«Немає в мене секретів». 102-річний Семен Пономаренко з Полтавщини про своє довголіття

Цього місяця Семенові Митрофановичу Пономаренку виповнилося сто два роки.

 

«Скільки планував прожити, питаєш? До двохсот, — сміється він. — Хоча хто таке планує? Це як у кого вийде. Мій батько прожив 92, мати — 78. Немає в мене секретів довголіття. Харчувався, як усі, а може, й набагато гірше від багатьох, а проте їх уже нема на світі. Ніколи нікому не заздрив, не крав, ні з ким не ворогував. Бджоли мене часто й сильно жалили, але не знаю, чи це корисно для здоров’я й довголіття».

 

Таким спокійним, приязним, іронічним пам’ятаю його все життя. Ми з ним родичі. Розмовляємо телефоном нечасто, бо трохи недочуває, але хіба то найбільша проблема в поважному віці? Сухорлявий, аж тендітний, з прямою поставою. Небесно-сині очі, сиві скроні.

 

Ходить обережно, розраховує сили, бо їх лишилося не так багато. Зате погляд так само чіпкий і уважний, як колись, розум — ясний, а пам’ять дотепер зберегла дати народження всієї рідні. Він читає пресу, слухає по радіо місцеві новини, а по телевізору — програми про війну.

 

«Як гадаєте, коли вона вже закінчиться?» — питаю. «Хтозна, я ж не політик і не Бог, — відповідає. — Думаю, що нескоро».

Двір Пономаренків розташований у селі Ручки на Полтавщині, через леваду і греблю від нашого. Завжди родичалися, дружили, допомагали одні одним. Досі перед очима картина: зима, сутеніє, вікна розмальовані морозними візерунками, в хаті натоплено, говорить радіо.

 

Баба Палажка (мати Семена Митрофановича) прийшла в гості до сестри, баби Ганни, принесла пиріжків з квасолею. Вони стиха гомонять за столом. Обидві однаково поскладали руки в замок і замислено перебирають великими пальцями один навколо одного: круууть, круууть... А ми, малі, мимоволі всотуємо в себе цю магію домашнього затишку, щоб запам’ятати її на все життя.

 

Предок-зачинатель цього роду по материнській лінії, кажуть, був поводирем у сліпого кобзаря. Прийшов десь з-під Гадяча (вісімнадцять кілометрів по прямій) та й осів у гарному селі на березі Хоролу, заснувавши тут сім’ю.

 

Десь у нетрях часу його слід загубився. Варто було б пошукати деталі в архівах, але легенда про походження роду така цікава, що й порушувати її не хочеться. Так чи ні, але відомо, що цей селянський рід жив у відносному достатку.

 

Семен Митрофанович добре пам’ятає свого діда Івана Іщенка. Той був ковалем, жив на Захороллі, тримав на лузі пасіку. «Робота в кузні тяжка, — казав родичам майстер, — забирає здоров’я й літа». 

 

Чого лише не пережили ці трударі на своєму віку: революції і розруху, голод і втрати, організацію колгоспів і войовничий атеїзм. Були свідками того, як у тридцятих роках минулого століття знищили ошатну Богородицьку церкву в центрі Ручок. Тоді активісти-комнезамівці (комнезам — комітет незаможних селян. — Ред.) скинули додолу дзвони, розібрали цегляні стіни і на церковному фундаменті спорудили двоповерховий клуб.

 

Народжений у 1924 році, Семен запам’ятав багато деталей з історії Ручок, людей, родин, подій. Він, по суті, є безцінним джерелом інформації про часи, яких ми вже не застали. Місцеві топоніми звучать з його вуст, як музика: Яковинець, Момутинець, Китайгора, Балясне, Розсохвате... А це неповторне й незнищенне м’яке полтавське «л»!

Хлопець зустрів війну сімнадцятирічним, на той час працював після закінчення школи в колгоспі. А ще через рік отримав наймення «остарбайтер». Він згадує: «У жовтні сорок другого — облава. Прийшов поліцай, сів у хаті, поставив біля себе гвинтівку і наказав: «Збирайся». Я зібрався, мати сухарів насипала в торбу, та й вирушив разом з іншими на Київ».

 

Коли поїзд, який віз молодих бранців з України на Захід, робив зупинки, місцеві люди підгодовували їх, бо здогадувались, що їхати їм іще не день і не два. Врешті дісталися до пересильного пункту на території Німеччини. Туди з’їжджалися «покупці», які «наймали» робітників на різні підприємства.

 

Семен разом з двома десятками земляків-ручан потрапив до міста Шрамберг, де розташовувався один з таборів примусової праці для репатрійованих осіб з окупованих територій. У нацистській Німеччині під час Другої світової війни діяла масштабна система експлуатації, що охоплювала понад сорок тисяч об’єктів, включно з концтаборами та гетто.

 

Близько 15 мільйонів цивільних людей, примусово вивезених з окупованих територій, а також військовополонених, працювали на заводах, шахтах та фермах. Вони становили 20 відсотків робочої сили Рейху. Близько двох мільйонів з них — українські остарбайтери.

 

Основною роботою депортованих була фабрика з виробництва фарфору. Крім цього, хлопцям доводилося ще й розвантажувати вагони з вугіллям. Їхніми сусідами в таборі були поляки, французи, голландці, бельгійці.

Молодий Семен Пономаренко. 

 

«Годували бруквою. Це щось середнє між капустою і ріпою, — сумно всміхається чоловік. — У нас удома її дають худобі. Вранці чай із сахарином і двісті грамів хліба. Але головне — чужа держава, і ми там чужі. Дехто з німців ставився до нас зі співчуттям, але були й такі, що не дозволяли пройти повз свій двір вулицею, кричали вслід «швайне» (свині) або «хайль гітлер!».

 

На вихідні мешканцям табору дозволялося відпочивати. Збирались у їдальні. Знайшовся серед остарбайтерів гарний баяніст. Співали, знайомились. Війна війною, але ж усі вони були тоді молоді і хотіли жити. Війна потроху розвертала вектор у бік Заходу, і в сорок четвертому почалися авіаційні нальоти держав-союзниць на німецькі міста.

 

Саме за таких обставин у фабричному бомбосховищі наш герой познайомився з красунею з Чернігівщини — Тетяною, яка згодом стала його дружиною. Вони народять і виховають двох дітей, Марію та Анатолія.

 

Історичною реліквією родини Пономаренків став малесенький клаптик паперу, на якому рукою Семена Митрофановича написано: «20 квітня 1945 року французи звільнили наш табір». Емоції, які того дня охопили всіх, він пам’ятає досі. Звільнені люди аплодували, обіймалися. Їхня радість була безмежною, адже попереду — свобода і вільне життя! Хоча в Україну чоловік повернувся не одразу, а через кілька років, після демобілізації з радянської армії.

Почалося мирне життя на рідній Полтавщині — краї благословенної краси. Особливо гарно тут навесні: повноводий Хорол повертається в свої береги після повені, птаство співає що вдень, що вночі, все росте, буяє пахучим цвітом. Недарма кликала сюди в гості Леся Українка приятельку Ольгу Кобилянську: «Околиця тут гарна, горизонт широкий. Побачите вже таку Україну, що «українішої» й нема».

 

Корені Лесиного роду по матері — в Гадячі, де мешкала родина Драгоманових. Неподалік, в урочищі Зелений Гай, Олена Пчілка збудувала дім, який став улюбленим місцем відпочинку знаменитого сімейства.

 

Утім постійним мешканцям українських сіл нечасто випадає нагода насолоджуватися навколишньою красою: сільська робота не має початку й кінця. Семен Пономаренко понад сорок років працював шофером.

 

Їздив на всьому: від студебекера до полуторки, від ЗІЛа до «газона». А ще ж домашня робота: косити, пиляти, садити, рубати, будувати, сіяти, ремонтувати, збирати врожай. 

 

Вже аж на пенсії Семен Митрофанович сповна віддався своїй пристрасті: завів пасіку. Можливо, так озвалися дідові гени. Бджіл він любив завжди і вмів за ними доглядати. Божі комахи теж виявляли приязнь до господаря і щедро приносили мед.

 

Він так само щедро ділився цілющим продуктом з добрими людьми. У таке важко повірити, але навіть зараз, у свої 100 з плюсом, має трохи вуликів і порається біля своїх підопічних.

 

Плин життя невблаганний: роки летять з шаленою швидкістю і часом завдають болю. Діти з онуками виросли і розлетілись хто куди. Багато літ минуло, як пішла в засвіти кохана дружина, Тетяна Романівна.

 

Життя на самоті ставало чимдалі важчим, хоча родичі, ближні й дальні, не залишали без уваги старенького. Син роками наполегливо вмовляв батька переїхати до його родини на Чернігівщину.

 

Але полтавський упертий характер перебороти непросто. Семен Митрофанович навідріз відмовлявся покидати рідний двір, кожен куточок якого міг упізнати навіть навпомацки. Та й у власній хаті пальці знали найменшу шпаринку.

А коли зрештою погодився, до повномасштабного вторгнення залишалося кілька років.

У лютому 2022 року російські колони рухались від кордону в бік Чернігова настільки близько від них, що техніку, ­зброю й особовий склад було легко розгледіти неозброєним оком.

 

Село Старі Білоуси, де жили Пономаренки, розташоване між кільцевою дорогою і містом. За першу добу вторгнення тут згоріло сорок будинків. Їхній уцілів, тільки шибки повилітали.

 

Деяким сусідам пощастило значно менше. Родина тижнями ховалася в погребі. Спускалися всі, окрім діда Семена: ноги болять, важко рухатися вгору-вниз.

 

«Та й що я, не бачив, як бомби падають? — питав риторично. — Бачив у Шрамбергу. А як прилетить, то така, значить, моя доля».

 

Коли на початку квітня русня на півночі України піймала жирного облизня й відступила, в родині заговорили про виїзд за кордон. У Німеччині вже давно мешкала дідова онука з чоловіком і малими близнюками.

 

Але на всі вмовляння Семен Митрофанович відповідав спокійно і твердо: «Ні». І додавав з іронією: «Я там уже був».

 

Так і живе, поглядаючи на свої законсервовані вулики. «Чи витримали бджоли сувору зиму?» — бідкається господар і продовжує рахувати дні до тепла. То час не лише свіжого меду, а й найбільш хвилюючої події року.

 

У Семена Митрофановича з онуком є незмінна традиція: влітку Влад бере діда в свою автомашину, і вони їдуть з Чернігівщини на Полтавщину, в Ручки. Шлях непростий — чотириста кілометрів в один бік, на хвилиночку.

 

Але побачити рідну хату, провідати могили найдорожчих, подихати п’янким повітрям батьківщини, — його незмінна життєва необхідність.

 

Щоразу запрошую заїхати дорогою в Київ і чую, як злегка усміхається: «Спасибі. Побачимо, яке здоров’я буде до літа. Кермо не в моїх руках».

 

А поки що годинник наполегливо відраховує секунди. За його однотонним цоканням вчувається: «сто-два», «сто-два», «сто-два».

 

Нехай цокає ще довго. 

 

Ніна ЖЕЖЕРА