ліру. Коли ж вимагається наукова достовірність, тобто музичний захід проводять етномузикознавці, то я їм мушу показати, як звучав справжній, автентичний інструмент. Часто на зустрічі беру дві ліри».

57-річний рів нянин Андрій Ляшук вже понад 20 років успішно поєднує власний бізнес із музичною творчістю. Він офіційно зареєстрований як приватний підприємець у галузі реклами, поліграфії й культури. Отож організація та підтримка культурних заходів — один з важливих напрямків його нинішньої роботи. На ній пан Андрій добре розуміється, позаяк свого часу, у 1994 році, у стінах Рівненського державного інституту культури отримав фах культуролога, організатора-методиста культурно-освітньої роботи з профілізацією «народні звичаї, свята та обряди».

Саме у студентську пору Ляшук уперше потрапив до фольклорно-етнографічної експедиції селами Рівненського Полісся. Практично з цього все почалось — колекціонування етнічних духових інструментів і гра на них. До слова, нині його домашня колекція налічує кілька десятків флейт, сопілок, дудок з різних регіонів не тільки України, а й світу. Причому чимало точних копій цих інструментів чоловік виготовив самотужки. За винятком хіба що лір. Їх рівнянину роблять перевірені майстри, а він вже сам доводить інструменти до потрібного звучання, до пуття. 

Причому виготовляють їх за точними кресленнями з автентичних лір. До слова, одне з них висить в офісі пана Андрія (на фото). Йому те креслення передав знайомий з діаспори. Той його сфотографував у музеї в Стокгольмі. Своєю чергою, Андрій поділився тим кресленням з колегами з Києва, Харкова, Львова та інших регіонів країни. Здебільшого, там функціонують кобзарсько-лірницькі цехи. І це не просто гуртки, а організації з суворими правилами, де є свій «пан-отець» і свої правила. Скажімо, щоб стати повноправним братчиком, учень має пройти «визвілку» — іспит, де він демонструє свій лірницький рівень.

 

Прикметно, що ліра та виникла на території іспанської Галісії в ХIV столітті. Її попередником був «органіструм», на якому грали двоє людей, але з часом його «модернізували» для мандрівних співців. У XVII століття гра на цьому інструменті досягла свого найвищого розквіту.

«Лірництво — суто європейська традиція, яка дійшла до України, Волині і Полісся й стала органічною, сакральною, — наголошує мій співрозмовник. — Ще живі люди, які були поводирями у лірників. Наприклад, на Дубенщині. Там, у селі Мокре, жив Іван Верховець. Його в Дубні досі пам’ятають. Він грав на лірі на базарі, біля церкви у 60-70-х роках минулого століття. Це період пресингу щодо бродячих співців-жебраків — а саме так ставилась радянська влада до подібної автентики. Проте Верховця боялися чіпати через містичний страх. Міліціонери лише просили містян передати дядьку Івану, щоб він якось оминав людні місця зі своєї лірою. Ставлення ж народу до кобзарів і лірників було іншим, благоговійним. Коли, скажімо, лірник з поводирем заходив у село, люди змагалися за те, щоб він зупинився саме в їхній хаті, вірячи, що це принесе благословення оселі. Більше того, коли в багатьох селах позакривали церкви і не було священників, люди шукали лірника, щоб він похрестив дитину». 

Щодо сьогодення, то тільки торік Ляшук організував близько десяти заходів з лірниками і кобзарями, зокрема в рамках традиційних фестивалів в парку історичної реконструкції «Оствиця». Музиканти виступали в дитячих таборах, перед вояками на полігонах. До речі, на концерти для ЗСУ його регулярно запрошують, починаючи ще з АТО в 2014 році.

На початку 2026 року він побував у Литві, куди його, а також київський етногурт TaRuta запросили на зустріч з приводу Дня свободи, присвячену трагічним подіям біля Вільнюського телецентру у січні 1991 року.

Лірництво і кобзарство — не сценічне мистецтво. Це якраз традиція грати на вулиці для людей, певен Ляшук.

«Один з елементів лірникування і кобзарювання на вулиці, — каже він. — Розбиваємось на локації — біля церкви, на майдані біля «Злати Плази»(місцевого торгівельного центру), на майдані Незалежності. І так по всьому місту. Коли ти граєш на вулиці, ти не примушуєш людей в залі сидіти і дві години слухати. А тут людина може підійти і якщо їй цікаво, послухати пів години — годину. А хтось послухає всього один куплет, про щось задумається і піде далі. Це просто традиція. Підбираєм репертуар, щоб не втомлювати людей, щоб пісні зачіпали сьогодення. Хоча тим пісня може бути по 300 років. Наприклад, у моєму репертуарі є пісня. «Ой летіла бомба з московсього краю». Це пісня про руйнування Січі росіянами і про переселення запорожців на Кубань. От послухайте:

Ой летіла бомба з московського краю,

Та й посеред Січі впала.

Гей, хоч пропали славні запорожці,

Гей, та й не пропала їхня слава».

Мій співрозмовник щиро вірить,що його співи і переспіви стають для свідомих співвітчизників не лише культурним спадком, а й джерелом сили. Музикант згадує, як на одному з тутешніх полігонів виступав перед нашими бійцями і співав про перемогу князя Острозького над москалями у битві під Оршею 1514 року. Нагадаю, тоді об’єднане військо (литовське, польське, українське, угорське та татарське) розбило вдвічі чисельнішу московську навалу.

«В автобусі мої слухачі почали жваво обговорювати ту історію, — розповідає Андрій. — Один іншому пояснював, як Острозький використав тактику малих груп, відтісняючи ворожі полки до річки, щоб потонули у болотах. Ця історична тяглість надихає воїнів і дає їм розуміння сенсів боротьби».

Водночас етномузикант знаходить шлях і до дитячих сердець. Для них він обирає веселий репертуар, як-от пісня «Безкінечник» про козу, і дозволяє дітям власноруч покрутити коліщатко ліри. 

 

 

Олександр КОНДРАТЮК