Не відходить у вічність тільки той, хто не народився. Мирно спочивай з Богом, моя люба!

Сьогодні, у середу, 18.03.2026 р., виповнюється рівно 40 днів, як після швидкоплинної тяжкої хвороби відійшла у засвіти Людмила Федорівна Хроненко, колишній головний бухгалтер дирекції Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр., що будувався, його споруд (1980—1982 рр.) та головний бухгалтер Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» з 1982 р., згодом — заступник генерального директора з фінансово-економічних питань та в. о. генерального директора (березень—квітень 2010 р.).

 

Саме сьогодні, за переданням Православної церкви, її душа перейде зі стану новоспочилої у вікопомну рабу Божу Людмилу,— розповідає Валентин Волинець, чоловік, повний кавалер Ордена України «За заслуги», заслужений юрист України, канонічний (церковний) адвокат.

 

Народилася 27 червня 1950 р. у м. Помічна Кіровоградської області у звичайній працьовитій і дружній родині Черкисів — шахтаря Федора Миколайовича (13.03.1924—18.03.2002 рр.) та кравчині Надії Миколаївни (03.03.1926—07.01.2021 рр.).

 

«УМ» не може залишити поза своєю прискіпливою увагою той факт, що батько Людмили насправді не Федір, а Фредерік, за національністю істинний баск, уродженець та житель однойменної провінції Басконії, яка разом з іншими такими ж провінціями юридично утворюють європейську державу Іспанія.

 

Під час громадянської війни у цій європейській країні за часів тодішнього диктатора Франко, як завжди, представники більшовицької влади тоталітарного СРСР, нібито з благородною метою порятунку іспанських дітей, разом із тисячами дітей-співвітчизників примусово вивезли Фредеріка на територію УРСР, яка, як нам усім достеменно відомо, на той час входила до складу Радянського Союзу і влада якої також є відповідальною за всі злочини кривавого сталінського політичного режиму.

 

Як сирота жив та виховувався в патронажній сім’ї у селі на Черкащині. З липня 1941 р. по 1945 р. — на фронті в частинах ППО. До самої пенсії пропрацював на шахті в м. Ватутіно.

Не можу втриматися, щоб не вигукнути: «Дорогі українці, а вам це нічого не нагадує?».

 

Упродовж 1957—1962 рр. Людмила навчалася у Васильківській СШ №5. У 1962 р. разом із батьками переїхала у м. Ватутіно Черкаської області, де продовжила навчання у СШ №6 аж до її закінчення. У 1967 р. з відзнакою закінчила курси секретарів-друкарок.

 

У 1968 р. працювала секретарем у БМУ-29 «Черкасхімбуд». У 1969 р. одружилася та переїхала у м. Бровари.

 

Моя дружина Людмила одного разу зізналася мені, що коли вона ще була підлітком, то дуже хотіла вивчитися, щоб вирватися з провінційного Ватутіно та осісти в столиці. Тоді вона була абсолютно впевнена, що цій потаємній дитячій мрії ніколи не здійснитися, адже, на глибоке переконання юної дівчини, що у Києві живуть або мають право жити не прості люди, а боги.

 

Проте долю не обирають, а доля випадає сама. У 1969—1975 рр. працювала у в/ч 51260 «СІ» вільнонайманою друкаркою таємної переписки. У 1975 р. з родиною переїхала у Київ і почала працювати бухгалтером Одеської філії фінансово-економічного технікуму.

 

Природне бажання самовдосконалюватися, відкривати для себе повний світ знань захопило Людмилу. У 1975—1977 рр. навчалася в Одеському фінансово-економічному технікумі, який закінчила з відзнакою. У 1987—1992 рр., поєднуючи роботу зі самовдосконаленням, навчалася у Київському інституті народного господарства ім. Д. С. Коротченка. Продовжуючи займатися освітою, у 1997—1999 рр. навчалася в Інституті сертифікованих фінансових менеджерів (Велика Британія).

 

Після закінчення технікуму в 1977—1980 рр. працювала економістом у Київському парку культури та відпочинку «Гідропарк». У 1980—1982 рр. обіймала посаду головного бухгалтера дирекції Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр., що будувався, та його споруд.

 

Після закінчення будівництва музею з 1982 р. обіймала посади головного бухгалтера Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», згодом — заступника генерального директора з фінансово-економічних питань та в. о. генерального директора. Левову частку свого трудового життя (33 роки) пані Людмила присвятила відродженню Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».

 

За словами колег, саме завдяки її зусиллям на початку непростих «нульових» заповідник став найбільш фінансово стабільним музейним закладом України.

 

Неможливо оцінити внесок пані Людмили у богоугодну справу відновлення головного храму великої церкви Успенського собору Києво-Печерської лаври. Вона є співавтором понад 60 листів, з якими священноначалля Української православної церкви зверталося до президента України, уряду України, керівників центральних органів державної виконавчої влади, Київського міського голови з питанням відновлення Успенського собору.

Результат таких цілеспрямованих і наполегливих спільних дій церкви і заповідника настав у серпні 2000 р. Успенський собор, який 3 листопада 1941 р. підірвали радянські (власне кажучи, російські) диверсанти, був відбудований та освячений Блаженнійшим митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом), предстоятелем УПЦ.

 

Як головний бухгалтер пані Людмила докладала титанічних зусиль, щоб завершення будівництва Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр., що будувався, було підкріплене достатнім та своєчасним фінансуванням.

 

Відкритий у Києві 17 жовтня 1974 р., спершу містився у Кловському палаці. 9 травня 1981 р. відбулося відкриття нового меморіального комплексу на схилах Дніпра. На урочистості з цієї нагоди з Москви прибув сам Л. І. Брежнєв, всемогутній генеральний секретар ЦК КПРС.

 

Від УРСР Леоніда Ілліча зустрічали В. В. Щербицький, перший секретар ЦК КП України; О. Ф. Ватченко, голова президії ВР УРСР; О. П. Ляшко, голова Ради міністрів УРСР; М. Д. Печак, директор дирекції Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.; Л. Ф. Хроненко– 30-річна вродлива головний бухгалтер означеної вище Дирекції, власне кажучи, яка і зводила цей музей.

 

Леонід Ілліч був так зачарований українською красунею, що після привітання з нею рукостисканням не втримався і поцілував пані Людмилі правицю, за яку він з нею щойно вітався.

 

Про масштаби капітального будівництва свідчать такі офіційні статистичні дані. До меморіального комплексу, що займає 20 га, увійшли приміщення музею (18 залів), чаша «Вогонь Слави», Алея міст-героїв, майданчик військової техніки часів Другої світової війни, сім композицій (майже 100 бронзових фігур, висота кожної — від 4 до 5 метрів), що символізує героїчну боротьбу з ворогом, самовіддану працю в тилу.

 

Меморіал увінчує монумент Вітчизни-матері (висота 62 метри) з мечем (висота 16 метрів, вага 12 тонн) у руках і щитом (розмір 12х8), на якому зображено герб України. Разом із п’єдесталом, у якому міститься музей, монумент здіймається на 102 метри.

 

Експозиція включає 8 тис. експонатів, що висвітлюють хід гігантської битви проти гітлерівських загарбників і відображають всесвітньо-історичне значення перемоги у Другій світовій війні.

 

На стінах залів музею названо понад 1 тисячу військових частин і з’єднань, що визволяли Україну й одержали найменування її міст, сотні партизанських загонів, підпільних організацій, що діяли в тилу ворога.

 

На мармурових дошках викарбувано імена 11 тисяч 612 воїнів та 201 трудівника тилу, удостоєних звання Героя.

 

Меморіал створено за задумом скульптора Є. В. Вучетича — авторським колективом архітекторів і скульпторів Києва та України, працівниками інституту «Діпромісто», тресту «Київміськбуду-4» та робітниками Мінмонтажспецбуду України, а також низки заводів України.

 

І все це грандіозне будівництво лягло на тендітні плечі пані Людмили, зовсім ще молодого, але надзвичайно амбітного головного бухгалтера, яка з цим будівництвом упоралася.

 

Л. Ф. Хроненко завжди займала активну громадянську позицію. Нагороджена державними, відомчими та церковними нагородами:

 

1. Почесною грамотою КМ України (2001 р.).

2. Почесною грамотою ВР України (2003 р.).

3. Почесним званням «Заслужений економіст України» (2004 р.).

4. Медаллю «Ветеран праці» (1989 р.).

5. Відзнакою Міністерства культури України «За багаторічну плідну працю в галузі культури (2010 р.).

6. Подякою народного депутата Олексія Гончаренка «За багаторічну плідну працю» та активну громадянську позицію (2025 р.).

7. Дипломом у номінації «Кращий менеджер серед студентів» Інституту сертифікованих фінансових менеджерів (Велика Британія).

8. Орденом УПЦ Великомучениці Варвари (1998 р.).

9. Орденом УПЦ Святої Анни V ступеня (2001 р.).

10. Орденом Преподобного Агапіта Печерського ІІ ступеня (2006 р.).

Перебувала у другому шлюбі (церковному).

 

У першому шлюбі з Віктором Павловичем Хроненко (11.01.1949 –27.03.2023 рр.) виховала сина Ігоря 1970 р. н., який закінчив військово-політичне училище. З 1992 р. працює в Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» на наукових посадах, кандидат історичних наук, доцент КДАіС. Одружений з Оксаною Віталіївною Хроненко (Дорошук).

 

Подружжя виховує трьох дітей: сина Тимофія та двох вродливих доньок Лію та Ніку, які також рідні онуки пані Людмили.

 

«Рано чи пізно це трапляється з кожним, хто прийшов у цей білий світ, — звернувся до всіх, хто знав його дружину, Валентин Волинець, відомий в Україні канонічний (церковний) адвокат, — не відходить у вічність тільки той, хто не народився!». 

 

За словами архімандрита Псковсько-Печерського монастиря о. Іоанна Крестьянкіна, «Смерті як такої немає, а є життя земне і є життя небесне. Тому рідні, друзі, колеги, знайомі свято вірять у те, що Великомилостивий Господь простить їй усі її гріхи, свідомі та несвідомі, скоєні нею за час її земного життя, і оприділить її світлу душу в найбільш достойне місце у своїх оселях небесних».

 

Царство Боже моїй вродливій дружині, яка упродовж 30 років була супутницею мого життя. Рідні, друзі, колеги, просто знайомі достойно провели її в останню путь, за що я їм безмежно вдячний. 

 

Тож мирно спочивай з Богом, моя люба! Вічна тобі пам’ять, моя кохана.