Яку державу обіцяв Зеленський?

У 2019 році Володимир Зеленський продав українцям не просто програму — він продав настрій. Не текст, а відчуття: «буде інакше». І це «інакше» звучало як мем, який тоді здався революцією: кінець епохи бідності, кінець епохи жадібності, весна прийде — саджати будемо.

Його виборча програма була майже антипрограмою. Мінімум ідеології, максимум обіцянок-символів. Держава у смартфоні — як обіцянка, що чиновник зникне, як кнопка «skip ad». Президент — як сервіс, не як «гетьман у камуфляжі». Народ — як головний акціонер держави. Це була країна без пафосу, без складності, без старих політичних жанрів.

Зеленський обіцяв демонтаж системи через її спрощення. Менше політики — більше менеджменту. Менше держави — більше зручності. Менше «еліти» — більше «простих людей». Це був своєрідний політичний Netflix: вибери, натисни — і дивись, як країна стає нормальною.

Ключова ідея — довіра замість контролю. Він пропонував країну, де не треба боятися держави, де корупція зникає не через складні інститути, а через «нових людей». Де війна закінчується не балансом сил, а силою переговорів. Де президент — це не арбітр системи, а її хакер.

Але головний мем тієї кампанії — це навіть не «кінець епохи бідності».

Головний мем — це віра, що складну країну можна перезавантажити як телефон. І саме ця віра стала його найбільшим політичним активом. І, можливо, головним політичним експериментом в історії України. Саме він подвигнув Путіна на повномасштабну агресію.

Питання про те, яку державу отримав Володимир Зеленський у 2019 році, неможливо розглядати без контексту трансформацій, здійснених за каденції Петра Порошенка. Йдеться не про ідеалізовану модель, а про державу, що вийшла з екзистенційної кризи 2014 року і набула базових ознак суб’єктності.

По-перше, це була держава з відновленою безпековою вертикаллю. Україна отримала реформовані Збройні сили, нову систему управління обороною, досвід ведення війни проти Росії та, що не менш важливо, — міжнародну підтримку у сфері безпеки. Саме в цей період було закладено фундамент співпраці з НАТО, стандартизації армії та військово-технічної допомоги.

По-друге, це була держава з чітко окресленим зовнішньополітичним курсом. Угода про асоціацію з ЄС, безвізовий режим, санкційна коаліція проти Росії — усе це формувало той самий «кредит довіри» до України як до передбачуваного партнера. Київ сприймався як держава, що, попри війну, рухається у напрямку європейської інтеграції і виконує взяті зобов’язання.

По-третє, важливою була інституційна рамка. Було створено антикорупційну інфраструктуру (НАБУ, САП, НАЗК), проведено децентралізацію, запущено банківську реформу та очищення фінансового сектору. Ці процеси не були завершеними і супроводжувалися політичними конфліктами, але вони формували основу для довгострокової стабільності.

Водночас держава, передана Зеленському, мала і системні вади: олігархічний вплив залишався значним, судова реформа була незавершеною, а рівень довіри громадян до інститутів — обмеженим. Саме це і створило передумови для електорального запиту на «антисистему».

Отже, Зеленський отримав не «зруйновану країну», а державу в стані переходу: із сформованим міжнародним кредитом довіри, базовими інституціями та стратегічним курсом. Ключове питання наступних років — чи був цей капітал використаний для поглиблення реформ, чи втрачений у процесі політичної трансформації влади.

Авторитарний реванш Володимир Зеленський на побутовому рівні не виглядає різким розривом із державою Петро Порошенко. Зміни не кричать — вони просочуються. Але для політолога це саме той випадок, коли тиха трансформація є небезпечнішою за відкритий злам.

Ми звикли повторювати: Європейському Союзу не потрібна друга Угорщина. Але проблема в тому, що друга Угорщина може виникнути не як копія, а як відображення. Свого часу угорський політик і соціолог, колишній міністр людських ресурсів Угорщини, Балінт Мадяр описав режим Віктора Орбана як «мафіозну державу» — систему, де інститути не знищуються, а підпорядковуються, де правила не скасовуються, а замінюються лояльністю.

Якщо накласти цю оптику на українські реалії, виникає ефект «дзеркала в дзеркалі».Формально Україна зберігає все: парламент, уряд, суди, антикорупційні органи. Але центр тяжіння рішень зміщується. Вплив вузького кола, персоналізація влади, роль неформальних центрів — усе це дедалі більше визначає політичну реальність. Інститути існують, але дедалі частіше — як оболонка.

Патрон-клієнтська логіка, яку Мадяр вважає основою «мафіозної держави», в українських умовах теж набирає обрисів. Лояльність стає універсальною валютою. Вона відкриває доступ до ресурсів, рішень, захисту. Нелояльність — виштовхує на периферію. Це ще не закрита кланова система, але вже і не відкрита демократія рівних можливостей. Особливо показовим є винесення рішень за межі формальних процедур. «Двір патрона» в угорській моделі має свою українську версію — політичний центр, де неформальні наради часто важливіші за урядові засідання. Там, де мала б працювати інституція, працює доступ.

Ідеологія ж дедалі більше виконує сервісну функцію. Гасла не обов’язково узгоджені між собою — вони мають бути ефективними. Вони пояснюють, мобілізують, виправдовують. Але не зобов’язують. Контроль над інформаційним полем також набуває знайомих рис. Формально плюралізм збережено, але фактично баланс порушено. Держава говорить голосніше за всіх — і частіше за всіх.

Вибори? Вони ще не стали декорацією. Але вже виникає інше питання: чи будуть вони рівними? Війна, ресурси, контроль над медіа — усе це формує нерівне поле ще до старту.І тут — головний елемент «дзеркала»: війна. Вона пояснює концентрацію влади. Вона її виправдовує. Але водночас — цементує. Те, що створювалося як тимчасовий механізм, ризикує стати постійною конструкцією.

У цьому сенсі українська трансформація тривожно вкладається у ширшу логіку, знайому за політикою Володимир Путін: не руйнувати інститути, а підпорядковувати їх; не скасовувати правила, а переписувати їх під себе; не ліквідовувати демократію, а імітувати її. Україна ще не є «мафіозною державою». Але дзеркало вже встановлено. І тепер питання не в тому, що ми бачимо в ньому. А в тому — чи вистачить волі розбити його, поки воно не стало реальністю.

Те, що сьогодні називають «соціологією» в орбіті Володимира Зеленського, дедалі більше нагадує не вимір реальності, а її косметичний ремонт. Такий собі політичний «євроремонт по-українськи»: шпалери нові, а стіни — тріщать. Соціологія стає не дзеркалом, а ширмою, за якою намагаються сховати втому, розчарування і системні збої. Як у трансформованій  приказці: «хоч кіл на голові теши — а воно каже, що дощ іде».

Режим намагається продавати імітацію змін як самі зміни. «Держава у смартфоні» перетворюється на державу в презентації. «Кінець епохи бідності» — на нескінченний бета-тест. І якщо спочатку це працювало як політичний Netflix — швидко, яскраво і без зайвих запитань, — то тепер глядач починає підозрювати, що серіал затягнули, а сюжет ходить по колу.

Проблема в тому, що економіка — не TikTok: її не перемонтуєш фільтрами. Вона реагує не на рейтинги, а на реальні рішення. І саме тут починається головний дисонанс: цифри можуть «намалювати» підтримку, але не можуть намалювати зростання.

У цій ситуації природним стає інстинкт консервації влади. І тут включається політична математика: законодавство передбачає першочерговість парламентських виборів. А це — ризик. Бо парламент — це не монобільшість зразка 2019 року, а потенційний «ярмарок думок», де кожен торгується.

І головне — децентралізація. Та сама реформа, яка колись стала успіхом держави Петра Порошенка, тепер працює як запобіжник проти повної концентрації влади. Місцеве самоврядування — не статист у цьому театрі, а окремий гравець. І відносини Банкової з цим рівнем влади — м’яко кажучи, не теплі.

Отже, будь-які повоєнні вибори ризикують перетворитися на класичне «гуртом і батька легше бити». Опоненти, розрізнені в мирний час, можуть об’єднатися у широкий фронт. Бо спільний інтерес — сильніший за ідеологічні різниці.

У підсумку маємо парадокс: чим більше влада намагається законсервувати себе через контроль і картинку, тим більше реальність вислизає з рук. Бо, як кажуть у народі, «скільки мотузці не витися — а кінець буде». І питання лише в тому, хто цей кінець напише — соціологія чи виборець.

Конституція — це не просто книга із золотим тисненням. Це — карта, за якою країна не заблукає у власній темряві. Але що робити, коли карту зім’яли, затерли до дір і почали ходити навмання? За роки влади Володимира Зеленського Основний закон дедалі частіше нагадує не правило, а декорацію. Його не скасовували — його обійшли. Не зламали — витерли ноги. І тепер країна живе ніби «за Конституцією», але без її духу. Як у приказці: «ніби й хата є, та в ній не живуть».

Але історія не терпить порожнечі. Як тільки повернеться повноцінне політичне життя, з’явиться і запит — не латати старе, а переписати правила гри. І тут на горизонті вже проступає нова ідея: Україна без президента. Чиста парламентська республіка. Без монарха. Або його замінника. Не як емоція, а як конструкція — парламентська республіка з прем’єром, відповідальністю і чіткою вертикаллю підзвітності.

Це може стати точкою збирання нового політичного тренду. Аналогія напрошується сама: колись країна шукала формулу «Україна без Кучми». Тепер дедалі частіше звучить інша формула — «Україна без Зеленського». Не як персональна образа, а як втома від персоналізації влади.

Парадокс у тому, що сам процес «пересиджування» всіх законних термінів у владі лише підсилює цей запит. Чим довше влада тримається за форму без змісту, тим сильніше суспільство шукає нову форму зі змістом. Отже, питання не лише в тому, як відновити Конституцію. Питання в тому — чи не народжується вже нова. Бо коли правила перестають працювати, народ починає писати свої.