Розмови про зло і відповідальність

В Україні та за кордоном українці відстоюють справедливість.

 

«Україна молода» продовжує друкувати найцікавіші тексти із соцмережі.

Анастасія ЛЕВКОВА, письменниця

 

28.02.2026

 

Тиждень тому я мала честь виступити на заході з єврокомісаркою з розширення ЄС Мартою Кос. Були також колеги Любов Якимчук, Олена Герасим’юк, Артем Чапай і модерував Володимир Єрмоленко. 

Я була в захваті від того, що і як говорять колеги, це було дуже сильно, дуже переконливо, дуже красиво, з надзвичайними історіями. Я говорила мало, в мене була одна репліка на самому початку і ще відповідь на запитання із залу. 

 

Був момент, коли я хотіла додати до відповідей колег на запитання модератора: «Як змінилася наша мова у війну? Письменницька мова і взагалі мова». Але не додала, і зараз стане зрозуміло, чому. Люди відчувають по-різному, війна вплинула по-різному, і я ось відчуваю велику німоту. Письменницьку і людську.

 

У письменництві я не можу дібрати голосу. У публічному спілкуванні (у соцмережах чи на заходах) мені завше здається, що, порівняно з досвідом інших, хто в окопах або чиї найрідніші в окопах, мій досвід — це ніщо (хоча мої найближчі чоловіки — чоловік і батько — у війську і роблять, я вірю, надзвичайно багато для перемоги чи бодай стерпнішого проживання Україною війни, але вони не в окопах).

 

Чи інший приклад: мені здається, порівняно з тими, в кого вимкнення світла по три доби — а в нас найбільше вимикали на 16 годин, — мій досвід — це ніщо. Чи хто живе на 25-му поверсі (ми на 7-му). Чи хто втратив дім. Ну й так далі.

 

Знецінення власного досвіду на тлі інших також призводить до німоти. Не кажучи вже про те, що багато чого не говориться, аби не тригернути інших, кому дуже зле, і якісь речі з «нормального життя» комусь іншому можуть завдавати болю. Багато чого в українському бутті нині поставлено на паузу в проговоренні, бо є «важливіші теми». І вони важливіші насправді, не в лапках. Все, що не стосується війни чи воєнного буття, здається не вартим висловлення. 

 

Крім того, війна (невисипання, страх, фокус на сьогоднішньому і на виживанні) дуже сильно б?є не лише по емоціях, а й по когнітивних штуках. Я часто гублю нитку того, що говорила, зупиняюся на півслові, струшую головою й кажу: «Зараз я подумаю, як це сказати» — а далі біла стіна, і добре, якщо співрозмовник підхопить.

 

Ба більше, я часто забуваю слова, просто слова, хоча лексика завжди була моїм найбільшим, найвірнішим другом, і тільки здатність до редагування не зазнала змін, редагування завжди мене заспокоювало саме по собі, тож і потрібні слова в цьому спокої завше знаходяться. 

 

Я намагаюся з цим боротись. З осені повернуся до викладання. З березня — до книжкових оглядів. Скоро маю вести книжковий клуб The Ukrainians. Я намагаюся писати портрети, репортаж і роман. 

Я написала цей пост тому, що думаю, багатьом відгукнеться. Німота, мовчання як один з аспектів зміни мови у війну. 

 

А Марта Кос чудова. Велика подруга України, переконливо доводить, чому Україна має бути в ЄС, і видно, що культура й питання ідентичності — це те, що її глибоко хвилює, не по-чиновницьки, а по-людськи.

Наталя СОБОЛЄВА, волонтерка

 

24.02.2026

 

Сьогодні о п’ятій було тихо. Сьогодні можна було поспати. А чотири роки тому по вулиці, де я мешкаю, у цей час вже бігли люди з валізами, нетерпляче гуділа перед світлофором купа машин. Ранок 24-го мене не здивував. Ми з друзями сперечались, буде це 22, 23 або 25-го. Сталося 24-го. Все було досить буденно.

 

Ми створили волонтерський чат — і пішла робота. За перші три доби, здається, ми зробили стільки, скільки потім за місяць. Працювали зібрано, спокійно і вперто. Роздобували все, чого вже не можна було купити, керували логістикою багатьох машин. 

 

Я пам’ятаю, як передавала хворій дитині дуже важливі ліки, які завтра треба було вколоти, інакше... Було задіяно 6 людей, які, не знаючи одне одного, допомагали передати в інше містечко дорогоцінну коробку. До того ж, цей препарат мав бути весь час у льоду, тому по дорозі заїжджали до тих, хто стояв напоготові, щоб передати нову порцію холоду. Мама малечі вже ні у що не вірила, тому в мене в телефоні було, мабуть, штук 60 наших передзвонів, якими я доповідала їй, скільки км ще залишилося. 

 

Ще згадую, як дістала 60 броніків і напхала їх в машину так, що авто «присіло» і повзло майже на животі. Але, на диво, доповзло до Святошина, де їх забрали хлопці. З тих бійців, яким везла захист, вже не залишилося жодного. Як і багатьох інших, з ким комунікувала на цій війні з того чи іншого приводу.

 

Тому цей день навіки закарбувався у пам’яті. Шалений ритм. Син, який стоїть в черзі у військкомат. Хвилювання за близьких друзів, які чомусь поїхали з Києва в Бучу, хоча я просила цього не робити. Вибухи, якісь нереальні, наче піротехнічні на кінозйомках.

 

Переповнений бідою вокзал, біля якого я мешкаю. Мамин прах, який десь зник, бо вона померла за тиждень до війни. Ми попрощались із нею у крематорії і мали забрати урну за 10 днів. Але агенція, яка цим займалась, зникла і знайшлась тільки за місяць. 

 

Похованням на Байковому ми займались під гуркіт обстрілів, які були зовсім близько, тому на Байкове нікого не пускали (і нас у тому числі), але один священник під вибухами провів нас таємною стнжкою і у всьому допоміг. Тоді вперше було страшно. Не за себе. Що не поховаємо як треба... 

 

Тож сьогодні тригерить конкретно. Але, згадуючи 24-те, я відчуваю тільки вдячність.

 

Тим, хто з першої хвилини зрозумів, що треба робити, і почав діяти.

 

Тим, хто недовго думаючи кинувся в цей бій, показавши, хто такі українці.

 

Тим, хто, взявшись за руки, діставав, умовляв, виплітав, годував, возив, носив, знаходив...

 

Тим, хто, будучи слабким, ставав сильним.

 

Тим, хто світив, зігрівав та підтримував.

 

Тим, хто не втік, а став поруч, знайшовши у собі небайдужість, силу, рішучість, невтомність, винахідливість, а головне — любов. До Неї. Вона вже перемогла, бо в ній є такі люди.

 

Згадаймо сьогодні цей день. Його найважливіші моменти. Закарбуємо їх в пам’яті. Подякуємо тим, хто чотири (а хто і 12) роки тримає фронт. Поставимо свічки за тих, кого вже немає з нами. 

 

А ви що згадуєте більш за все у цей день?

 

Фото: початок березня-2022, коли я почала втрачати свідомість від відсутності сну і відпочинку. Тоді друг моїх батьків насильно закинув мене в машину, відібрав мобілку і планшет і на три дні зачинив на своїй дачі, де було живе полум’я і купа смаколиків. Фото мене після трьох днів, невроз пішов, прийшла виспаність.

Наталія ПОПОВИЧ. голова Українського дому в Данії

 

1.03.2026

 

«Чому в світі стільки зла?» — це питання, сформульоване словами Оксани Забужко у «Нашій Європі», було одним з головних нервів усього вечора Ukrainian Voices — Stories of Freedom «Українські Голоси. Історії Свободи»). «Де справедливість?» могло би бути іншим важливим запитанням і «Яка роль кожного із нас, щоб вона настала?» — принаймні я дуже хотіла, щоб тексти наших авторів крізь покоління української літератури не лише ставили запитання, а й пропонували наші відповіді у цій події. Так і сталось.

 

Ми відкрили вечір музикою Євгена Станковича у виконанні неймовірної сили Національного ансамблю солістів «Київська камерата» разом з Богданом Плішем і Богданою Півненко, і вже в перших тактах постала напруга часу і цих питань. 

 

Далі Ірина Цілик озвучила те, що живе в багатьох українських домівках: «Чому мій чоловік у війську, а інші — ні? Це питання лежить під моєю подушкою. Нікуди не зникає. Ріже по-живому» А в іншому тексті їй вторував Ніколай Остер-Вальдау з універсальним зізнанням: «Всі кажуть: потрібно жити далі. А як конкретно — ніхто не вчить». 

 

Коли прозвучав текст Лесі Українки, її «Напис в руїні» очевидно, що перестав бути текстом початку ХХ століття і став коментарем до нашої реальності: «З його могили утворила доля народу пам’ятник, — хай гине цар!»

 

Звичайно, що данці, в яких керують просвітлені монархи, не можуть собі уявити усієї брутальності російського самодержавства, але наші демократично люблячі друзі позитивно сприйняли цей текст у виконанні Андрія Федінчука і Ellen Hillingso, бо руїни переживають тиранів, а народи — імперії.

 

У «Голоді» Валерія Пузіка війна постала як стан, що входить і залишається у тілі — те відчуття, якого бояться усі народи, котрих війна ще не торкнулась безпосередньо: «Голод — це не лише нестача їжі. Це нестача нормальності. Нестача ритму. Нестача вибору».

 

І водночас Римма Зюбіна разом з Bodil Jorgensen, які без жодної репетиції (Валерій через нестачу зв’язку не зміг долучитись онлайн, але у нас був якраз цей план Б) оголосили Валерієву моральну максиму: «Поки людина здатна ділитися — вона жива».

 

Це, мабуть, саме те, що ми дуже хотіли пережити у вечорі солідарності — і данські актори, які стояли поруч з українськими акторами і авторами демонстрували повноту життя, відчути біль інших і стати їх голосом — що може бути шляхетнішим?

 

Через тексти Оксани Забужко ми нагадали про асиметрію видимості, в якій українська культура існує століттями: «Росія розпочала цю війну з колосальною, просто-таки космічною культурною форою в очах Заходу», адже, попри усе, європейці і досі не можуть насмілитись собі уявити поразку росіян. А текст Забужко продовжував сумно шмагати: «деякі тварини рівніші. Цінніші ті, чию культуру знають».

 

Мені не один раз, незважаючи на обов’язок безпосередньої участі у події в ролі співведучої, і до того роботи з режисером і співкураторкою Тамарою Гундоровою над текстами, стримувати сльози упродовж того вечора.

 

Але найбільше мене вразило чути, як Ніколай Остер-Вальдау разом з Андрієм Фединчиком читали «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. Зрозуміло, що цей уривок показав механіку тоталітарного рішення в одному слові: «Розстрілять!» і в розпачливому зізнанні: «Я не бачив виходу».

 

Але найголовніше було усвідомити, що Хвильовий у ці хвилини знову живий, що його читає у 2026 році голлівудська зірка, його слухають сотні людей, його правда транслюватиметься через усі медіа, які напишуть про цю подію. Його усвідомлення і дії мали сенс.

 

Через рядки Вікторії Амеліної ми дали данським глядачам і інший вимір свідчення: «в цьому дивному місті свідчать лише жінки», і далі — «всі його мертві — це мої мертві». Бо так чуємось усі ми, українці. Це все наші мертві. І ми несемо перед ними відповідальність, як і перед живими, і ще не народженими.

 

Через текст Артура Дроня ми допомогли глядачам відкинути спокусу перекласти провину на небо: «Не Бог заїжджав танками... Не Бог знищив Бахмут і Маріуполь», бо ж так часто у західному дискурсі винен лише путін або Бог. А насправді Бог «із нами в кожній ямці та під кожним обстрілом».

 

Ми завершили вечір рядками Василя Стуса, ніби поділившись формулою тої внутрішньої стійкості, якою так захоплюється світ і яка вже дратує українців, але у нас немає іншого варіанта, ніж як слідувати їй: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух»...

 

У цю драматургію тяглості — від Лесі Українки до покоління, що воює і пише, — органічно увійшов виступ Олександри Матвійчук. Її промова стала інтелектуальною рамкою всього вечора, де воля, свобода — це не декларації для українців, не пусті слова, а щоденні дії. 

 

Олександра чітко окреслила, що міжнародний порядок, заснований на Статуті ООН, зламаний. Що світова система безпеки виконує «ритуальні жести» і дає збої. І що Україна опинилася в епіцентрі не просто війни між двома державами, а війни між авторитаризмом і демократією.

 

У її словах звучало те саме, що у Забужко й Хвильового, але вже в полі прав людини: якщо ми втратимо спільну картину реальності, якщо дозволимо нормалізувати жорстокість, то втратимо здатність діяти разом.

 

Коли вона розповідала про Ігоря Козловського, який у підвалі російської тюрми читав лекції з філософії... щурам, просто щоб чути людський голос — у ХХІ-му столітті, — глядачі надовго запам’ятають це найбільше свідчення важливості людяності. 

 

«Фундаментом нашого існування є гідність, не відчуття себе жертвою. А гідність — це дія». 

 

У цьому, мабуть, і є українська відповідь на запитання, чому в світі стільки зла.

 

І фінал промови Лесі про те, що надія — це не віра в те, що «все буде добре», а глибоке розуміння, що наші зусилля мають сенс, став точним містком до останніх акордів «Ми є» Юрія Шевченка. 

 

Ми також вшанували 289 українських діячів культури, чиї життя забрала Росія. І в контексті слів Олександри про довгу історію знищення українських інтелектуалів — від розстріляних поетів до сучасних письменників — їх портрети під музику Йоганна Себастьяна Баха — Олександра Родіна закарбуються нашим глядачам. Я маю надію, що у нас тепер на 950 більше друзів, яких ця пам’ять спонукатиме до дії, до захисту, до солідарності. 

 

Бо цей вечір ми передовсім планували як простір для дорослої розмови — про зло, про відповідальність, про крихкість життя і про працю, щоб дати шанс свободі.

Вона є умовою нашого життя.

 

І поки ми здатні свідчити, ділитися, навчати, писати, грати, захищати — ми є.

 

Тексти з фейсбуку