Увімкнути людяність, або Собачо-котячі враження із закордонних подорожей

Давно збиралася написати такий матеріал, а підштовхнули два епізоди з недавніх поїздок за кордон. 

 

Польща, центр Варшави, чимала група людей біля супермаркету, які спілкуються досить емоційно. Виявилось, дискутують про собаку, якого господиня залишила прив’язаним біля входу, пішла на закупи, а він увесь час жалібно скавулить. 

 

«Пес покинутий вже більш ніж пів години! Пес у стресі! Як так можна?! Треба телефонувати до муніципальної варти!» — такою була тема обговорення. Відтак дісталося і господині, яка, втім, не огризалася на кшталт: «Яка ваша справа? Мій собака — що хочу, те й роблю!», а вибачалася і пояснювала, чому затрималася. 

 

Італія, Неаполь, станція метро Фруллоне. На стіні перед входом — табличка з фото песика та коротким написом. Моя подруга, що давно живе в цьому місті, перекладає і розповідає: «Там написано: «Цезарю. З усією нашою любов’ю за ту любов, яку він нам давав». Так звали досить великого собаку, який жив тут біля метро 10 років.

 

Хтось поставив йому будку, люди підгодовували і в магазині поруч годували. Він до всіх підходив, всім давався гладити, багато хто спеціально приходив посидіти біля нього на лавочці. Коли ж став стареньким, його віддали до притулку, де він і помер. А цю табличку встановили як пам’ять».

На будиночках — імена тих, хто фінансував їх виготовлення.

 

«Ну і що тут такого особливого?» — запитає хтось. Та в принципі нічого, але обидві історії мені важко уявити десь в Україні. Як і дуже багато чого ще, значно серйознішого, у ставленні людей до тварин, що не раз спостерігала в подорожах до різних країн. Так, наші військові на фронті в екстремальних умовах рятують і годують безпритульних «хвостиків».

 

Так, наші волонтери вивозять їх з прифронтових територій, ризикуючи здоров’ям і життям. Так, чимало українців навіть у нелегкі воєнні часи демонструють приклади самовідданої турботи про беззахисних чотирилапих. Але от загальний рівень емпатії суспільства щодо них у нас, на жаль, невисокий. 

 

Я зробила такий висновок не на основі якихось теоретичних досліджень, а з власного емпіричного досвіду. Коли в лютий мороз бачила масово закриті наглухо підвальні віконця (за відсутності якихось інших прихистків чи притулків). Коли у спеку під 40 не знаходила на цілих вулицях жодної ємності з водою. Коли знову і знову вперто поновлювала поламані чи й знищені саморобні «хатки» для котів і собак. Коли, насипаючи в мисочки сухий корм біля будинків, вимушена була не раз вислуховувати агресивні нападки — хто мені тут дозволив годувати котів, навіщо я розводжу заразу, «забери їх собі, якщо така добра» і таке інше.

 

Тому мені так комфортно перебувати, приміром, у Туреччині. Цій країні далеко до європейських порядків, там купа економічних і політичних проблем, вистачає і складнощів з безпритульними тваринами. Однак загальна атмосфера ставлення до них там зовсім інша. Розповім про це на прикладі Анталії — одного з найбільших курортних міст, яке добре знаю.

Безпритульних собак (переважно всі вони досить великі і зовсім не худі) в Анталії побачиш скрізь: біля столиків вуличних кафешок-ресторанчиків, на пляжах біля шезлонгів, на набережних і алеях парків, біля торгових центрів і навіть усередині магазинів з кондиціонерами, куди вони ховаються від спеки, і виганяти ніхто не спішить.

 

Я приїжджаю в це місто вже багато років поспіль, але жодного разу не бачила якоїсь агресивності з їхнього боку щодо людей. Як ніколи не бачила, щоб турки кричали, тупотіли, махали руками в бік тварин чи вимагали їх «прогнати, вивезти, постріляти, отруїти» тощо, бо вони «страшні, заразні, покусають дітей» і так далі. Якщо що — турецьку знаю на достатньому рівні, і на теми безпритульних тварин спілкувалася з місцевими жителями не раз, переглядаю і новинні сайти. Так, різні недобрі випадки, звичайно, трапляються й у них, але це саме випадки.

 

Воду для собак і котів у спеку виставляють у дуже багатьох місцях, це крім того, що є і спеціальні поїлки, а також у місті багато фонтанів і фонтанчиків. Сухий корм теж залишають як у спеціальних годівничках, так і майже скрізь, де тварини «тусуються».

 

Частину (хоч і найдешевшого, з відповідною якістю) розсипають по годівницях муніципальні служби. Є і автомати, які за невеликі гроші видають порцію корму. А пізно ввечері можна побачити, як до сміттєвих контейнерів (не в них!) виносять залишки їжі з кафе та ресторанів. Тут, щоправда, турецьким «хвостикам» не пощастило, бо тамтешня кухня здебільшого гостра і з великою кількістю приправ.

 

На територіях готелів безпритульних собак загалом немає, забрідають лише на готельні пляжі із сусідніх громадських. Зате коти, часто досить великими компаніями, живуть на території майже кожного, від беззіркових до «п’ятірок». І добре почуваються не тільки в зелених зонах і на пляжних шезлонгах, а й у ресторанах та на диванчиках і кріслах у фоє.

 

Якщо хтось із туристів (як правило, іноземців) починає скаржитись, працівники готелю випроваджують (або роблять вигляд) тваринок з приміщення, але ті незабаром знову опиняються всередині, і до наступної скарги їх ніхто не чіпає. Хвостатих забезпечують водою і сухим кормом, до того ж їх щедро пригощають зі свого «все включено» самі туристи.

 

Безпритульні коти в Туреччині — це взагалі окрема історія турботи. В парках і скверах цієї країни нерідко побачиш спеціальні будиночки для них, деякі досить великі й оточені сітковими парканами, а є і цілі містечка.

 

В тій же Анталії котам «віддали» велику галявину посеред одного з приморських парків, де облаштовано будиночки за сіткою, є поїлка з проточною водою і постійно доступний сухий корм. Він нерідко лежить купами і вивітрюється, бо і волонтери, і мешканці міста, і туристи приносять смачнішу їжу.

 

Котяче житло саме в цьому місці, як кажуть, не євроремонт, а, швидше, нагадує табір кочових ромів. Але це все-таки захист від негоди і від собак, і ніхто його не руйнує і не забороняє. 

До речі, неподалік однієї з головних туристичних локацій Анталії, Воріт Адріана, розташувалося симпатичне містечко іменних котячих будиночків (див. фото. — Авт.) — на них написані імена тих, хто фінансував їх спорудження.

В іншому курортному місті півдня, Аланії, є цілі котячі парки з усім необхідним і спеціальними попередженнями для власників собак: «Це парк для котів. Будь ласка, тримайте собаку на повідку».

 

В Мерсіні спорудили ціле Няв-місто. А в провінції Чанаккале облаштували поселення для безпритульних котів площею 600 квадратних метрів, де їм постійно забезпечено їжу і медичну допомогу.

 

І таких прикладів можна навести багато по всій Туреччині. Ні, там далеко до ідилії. Але чому в нас немає хоча б того, що там? Різниця в менталітетах?

У те, що менталітет українців — це байдужість загалу до братів наших менших, я вірити не хочу. Зате дуже сподіваюсь, що відповідні зміни законодавства допоможуть цьому загалу «виправитись». І тому завершу цей текст, цитуючи недавній пост у тему з фейсбучної сторінки журналістки і народної депутатки Вікторії Сюмар:

 

«Про «закон собак і котів» у Раді всі переважно жартували. Бо, мовляв, які тварини в цей час? Насправді тварини страждають від війни так само, як і люди. За ці роки я прилаштувала десь із 30 тварин із зони бойових дій. Двоє з них живуть у мене.

 

Квітка, яка пережила окупацію, десь півтора року мала панічні атаки від кожного голосного звуку, і її доводилося носити на вулиці в кенгурушці, як дитину. Бо Квітка вижила під час окупації в розбомбленій хаті, поряд з якою були танкові бої. Рися — кішка, теж з військового полігону. Вона має епілепсію, яка загострюється після кожного обстрілу, і їй треба давати ліки тричі на день, і все одно вона має напади.

Насправді покинуті через війну тварини неконтрольовано розмножуються, і все більше тварин страждає. Це як снігова куля, яка точно не веде ні до чого доброго. Саме тому ми з однодумцями написали проєкт про стерилізацію безпритульних тварин силами громад.

 

А також заклали туди інші важливі речі: про заборону тримати собак на прив’язі без вигулу впродовж доби; про заборону залишення тварин напризволяще; про догхантерів; про заборону «для краси» різати хвости і вуха у тварин. Законопроєкт виявився об’єднавчим — за нього проголосували всі групи і фракції Ради в день, коли людей було ну дуже мало.

 

Попереду друге читання, але є кілька речей, які я б хотіла вказати. У війну ми переживаємо надто багато горя. Але це точно не привід позбуватися емпатії. Навпаки. Ми станемо цивілізованою європейською ціннісною нацією, якщо будемо відповідальними за свою країну і за всіх тих, хто нам довірився і кого ми приручили.

Я заздрю Польщі, яка після великих дискусій на законодавчому рівні взагалі заборонила утримання собак на прив’язі. Заздрю країнам, де взагалі немає безпритульних тварин.

 

А українців у ці страшні морози і страшну кризу зі світлом і теплом я прошу не забувати про вуличних братів наших менших: пускати грітися на АЗС, в магазини тощо. Регулярно поповнювати годівнички для птахів. Наливати теплу воду і давати теплу їжу та прихисток безхатнім тваринам. Бо ми — люди».