Життя в режимі очікування. Як жінкам військових зберегти себе і стосунки

Сьогодні вся Україна живе в режимі очікування. А для жінок, чиї кохані на фронті, це відчуття помножене кратно. 

 

Як не втратити себе, коли життя стоїть на паузі, а нервова система працює на межі? Де шукати внутрішню опору жінці, чоловік або партнер якої служить у війську?

 

Як позбутися почуття постійної тривоги й провини за життя у відносній безпеці? Як підтримувати коханого, не втрачаючи себе? Як працює нервова система в режимі тривалого стресу? Чому необов’язково бути сильною/сильним весь час?

 

Про це на зустрічі з дружинами військових у полтавському Хартія-Хабі 2-го корпусу НГУ «Хартія» говорили експертка з різноманіття, рівності та інклюзії, фізична терапевтка, засновниця столичного ГО «Навколо свої» Наталія Оболєнська та керівниця психологічного напряму ГО, практична психологиня Ганна Гусак. Жінки ділилися досвідом виживання, збереження стосунків та «тихої» стійкості.

Режим очікування — це стан без дати завершення. Ти перебуваєш ніби в підвішеному стані: не маєш контролю над ключовою подією свого життя і не можеш просто «перемкнутися». Виникає внутрішній конфлікт: якщо я живу на повну, я ніби зраджую його, якщо не живу — зраджую себе.

 

Навантаження на жінку сьогодні колосальне: побут, діти, робота, допомога війську. Втома, апатія, порушення сну чи пам’яті — це не ознака вашої слабкості. Це нормальна реакція нервової системи на ненормальні обставини. 

 

«Ми маємо боротися з обставинами, а не із собою», — кажуть спікерки, що займаються підтримкою жінок, чоловіки яких воюють або мають інші статуси. — Ми не повинні очікувати від себе дуже багато та ще й звинувачувати себе у чомусь. Ми встигаємо і робимо стільки, скільки можемо. Важливо визнати життя в режимі очікування».

 

«Дуже часто ми вважаємо, що робимо щось не те чи робимо мало, що не так тримаємося... І це внутрішнє «копання» в собі забирає величезну кількість наших сил, які можна направити в якусь дію, — говорить Наталя Оболєнська, дружина військового, яка чекає його з війни майже 13 років з невеликою перервою. — Багато жінок можуть відчувати гнітюче відчуття несправедливості, коли бачать пари на вулиці. І в них виникають думки: «Чому мій чоловік воює і я тут одна?». Це може викликати біль, про який не завжди комусь розкажеш. З часом я дійшла висновку, що подібні руйнівні думки ніяк не вплинуть на завершення війни, на повернення мого чоловіка з фронту чи взагалі бодай на щось. А завтра інша жінка буде так само чекати свого чоловіка з війська. Воювати доведеться всім. Нам же давно про це говорять. Тому мусимо прийняти реальність такою, якою вона є». 

 

З власного досвіду Наталія знає, що робота до повного виснаження і самопожертва в даному випадку не рятують, не приносять полегшення, а, навпаки, руйнують і відбирають здоров’я.

 

«Ви — найголовніша людина у своєму житті, — наголошує спікерка. — Коли жінка має ресурс, світ навколо неї змінюється. А коли вона виснажена, це всі відчувають.

 

Зараз усім нам особливо потрібна стійкість. І вона сьогодні виглядає дуже просто: дозволити собі жити своє просте життя, берегти свої ресурси й знати, що з тобою все гаразд».

 

Наталя Оболєнська радить зайнятися спортом. Адже це і фізична підтримка тіла, і спосіб перезавантажитись морально, прибрати стрес. Помірне фізичне навантаження поступово знижує базовий рівень кортизолу, робить нервову систему стійкішою. Це не просто фактор відволікання, а зміна фізіологічної реакції на стрес. При заняттях спортом виділяються антистресові нейромедіатори. Зокрема: 

 

• ендорфіни (знеболення + легка ейфорія);

• дофамін (відчуття енергії);

• серотонін (стабільність настрою).

 

Це природний механізм регуляції. Рух повертає контакт з тілом, створює відчуття легкості, переключає з румінації (психологічного процесу нав’язливого, багаторазового пережовування негативних думок, спогадів або переживань, що зациклені на минулих помилках чи майбутніх тривогах) на дію.

 

Коли у вас є ресурс, ви підтримуєте себе, і вам потім легше буде комунікувати з вашим чоловіком, який перебуває на війні. Це дозволить рухатись далі, зберегти родину.

«Коли у вас буде ресурс, то ви у спілкуванні з чоловіком на щось відреагуєте спокійніше, і це буде для нього сигналом: у мене вдома все добре, — продовжує Ганна Гусак. — Коли він знає, що вдома все стабільно, йому легше виконувати свій обов’язок».

 

За словами спікерки, коли з’являються апатія, відчуття порожнечі, небажання рухатися, порушується сон, це означає, що нервова система працює на межі можливостей. Довготривалий стрес — це надмірні переживання, і це постійний сигнал загрози, який не вимикається. Організм реагує на стрес зниженням концентрації уваги, порушенням пам’яті, різкими емоціями або взагалі їх відсутністю.

Практична психологиня Ганна Гусак.

 

Що допоможе підтримувати нервову систему? Учасниці зустрічі вивели просту формулу щоденних опор, у якій «три Т».

 

Тіло. Рух — це спосіб «перепрошити» стрес. Нехай це будуть 15 хвилин зарядки, але щодня. Це краще, ніж дві години інтенсивних тренувань раз на місяць. Дихання. Його уповільнення працює на відновлення. Досить навіть просто прислухатись до свого дихання, й воно уповільниться. Сон. Важливо засинати й прокидатися в один і той самий час.

 

Тепло. Теплий чай, плед, гаряча ванна. Це базові сигнали для мозку, що ви у безпеці.

 

Тут і зараз. Не тікати в минуле («як було добре») і не бігти в майбутнє («коли все скінчиться»). Запитайте себе: «Що я можу зробити для себе просто зараз?».

 

Присутні в залі поділилися віднайденими власними опорами у житті.

 

«Ми з чоловіком вже чотири роки п’ємо каву разом. Щоранку я надсилаю йому плюсик і фото горнятка, — говорить Тетяна.— Він може відповісти таким же плюсиком одразу, а може — через три дні. Але ми знаємо: ми п’ємо каву вдвох.

 

А ще бути сильнішою і не впасти в депресію мені допоміг спорт. І зараз я відкриваю спортивно-функціональний простір для ветеранів та їхніх родин. Це дійсно чудовий спосіб психологічного відновлення у колі тих, хто переживає війну».

 

«Рік тому я завела двох собак. І вони мене врятували, — ділиться своїм досвідом Оксана. — Тварини не дають «розклеїтися». Це і дисципліна, і безумовна любов, яка повертає до життя».

 

«Мене рятує гра на гітарі, — каже Маргарита. — Причому, раніше навіть не підозрювала, що маю здібності до музики. А зараз беру гітару в руки, й отримую від свого бринькання величезне внутрішнє задоволення. Багато дає також йога. Намагаюся раз на тиждень відвідувати заняття з йоги у Ветеранському центрі. Коли, медитуючи, відключаєш свій мозок, зникають тривожність і стрес».

 

Комусь допомагає молитва за чоловіка, комусь — планування дня у письмовій формі...

 

Нові захоплення — гітара, йога, нейрографіка — це не розвага, а спосіб перенести біль на папір або в музику, що сприяє відновленню нейронних зв’язків, структуризації хаосу в голові, підкреслює пані Ганна.

Війна негативно впливає на стосунки чоловіка та жінки. Тривала розлука й великі відстані далеко не завжди сприяють зміцненню почуттів, які виникли ще в мирному житті. Жінки чекають спокійних стосунків, уваги, довгих смс, спільних вечорів... Але не отримуть цього. Та навіть реакції чоловіків, котрі перебувають на фронті, на багато речей уже не ті, що були в минулому, мирному, житті.

 

«Ми — як два кораблі в космосі, яким щоразу треба стикуватися заново під час зустрічей, — пояснює Наталія Оболєнська. — Іноді навіть звичайні слова, сказані не в той момент, можуть спровокувати конфлікт у парі. Чоловік на війні має свій досвід і щодня змінюється. Жінка теж уже не та, що була раніше, вона також має власний новий досвід. По суті, це двоє зовсім не знайомих між собою людей, які очікують від партнерів старих поведінкових форм.

Тому жінка ображається, коли чоловік, приїхавши у короткострокову відпустку, проводить більше часу в телефоні, спілкуючись зі своїми побратимами, вирішуючи якісь проблеми, пов’язані із забезпеченням підрозділу. Виникають нерозуміння, сумніви, образи. Жінки зазвичай думають, що з ними щось не так. Одразу йде віддалення. Найлегше сказати: «Ми не розуміємо одне одного», — й розлучитися. Набагато важче — вибудовувати нові стосунки, йти назустріч одне одному, розуміти, приймати, віддавати більше, ніж отримувати».

 

За словами спікерки, дуже важливо, по-перше, навчитися жити без очікувань, щоб не накручувати себе. Скажімо, чоловік довго не відповідає на смс—повідомлення. А він може бути на завданні чи просто спати й не бачити його. По-друге, обмежувати себе в нескінченному потоці інформації й не реагувати на негативні новини, адже ми не можемо знати подробиць подій і не маємо над ними контролю.

 

«За тринадцять років шлюбу, що збіглися з роками війни, я зрозуміла, що всі наші бажання на часі, — ділиться власним досвідом пані Наталія. — Бо іншого часу, в якому я зможу реалізувати свої бажання і потреби, в мене, може, взагалі не буде. Тому роблю все зараз. Хочу поділитися з чоловіком фотографіями дітей — відправляю. Хоч розумію, чоловікові в той момент може бути не до того. Але він знає, що я працюю, виховую дітей. І це його підтримує. Тож у відповідь може частіше надсилати якісь свої знімки. Це ті нитки, які утримують шлюб. Весь світ, на жаль, ми не врятуємо. Але кожна з нас робить те, що може. Енергія жінок — це неймовірна сила. А дружини військових сьогодні — невидимий тил, де кожен досвід цінний».