Обличчя війни: фотовиставка про бійців «Хартії» завершила свою роботу у Полтаві і помандрувала Україною далі

У Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка на днях завершилася документальна фотовиставка під назвою «Хартія: Спека. 11 поглядів на війну». 

 

Чому 11 поглядів? Бо саме стільки авторів долучилися до створення цього документального проєкту про 13-ту бригаду Нацгвардії України «Хартія». В експозиції представлено понад 70 світлин.

 

Вони зроблені переважно минулим літом на різних бойових позиціях.

 

На них зафіксовані виходи досвідчених бійців на завдання і тренування новобранців, робота артилерії, дронарів, стабілізаційних пунктів, побут бліндажів... Одне слово, моменти щоденного життя у зоні бойових дій.

«Тут дуже багато очей. Дуже багато світлих облич. Багато імен і справжніх історій. Це те тло, на якому формується наша історія, на якому ми усі сьогодні намагаємося вистояти і рухатися вперед, — зазначав на відкритті виставки її співкуратор, письменник, культурний і громадський діяч, штаб-сержант 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія» Сергій Жадан. — Ми сьогодні тут, щоб показати: наше військо складається з тих самих людей, які вчора жили своїм цивільним життям на цих вулицях, ходили на роботу й на навчання»... 

 

«Дітріх», 28 років.

 

«Я з Полтавської області, з-під Кременчука. Не пам’ятаю, ким хотів стати в дитинстві. Певно, космонавтом, як і всі. Точно, не військовим. З 2016 по 2019 служив у батальйоні охорони бригади армійської авіації, охороняли важливих персон. Звільнившись з армії, працював лаборантом в агрофірмі. 

 

24 лютого 22-го сам пішов у військкомат. Сказали, треба трохи почекати. Тоді пішов у ТРО, стояв на блокпості під Кременчуком. Зрештою, зателефонували, сказали, що є вакантне місце, й 13 березня відправили в НГУ. 

 

Спочатку навідником у ППО, «шахеди» збивали. Старший брат зараз служить у цій бригаді, теж пілот.

 

У «Хартії» були вільні місця для пілотів і на початку липня я сюди перевівся. 

 

Як я змінився за війну? Полисів хіба що. Нерви, мабуть. Навіть не знаю, чого тут не вистачає. Дому, напевно. Поки не будую жодних планів на після війни. Як буде вже видно, що наближається до кінця, тоді вже можна буде щось планувати».

 

«Доцент», 31 рік. 

 

«Мій позивний «Доцент». Командир (на жаль, вже покійний) придумав. Не знаю, чому. 

 

Я з Лозової Харківської області. Після строкової служби працював на олійниці. З кінця 2015-го на контракті. Чого вирішив піти на службу? Та хто його знає. В сусідньому місті була військова частина НГУ, графік: добу там — три дома. Й зарплата на той час була 6 тисяч, тоді як на цивільній роботі — 4,5. Служив у військовій частині, охороняли важливі об’єкти. 

 

З початку повномасштабної стояли на блокпостах на кордоні з Донеччиною. 

 

У «Хартію» перевівся торік взимку, бо знайомих тут багато. Та й частина бойова. Тут я головний сержант роти. Займаюсь навчанням, підготовкою особового складу. 

 

Щодня у нас медицина, тактика, інженерка — те, що в житті стане в нагоді. Але є люди, які просто прийшли, посиділи, відбули, а потім опитування: нічого не знають. Починають скидами їх бомбити на позиціях, і вже панікують.

 

Питаю: «Що скидають?». — «Не знаю, бахкає». — «А на заняття ти для чого приходиш?  Щоб міг за звуком визначити, граната то, РПГуліна чи ще щось». Або кажуть: «Над нами щось висить». — «Мавік» чи ФПІвішка?» —«Не знаю, щось дзижчить». Додатково даєш заняття — ображаються: «Вважаєш мене найгіршим?» —«Не вважаю, просто хочу, щоб навчився й зумів зберегти собі життя».

 

Я тут 9 місяців на позиції просидів з ними. Обстріли там постійно. Головне — не палитися особливо. Не блукати лісом, щоб тебе не змалював «мавік». Бо є такі: «Я в туалет» або ще щось. Виходить і починає роздивлятися, а потім нас скидами бомблять.

 

Питаю: «А що ти робив?» — «Та вийшов прогулявся, подихав трошки, розім’явся». — «Ну, так а хто тобі винний? Тобі ж постійно кажуть: зайвий раз не висовуйся, бо постійно контроль цих дронів». Так що люди різні бувають...». 

Так, люди, які стоять на захисті України, різні. Це — зріз суспільства. Не всі герої. Не в усіх гаразд з дисципліною і з нервами. І в кожного свої страхи. Про це вони говорять відверто.

 

Таким побачили особовий склад «Хартії» військовослужбовці бригади — фотограф Роман Пашковський (він же головний куратор виставки) й журналіст Дмитро Кузубов, автор «Української правди» та інших загальноукраїнських ЗМІ. Вони записали понад пів сотні історій «хартійців», але до проєкту під назвою «Особовий склад», який став частиною виставки, відібрали десять найяскравіших. Кожну історію ілюструє портрет. Чи, навпаки, портрети доповнюють розповіді бійців. 

 

За словами Романа, спільне, що об’єднує цих людей — величезне бажання завершити війну, зберегти свою країну й повернутися додому, до своїх родин і мирних занять.   

Але війна триває, й проєкт буде продовжено. 

 

«Водолій», 40 років. 

 

«Я родом з Полтави. Працював менеджером з продажу будівельних матеріалів. Зараз я стрілець. До армії потрапив у травні за повісткою. 

 

Як потрапив до центру комплектації, знав, що йтиму в «Хартію». Плюс до цього багатенько реклами бачив, відео дивився. Думаю, обрав найкращий варіант. Тут постійно йде навчання і удосконалення навичок. Треба все всотувати, як губка. Особливо медицину — хоча б мінімум потрібно знати, щоб міг побратиму надати допомогу. 

 

У мене вже був один бойовий вихід. На позиції перебували 45 днів. На третій день нас почали крити мінометкою, два тижні крили, потім — пауза. Найважчими були, мабуть, останні 3-4 дні.

 

Нам FPVшки розбирали вхід, а перед цим «Молній» (російський дешевий ударний БпЛА-камікадзе літакового типу. — Авт.) штук шість спіймали, вони розчищали вхід для FPV.

 

Але перетерпіли, укріпили вхід, закладали, щоб вони не потрапили до нас усередину. Потрібно вкопуватись, бо це твоє життя. 

 

Головне — бути уважним, стежити, щоб голова на 360 градусів постійно крутилася. Скільки б тих виходів не було, зі слів побратимів, страх не пропадає. Я ще не зустрічав людей, які не бояться. І це природно, бо інстинкт самозбереження має бути завжди. 

 

Плани у нас всіх однакові: повернутись живими та цілими до своїх родин. Перший місяць я точно нікуди не піду, просто відпочиватиму з родиною». 

 

«Міньйон», 31 рік

«Я родом з Дніпра. Працював інженером-конструктором, удосконалював металургійне обладнання. 

 

З початку повномасштабної добровільно пішов служити, бо нас почали бомбити. Був у частині НГУ, від початку на Харківському напрямку, цьогоріч перевели в «Хартію». 

 

Я вже проходив строкову службу, служив у роті оперативного призначення. Зараз я помічник кулеметника. 

 

Найстрашніше на війні — це дрони. Дуже заважають. Були моменти, що ледве вижив. От навіть нещодавно. Ми на позицію тільки вивантажилися з техніки, а на нас уже дрон чекав. Була темрява, нічого не видно. Побачив тільки два «ока», і він у нас влетів. Щось відвело, що воно між нами вдарило. Всі цілі, здорові, речі тільки потріпало. 

 

Війна змінюється постійно. Потрібно пристосовуватися, бо протистояння технологічне. Тому навчаємось. Важкувато, але я це обрав. Тому працюємо. Хто, як не ми?» 

У межах проєкту свої роботи представили Роман Пашковський (у співпраці із журналістом Дмитром Кузубовим), Саша Маслов, Юлія Кочетова, Валентин Кузан, Ліза Букреєва, Георгій Іванченко, Сергій Коровайний, Ніколетта Стоянова, Павло Іткін, Каріна Пілюгіна та Мар’яна Шафро.

 

Один з них, Георгій Іванченко — штатний співробітник видання The Kyiv Independent, фотограф-фрилансер — третього жовтня минулого року внаслідок прицільного удару російського FPV-дрона отримав тяжке поранення. Це сталося при виконанні професійних обов’язків у районі Дружківки на Донеччині. Георгію ампутували ногу, він досі проходить реабілітацію. 

 

Його колега, французький журналіст-фотограф Антоні Лаллікан, який працював разом з ним у зоні бойових дій, на жаль, загинув. 

 

Загалом професія військового фотокореспондента пов’язана з великими ризиками. Ці люди щоденно наражають себе на страшну небезпеку, аби ми завдяки їхнім світлинам могли побачити, що таке війна насправді. 

 

«Фотографи знімають військових не тому, що це зараз вигідно, модно, що це затребувано, а передусім тому, що це — зліпок нашого часу, фіксація того, де ми зараз живемо і які ми сьогодні, — заважує Сергій Жадан. — Це дуже важливо — фіксувати: обличчя, рухи, погляди...

 

Культура так чи інакше сьогодні наповнена війною. Це стосується і літератури, і театру, і кіно, і фотографії. Війна сьогодні скрізь. Вона стає набагато зрозумілішою, коли ти усвідомлюєш, що за всіма зведеннями та хроніками, за аналітикою та експертними висновками, стоять люди війни — живі, втомлені, сильні, помічені вогнем люди.

 

А ще дуже важливо не дистанціюватися від війська. Ця війна всіх нас сьогодні переплітає. Ми всі нею поєдані. Так сталося. Це великий виклик. Але це наш час, це наша країна, наша реальність». 

 

«Фотовиставка — це формат вдячності. І тим, хто її робив, і тим, хто зображений на цих світлинах, — додала секретарка Полтавської міської ради Катерина Ямщикова, котра на початку повномасштабного вторгнення служила військовою медикинею у складі 116-ї полтавської бригади терборони. — Колись про цих воїнів будуть говорити як про творців української історії. Але якщо ми не будемо говорити про них зараз, тоді будемо втрачати якісь ниточки, якісь пазли, які повинні зберегти». 

 

«Колись війна закінчиться. Але вона надовго залишиться у культурі і в мистецтві, — говорить Сергій Жадан. — І мова тут не про якісь тенденції, а про чесність. Зверніть увагу на фотороботу, яка висить у мене за спиною. На ній зафіксовано неймовірне літнє слобожанське небо. Та коли придивитись, то побачиш у тому небі дрон. Як на мене, цей контраст — це метафора сьогоднішньої України. Україна так само прекрасна, красива, неймовірна, але в ній дуже багато тривоги, багато загроз і небезпеки. Тому що йде війна, і для нас життєво важливо не виключатися з неї». 

 

Минуть роки. А дрон у небі, що на світлині, нікуди не зникне. Він назавжди закарбований в історію мистецтва. Загалом в історію... 

 

Виставка в Полтаві тривала до 22 березня включно. До цього вона вже експонувалася у Харкові, а далі поїхала до Львова та Києва, де завершиться аукціоном з продажу фоторобіт на підтримку потреб «Хартії».

 

P.S.19 березня «Хартії», яка була створена на основі добровольчого формування Харківської територіальної громади, виповнилося 4 роки. Ініціатором її заснування став відомий український бізнесмен, один з найуспішніших аграріїв України, засновник групи «Агротрейд», колишній консул Австрії у Харкові полтавець Всеволод Кожемяко.

 

Назву для бригади запропонував Сергій Жадан. У ній поєднані «хар» — Харків, і «арт» — творчість, мистецтво. А загалом слово «хартія» у сучасній мові означає декларацію суспільно-політичного значення. 

 

Бійці ДФТГ одними з перших вийшли на державний кордон під час Харківської наступальної операції; пройшли бої на Сватівському напрямку та в Бахмуті. У 2023 році «Хартія» стала 13-ю бригадою оперативного призначення у складі НГУ, тримала рубежі на Куп’янсько-Лиманському напрямку, зокрема в Серебрянському лісі.

 

З травня 2024-го бригада обороняє Харків та північ Харківщини, стримуючи окупантів. Одна з останніх її успішних операцій — бої за Куп’янськ. 

 

Рік тому в структурі НГУ створили два корпуси, один з яких, на основі 13-ї бригади, очолив полковник Ігор Оболєнський.