Коли президент Азербайджану залишає запис у жалобній книзі верховного лідера Ірану — етнічного азербайджанця, здається, що історія двох Азербайджанів ось-ось замкнеться в коло.
Але вже за кілька днів лунають удари по Нахічевані, і стає зрозуміло: цей вузол значно складніший.
Імперська спадщина росії, шиїтська модель Ірану, тюркський фактор і страх великих держав перед новою геополітикою — усе це переплелося в одну драму, де питання об’єднання Азербайджану стає частиною глобальної гри.
Іранський вузол: між жестами ввічливості й ударами ракет
Політика Кавказу завжди була мистецтвом тонких символів. Іноді один запис у жалобній книзі говорить більше, ніж десяток дипломатичних заяв. Саме так сталося, коли президент Азербайджану Ільхам Алієв відвідав посольство Ірану і залишив запис у книзі співчуттів після загибелі верховного лідера Ісламської Республіки — Алі Хосейні Хаменеї.
Постать Хаменеї була винятковою не лише для Ірану. Він був не просто верховним правителем держави. У шиїтському світі його авторитет мав значення, співмірне з роллю Папи Римського для католиків: духовний центр, до якого звертаються мільйони вірян — від Лівану до Пакистану.
Водночас важливим є й інший факт: Хаменеї був етнічним азербайджанцем. Його родина походила з азербайджанського культурного середовища, а тюркська мова була для нього так само природною, як і перська.
Цей нюанс робить подію ще символічнішою. Адже Азербайджан та Іран пов’язані не лише спільним кордоном, а й глибоким етнокультурним переплетінням. За різними оцінками, в Ірані проживають від 15 до 25 мільйонів азербайджанців — тобто більше, ніж у самій Республіці Азербайджан.
Ба більше, і чинний президент Ірану Масуд Пезешкіан також має азербайджанське походження. Таким чином, у найвищих ешелонах іранської влади тюркський елемент відіграє значну роль. На перший погляд, це мало б сприяти взаєморозумінню між Тегераном і Баку.
Саме тому події, що сталися буквально через кілька днів після дипломатичного жесту Ільхама Алієва, виглядають особливо парадоксально. Іранські сили завдали удару по об’єктах на території Азербайджану — зокрема по аеропорту Нахічевані та по сільській школі. Для регіону, де дипломатичні сигнали зазвичай ретельно зважуються, така реакція виглядає як різке загострення.
Цей контраст між символічною ввічливістю і військовою демонстрацією сили ставить перед аналітиками низку запитань. Чи йдеться про локальний інцидент, продиктований внутрішніми конфліктами в іранській політиці? Чи це сигнал у ширшій геополітичній грі, де переплітаються інтереси Ірану, Туреччини, росії та Заходу?
Щоб зрозуміти логіку подій, необхідно врахувати кілька ключових факторів, що формують сучасну іранську модель: пантюркістський, шиїтський та етнічний. Кожен із них впливає на стратегічні рішення Тегерана і визначає його ставлення до Баку.
Водночас питання можливого об’єднання «двох Азербайджанів» — Північного, незалежного, і Південного, що залишається у складі Ірану, — виходить далеко за межі регіональної політики.
Воно поступово набуває глобального виміру. Адже будь-які зміни в балансі сил на Кавказі можуть вплинути не лише на Близький Схід, а й на архітектуру безпеки від Чорного моря до Центральної Азії.
Саме тому в цій публікації ми спробуємо розглянути всі можливі сценарії розрубання цього складного «іранського вузла». І тим більше це важливо для України, адже протягом усіх років незалежності Азербайджан залишався послідовним і надійним партнером Києва в міжнародній політиці.
Імперська спадщина: як москва створила і згорнула азербайджанський проєкт
Поява сучасного Азербайджану як окремого політичного простору була безпосереднім наслідком російської імперської політики ХІХ століття. Після російсько-перських війн початку століття Гюлістанський і Туркманчайський договори розділили історичний азербайджанський регіон по річці Аракс.
Північна частина опинилася під владою російської імперії, а південна залишилася в складі Персії. Таким чином виникла геополітична реальність двох Азербайджанів — Північного і Південного.
Для Петербурга цей поділ був частиною ширшої стратегії: просування до Кавказу і контроль над шляхами до Близького Сходу. Російська влада активно формувала нову адміністративну і культурну реальність на захоплених територіях, поступово створюючи окрему політичну ідентичність, яка згодом стала основою для майбутньої державності.
Через століття до цієї теми повернувся кремль уже в особі Йосипа Сталіна. У 1945 році Москва підтримала створення в іранському Тебризі прорадянської держави — Азербайджанської Народної Республіки, яку очолив Сеїд Джафар. Радянські війська фактично гарантували існування цього утворення.
Здавалося, що Сталін готує сценарій об’єднання Північного і Південного Азербайджану під радянським контролем. Та вже через рік Москва різко змінила курс. Після потужного дипломатичного тиску з боку США і Заходу кремль погодився вивести війська з Ірану. Іранська армія швидко ліквідувала республіку в Тебризі, а її керівники втекли до СРСР.
Що змусило Сталіна згорнути цей проєкт? Не тюркський фактор і не страх перед азербайджанським націоналізмом. Головною причиною стала нова геополітична реальність: москва не була готова розпочинати глобальне протистояння із Заходом заради одного регіону. Проєкт «об’єднаного Азербайджану» виявився для кремля лише інструментом тиску на Іран, а не стратегічною метою.
Так імперська логіка москви двічі визначила долю регіону: спочатку розділивши азербайджанський світ, а потім, на короткий момент, — спробувавши використати ідею його об’єднання у великій геополітичній грі.
Етнічна мозаїка Ірану: між ідентичністю та імперською рівновагою
Сучасний Іран — це не лише держава персів, а складна етнополітична конструкція, що тримається на балансі різних народів і конфесій. За різними оцінками, населення країни перевищує 90 мільйонів, і жодна етнічна група не становить абсолютної більшості.
Найбільшу частку становлять перси — приблизно 50-60% населення. Вони домінують у центральних регіонах країни та визначають культурний і адміністративний каркас держави.
Другою за чисельністю спільнотою є азербайджанці, яких у країні, за різними підрахунками, від 15 до 25 мільйонів. Вони компактно проживають у провінціях навколо Тебриза, Ардебіля та Урмії, формуючи найбільшу етнічну меншину Ірану.
Третім важливим етнічним блоком є курди — приблизно 8-10 мільйонів людей, що мешкають на заході країни вздовж кордону з Іраком і Туреччиною. Далі йдуть лури та бахтіяри, близькі до персів за мовою й культурою, а також араби Хузестану, белуджі на південному сході та туркмени біля кордону з Туркменістаном.
Майже кожна з цих спільнот має транскордонні зв’язки: курди — з Іраком і Туреччиною, белуджі — з Пакистаном, араби — з Іраком та країнами Перської затоки, а азербайджанці — з Республікою Азербайджан.
Здавалося б, така етнічна строкатість мала б породжувати потужні сепаратистські рухи. Але Іран демонструє іншу модель. Ключем до неї є шиїтський іслам, який став основою державної ідентичності. Шиїзм фактично розчиняє етнічні межі: у релігійній ієрархії важливішим є не походження, а приналежність до спільної духовної традиції. Саме тому азербайджанець може бути верховним духовним лідером Ірану, як це сталося з Алі Хосейні Хаменеї.
Це пояснює, чому в Ірані майже не виникає радикального сепаратизму. Більшість етнічних груп не ставить під сумнів саму державу, а, радше, прагне більшої культурної автономії або федералізації. У політичних дискусіях час від часу з’являється ідея розширення прав мов і регіонального самоврядування. Показово, що президент Ірану Пезешкіан, який сам має азербайджанське походження, у своїх виступах говорив про необхідність підвищення статусу азербайджанської мови в освіті та культурі.
Втім азербайджанська ідентичність у повсякденному житті Ірану проявляється доволі стримано. Найяскравіше її можна побачити хіба що на футбольних стадіонах Тебриза, де фанати клубу «Трактор» інколи скандують гасла на підтримку тюркської культури. Частина дослідників вважає, що це природний культурний процес, інші переконані, що будь-які політичні прояви ідентичності просто жорстко контролюються державою.
Найбільш вибухонебезпечним етнічним питанням для Ірану залишаються курди. Саме тому заяви Дональда Трампа про можливу підтримку курдських формувань завжди викликають у Тегерані гостру реакцію. Озброєння курдів означало б появу сильного сепаратистського центру вздовж кордону, здатного запустити ефект доміно для інших регіонів.
У цьому контексті саме існування незалежної держави Азербайджан завжди сприймалося в Тегерані як потенційний виклик. Наявність поруч країни з тією ж мовою і культурою створює природний «магніт ідентичності».
Однак реальність значно складніша. Багато іранських азербайджанців відчувають себе не периферією, а важливою частиною великої держави. І для значної частини еліт набагато привабливішою виглядає перспектива керувати великим Іраном із населенням понад 90 мільйонів, ніж об’єднуватися з державою, де живе близько 10 мільйонів співвітчизників у Баку.
Саме ця внутрішня логіка — поєднання імперської державності, шиїтської солідарності та етнічної мозаїки — і робить іранський вузол настільки складним для розрубування.
Тюркська реконкіста: геополітика нового коридору
Ідея «великого Азербайджану» та ширшого об’єднання тюркського світу виходить далеко за межі регіональної політики Кавказу. Йдеться про концепцію, яку умовно можна назвати тюркською реконкістою, — поступове відновлення цивілізаційної єдності тюркських народів у просторі від Центральної Азії до Середземного моря.
У цьому сценарії Азербайджан відіграє ключову роль. Його географічне положення робить країну своєрідним мостом між Анатолією та тюркськими державами Центральної Азії. Якщо ж до цього простору додати Південний Азербайджан в Ірані, виникає безперервна дуга тюркського розселення — від Алтаю і Сіньцзяну до берегів Середземного моря.
Саме ця перспектива і викликає настороженість великих геополітичних гравців. Розширення тюркського простору на частину пострадянських територій, навіть у межах росії, багатьма сприймається як природний історичний процес.
Однак поява суцільного тюркського коридору, який простягався б від Якутії через Центральну Азію і Кавказ до Туреччини, виглядає вже як фактор, здатний кардинально змінити баланс сил у Євразії.
Така конфігурація зачіпає інтереси одразу кількох центрів сили — росії, Ірану, Китаю і навіть частини європейських держав. Саме тому серед глобальних гравців небагато тих, хто готовий відкрито підтримати ідеологію тюркської інтеграції.
Водночас для багатьох пострадянських країн тюркський проєкт виглядає привабливою цивілізаційною альтернативою. Після десятиліть російського домінування він пропонує нову модель співпраці — без імперського центру, що диктує правила.
У цьому сенсі тюркська інтеграція сприймається як шанс на вихід з орбіти російського шовінізму та на формування нового простору політичної і культурної солідарності.
Саме тому тюркська реконкіста залишається не лише геополітичним, а й цивілізаційним викликом для всього євразійського континенту.
Шанс є, можливості немає?
Історичний шанс для об’єднання азербайджанського світу, безперечно, існує. Але можливостей для його реалізації наразі майже немає. Надто різними стали два Азербайджани — Північний, що пройшов шлях незалежної державності, і Південний, сформований у політичній та духовній системі Ірану.
Емоційний зв’язок між ними, безперечно, зберігається, як і відчуття культурної та духовної спорідненості. Проте цього недостатньо для швидкого політичного об’єднання.
Якщо історичний момент колись і настане, саме іранські азербайджанці мають зробити стратегічний вибір — розвернутися в бік уже існуючої, міжнародно визнаної держави Азербайджан. Це дозволило б уникнути складного і небезпечного шляху власного державотворення, який часто супроводжується конфліктами і хаосом.
Втім історія показує, що навіть формальне об’єднання не гарантує світоглядної єдності. Приклад Німеччини після падіння Берлінського муру доводить: держава може бути однією, але суспільства ще довго живуть різними історичними досвідами. І сьогодні у межах об’єднаної країни продовжують існувати дві різні Німеччини — зі своїми політичними інстинктами і соціальними настроями.
Саме тому питання двох Азербайджанів залишається не лише геополітичним, а передусім історичним і цивілізаційним викликом.
