Кілька останніх років в Україні тривала деінституціалізація, тобто реформа дитячих будинків. Згідно з нею, дитячі будинки було реорганізовано в центри медичної реабілітації, соціальної підтримки сім’ї та дітей або інші заклади охорони здоров’я. А діти з родин, що потрапили у складні життєві обставини, згідно з новими правилами, мають бути влаштовані у сімейні форми виховання.
Та ось біда: кількість дітей-сиріт зростає набагато швидше, аніж кількість бажаючих забрати їх у родини.
А в Кременчуці на Полтавщині вихованців колишнього обласного Будинку дитини, що змінив вивіску на КП «Центр підтримки дітей та сімей Полтавської обласної ради», взагалі виселили до... дитячої лікарні. Бо єдиний в області заклад, де надають термінову допомогу та прихисток дітям від народження до шести років, не має захисного укриття. Його будівництво так і не почалося, хоча до кінця минулого року планувалось завершити.
Дитинство між тарганами та лікарняними стінами
Нещодавно заступниця міського голови Кременчука, депутатка Полтавської обласної ради Ольга Усанова, яка бореться за повернення Центру в його рідні стіни, відвідала одну неблагополучну родину, з якої соціальні служби будуть вилучати трьох малолітніх дітей. Відсутність елементарних побутових зручностей у старій сільській хаті, в якій вибиті шибки, а вікна затягнуті чорною плівкою, — це навіть не проблема. Проблема в тому, що діти не мають ані нормальної їжі, ані власних ліжок, ані чистого одягу, ані тепла, ані іграшок, ані необхідного догляду. Зате повна антисанітарія створює прекрасні умови для розмноження тарганів. З ними ніхто не бореться, тож комахи, які є переносниками збудників небезпечних хвороб, таких як сальмонельоз, дизентерія, алергія та інших, повзають по стінах, стелях, по дітях...
У коментарях під дописом пані Ольги про цю ситуацію у фейсбуці її підписники влаштували справжню полеміку щодо того, хто в цьому винуватий і що робити.
«За роки повномасштабної війни на Полтавщині кількість сімей, з яких потрібно вилучати дітей, аби врятувати їх від недобросовісних батьків, зросла більш ніж у чотири рази, — говорить пані Ольга. — Однак під виглядом «реформування» чиновники хитро і цинічно роблять усе, щоб влаштувати дитину під професійний нагляд було неможливо. Адже згідно з новими вимогами, треба зібрати близько шести десятків(!) документів і довідок: 30 юридичних і 27 медичних. Раніше вимагалось усього дев’ять! Тобто, органи опіки, замість того, щоб дитині негайно надати прихисток, забезпечити їй фахову медичну та психологічну допомогу, змушені витрачати тижні на збір цих документів і бюрократичну тяганину».
Тож не дивно, що за весь 2025 рік в обласний Центр підтримки дітей та сімей у Кременчуці було влаштовано всього восьмеро дітей! Хоча потреба в цьому в десятки разів більша.
Допомога родині, що потрапила у складні життєві обставини — це довготривалий процес. Треба бути реалістами і визнати, що найближчим часом достатньої кількості патронатних та прийомних сімей не буде. А дитинство чекати не може, поки чиновники завершать паперову реформу.
Днями депутатка підняла ці проблеми на засіданні постійних комісій Полтавської обласної ради. Колеги прислухались до її думок та пропозицій. Й прийняли одностайне рішення про скорочення майже на третину переліку необхідних документів для влаштування вилучених дітей до Центру підтримки сімей та дітей. Скасували також абсурдну вимогу щодо оплати за влаштування дітей з боку громад. Окрім того, вирішили підготувати звернення до Кабміну, щоб урегулювати статус цих закладів на законодавчому рівні. Додатково (на п’ятому році повномасштабної війни!) шукатимуть гроші на будівництво укриття...
«Не реформа, а цинізм»
З пріснопам’ятних радянських часів дитячі притулки та дитбудинки зазнали недоброї слави. Ті, до кого доля була немилосердною й кому довелося рости у їхніх холодних стінах, згадують про знущання з боку вихователів й недоїдання, про те, що їх не вчили там ні готувати їсти, ні розпоряджатися грошима, ні самостійно господарювати. Відтак, опинившись поза стінами цих інституційних закладів, випускники виявлялися не пристосованими до реального життя й часто ставали на «слизьку стежку». Тож уряд України взявся ламати стару схему. Проте збудувати нову поки що не виходить.
«Поки діти змушені жити серед сміття, тарганів і байдужості дорослих, чиновники замість реального захисту вирішують закрити єдиний в області Будинок дитини. Це не реформа, це — цинізм. Це не оптимізація, це — зневага до дитячих життів. Ганьба тим, хто прикриває власні інтереси красивими словами, а насправді прирікає дітей на ще більшу небезпеку! Бо далеко не завжди можна знайти прийомну сім’ю або будинок сімейного типу, які відразу б прихистили б дитину!», — чути обурення мешканців Полтавщини.
«Днями провідувала в лікарні внучку. Бачила тих діток на прогулянці. Про них, безумовно, дбають. Але погулянка — це пройтись попід вікнами лікарні туди-сюди і все. Більшість часу вони проводять у палатах і в коридорі. Пригадую, раніше ми з роботи на свята ходили до діток у Будинок дитини, носили їм подарунки. Там чудові кімнати, спальня, іграшки. На подвір’ї майданчики, де вони гуляли. Але комусь, мабуть, уже приглянулась територія. Ось і мутять воду, щоб закрити заклад», — висловлюється мешканка Кременчука Ольга Гуденко.
«Діти майже рік у лікарні живуть. Гроші на ремонт укриття списують уже майже чотири роки. Керівники міста Кременчука неспроможні змінити ситуацію», — додає Олена Грушевська.
«Влада на весь світ заявляє, що ми боремся за повернення викрадених дітей, але чому не піклуються про тих, хто залишився в Україні?» — запитує Людмила Березницька.
«Триває війна. Багато молоді виїхало, чоловіків вигребли. Кому створювати будинки сімейного типу? Хто має на це достатньо ресурсу? Пенсіонери?» — виникає запитання в іншої мешканки Кременчука.
І лише одна з учасниць публічного обговорення проблеми в соцмережах цікавиться, що потрібно для того, аби взяти діток під опіку? По детальну консультацію з цього питання треба звернутися до служби у справах дітей за місцем проживання.
«Будинок дитини — це зло»
«Звісно, дітям краще в родині: чи то у власній, чи в прийомній. Однак після вилучення їх можна влаштовувати спочатку лише у патронатну сім’ю. А таких сімей у нас на всю область усього 30. Кожна може прийняти 1-2 дитини без статусу, — зазначає Ольга Усанова. — А якщо вилучають по троє й більше дітей з однієї родини? У таких випадках Центр підтримки — єдиний вихід не розлучати їх. Тим паче, період між втратою сімейного оточення до моменту влаштування в сімейну форму виховання тягнеться місяцями, а то й роками. Тому місце для негайного захисту дитини має обов’язково бути».
Завдяки зусиллям міської ради всі вихованці Центру (наразі їх 16, але ця цифра постійно змінюється) з вересня минулого року тимчасово переведені до дитячої лікарні. Для них виділили цілий поверх, вони перебувають окремо від хворих, у них є ігрові й реабілітаційні кімнати. А до переселення вони мешкали в спеціально побудованому для них приміщенні, яке, однак, не було пристосоване до сучасних потреб. Тобто, без захисного укриття. При тому, що по Кременчуку постійно летять ворожі ракети й дрони. Та дітей уже пів року як вивезли звідти, а приміщення стоїть пусткою, бо ціла область не може знайти коштів для облаштування сховища!
«Я всиновила двох дітей, не працюю в дитбудинку, але мені дивно чути, що дитбудинки треба ліквідувати. А куди дівати малюків, котрі мають вади здоров’я, або у яких мами у в’язниці чи на лікуванні й вони не мають родичів? Чи у яких мами студентки-іноземки, котрим на час навчання треба кудись тимчасово влаштувати дітей? Є багато й інших життєвих ситуацій, які вимагають професійного тимчасового нагляду», — ставить запитання Ольга Савченко з Охтирки Сумської області.
А ось пані Людмила Ушакова, котра вже 25 років мешкає в Італії, вважає, що українці, які чіпляються за «совок», не доросли до євроінтеграції. «У Європі, пише вона, нема дитбудинків. Їх не повинно бути! Тут є сімейні будинки, де діток дійсно люблять прийомні батьки. Є багато європейців і американців, які хочуть взяти українських дітей, щоб дати їм любов й освіту. Українці також хочуть взяти таких дітей, держава має програми допомоги сімейним будинкам».
«Будинок дитини — це зло. Їх не повинно бути взагалі. Мають бути прийомні родини, їх треба заохочувати і пропагувати», — переконана й Лілія Молотай з Хмельниччини.
Куди йдуть гроші?
Ці думки підсилює директорка благодійного фонду «СОС Дитячі містечка України», голова правління «Української мережі за права дітей», яка близько 20 років займається проблемами сирітства, розвитком сімейних форм виховання та деінституалізацією системи виховання в Україні, Дар’я Касьянова.
«3400 грн на день. 102 000 грн на місяць. Саме стільки коштує державі перебування однієї дитини від народження до 6 років у будинку дитини, — наводить вона цифри.
Що за це реально отримує дитина? Ліжко. Харчування. Чергових дорослих. Багато різних дорослих. Регламент.
Чого вона не отримує? Стабільної прив’язаності. Індивідуальної уваги в критично важливому віці, коли формується мозок і базова довіра до світу.
І це ще не все. У цих закладах діти часто не отримують якісної та своєчасної діагностики. Натомість поширена практика медикаментозного «заспокоєння» — седативні препарати використовуються не для лікування, а щоб діти менше плакали і були зручними для системи.
За 102 тисячі гривень на місяць дитина втрачає головне — перші роки життя, які неможливо компенсувати».
«Дитбудинкам вигідно тримати цих дітей через гроші. Бо насправді витратять на одного десять тисяч гривень, а відзвітують про 102, а залишки по кишенях своїх поховають, — продовжує думку Галина Дем’янова з Марганця Дніпропетровської області. — Я опікун двох дітей і мені держава платить на них шістнадцять тисяч, і нам вистачає. А в державних закладах дітки не бачать нічого хорошого: ні їжі, ні іграшок, ні одягу. А головне — не відчувають любові, ласки, турботи. Я за те щоб діти росли в сім’ї. Та, на жаль, коли починаєш оформлювати документи, тобі так мозок винесуть, що дехто просто здається. На жаль, ніхто не розуміє, що дитині не потрібен великий будинок з дорогим ремонтом, крута тачка. Їй потрібна родина, де її будуть любити, поважати і захищати».
За даними Дар’ї Касьянової, сьогодні у колишніх будинках дитини та закладах-правонаступниках перебуває понад 700 дітей віком до 4-х років з 312 громад. Найчастіше вони потрапляють туди через стан здоров’я або складні життєві обставини сім’ї.
У 2024 році середній термін перебування в колишніх будинках дитини становив близько 1170 днів. При тому, що гранично допустимі строки перебування дитини поза сімейним середовищем: у віці до року — не більше 7 днів, від 1-го до 2 років — щонайбільше десять, від 3-х до 5 років — до трьох тижнів. Перевищення цих термінів має травматичний вплив на розвиток дитини.
Тож ключовим завданням державної політики є не збереження інституційної моделі, а її трансформація. Йдеться не про механічне закриття закладів, а про зміну їхньої ролі в системі підтримки дитини і сім’ї. У процесі трансформації колишні будинки дитини змінюють свою функцію та можуть розвиватися за різними моделями — як медичними, так і соціальними, ставати центрами підтримки дітей і сімей. Головне — щоб дитина якомога швидше поверталася до родини або взагалі не розлучалася з нею, отримуючи професійну допомогу в сучасному центрі.
Але, здається, між бажаним і дійсністю лежить величезна прірва.
