Залужний — для народу, це не Зеленський — для народу! Як Банкова реагує на гучні заяви ексголовнокомандувача

Матеріал у The Guardian із посиланням на оцінки CIA та MI6 став не просто журналістським розслідуванням. Він відкрив небезпечний розрив між українською офіційною оптикою початку вторгнення та баченням партнерів.

 

Західні служби передавали конкретику: напрямки ударів, сценарій із Гостомелем, ризики ліквідації керівництва, підготовку «п’ятої колони». Попередження були деталізованими і повторюваними. У відповідь з українського політичного сегменту звучали стриманість, скепсис, страх паніки.

 

Цей дисонанс не можна замовчати. Бо якщо партнери роками будують із нами довіру, а ми заднім числом намагаємось переписати тональність тих місяців, то це руйнує стратегічну синхронізацію.

 

На цьому тлі постать Валерія Залужного набуває іншого змісту. Його мовчання більше не виглядає нейтральною дисципліною. Воно починає сприйматися як вимушена лояльність у ситуації стратегічної незгоди.

 

Західні джерела описують суперечки про воєнний стан, обмежені можливості для маневру військ без політичної санкції, настільні навчання, переїзд у захищені приміщення. Це логіка військової підготовки: готуватися до найгіршого, навіть якщо це виглядає як перебільшення.

 

Політична логіка була іншою — страх економічної турбулентності, ризику паніки, удару по гривні, інвестиціях, рейтингах. Це зрозуміло з точки зору управління державою. Але це не тотожне військовому мисленню.

 

Проблема починається тоді, коли одна логіка намагається заднім числом стерти іншу. Коли політична версія подається як єдино можлива, а будь-яка інша — як ретроспективна критика.

 

Саме тут з’являється спокуса пересуду історії. Рятуючи власну репутацію, влада намагається мінімізувати масштаб попереджень, зменшити вагу західних сигналів, представити все як інформаційний шум. Але партнери мають архіви. І пам’ять.

 

Україна не може дозволити собі різні версії початку великої війни — для внутрішнього користування і для партнерів. Бо підтримка Заходу тримається на довірі. Якщо їхня оптика каже: «Ми попереджали», — а наша публічна риторика натякає на перебільшення, то виникає тріщина. Це не про звинувачення. Це про синхронізацію пам’яті.

 

Інакше виглядає так, ніби Київ намагається підчистити контекст, щоб зменшити відповідальність за недооцінку загрози. У такій ситуації будь-який військовий, який знав про масштаби попереджень, опиняється під подвійним тиском: мовчати означає погодитися з неповною картиною.

 

Кажуть, що Володимир Зеленський сприйняв публічний резонанс як особистий виклик. Наче хтось «здав» секрет. Але йдеться не про секрет. Йдеться про секрет Полішинеля, який знали союзники, розвідки, дипломати.

 

Страх власної нікчемності — небезпечний радник. Він штовхає до контролю наративу замість чесного діалогу з історією.

 

Після розкриттів про детальні сценарії вторгнення, про дискусії щодо воєнного стану, про обмеження у переміщенні військ мовчання стає політичним жестом. Воно означає прийняття версії, де альтернатив не було.

 

Але альтернативи — були, хоча й ризиковані. Тому питання стоїть не в площині амбіцій чи реваншу. Питання в площині історичної відповідальності. Якщо ми хочемо інтегруватися в систему колективної безпеки, ми маємо чесно узгодити власну оптику з оптикою партнерів. Бо пам’ять — це також елемент оборони.

Оточення Володимира Зеленського вже не вперше вкидає історію про «виборчі штаби Залужного в Лондоні». Логічне питання: він що, у мери Лондона зібрався балотуватися? Чи, може, до Палати громад? Абсурдність географії добре показує штучність наративу.

 

Комусь дуже хотілося б, аби Валерій Залужний наважився на фальстарт — зробив різкий крок, оголосив щось передчасно, створив формальні структури. Тоді можна було б легко навісити ярлик: «політизує армію», «грає у вибори під час війни». Але фальстарту немає. І це принципово.

 

Що насправді означає вхід у політику? Реальна підготовка до виборів має чіткі організаційні ознаки.

 

По-перше, формалізація інфраструктури. Благодійні фонди з розгалуженою мережею, громадські організації з регіональними осередками — це каркас майбутньої кампанії.

По-друге, регіональні команди. Поїздки з кадровим підбором, «обласні куратори», штабні зустрічі.

По-третє, партійне оформлення. Реєстрація політичної сили, статут, програма, публічна ідеологія.

По-четверте, концентрація медіаресурсів. Лояльні майданчики, постійні ефіри, пул спікерів.

По-п’яте, робота з регіональними елітами і великим бізнесом. Фінансування, домовленості, мережа лояльності.

 

Це технологія. Так готуються кандидати. А що ми бачимо? Ми бачимо публічну реакцію на інформаційні атаки. Ми бачимо спробу захистити репутацію військового, який відповідав за фронт у найкритичніший момент. Ми бачимо адвокацію честі — не побудову політичної машини.

 

Після публікацій у The Guardian частина дискусії була навмисно спотворена: будь-який голос генерала подається як «уже кампанія». Але в державі, що воює, захист честі військового керівництва — це питання інституційної гігієни, а не агітації.

 

Україна декларує курс на стандарти НАТО. У країнах Альянсу офіцер має право на позицію — за умови нерозголошення таємниць і відсутності партійної агітації. Це не політизація армії. Це культура відповідальності.

Ключове правило — не використовувати армію як партійний інструмент. І наразі немає ознак створення партійних структур чи фінансових контурів.

 

Бо в умовах кризи довіри будь-який високий рейтинг автоматично трактують як «кандидат». Але рейтинг — це соціологія. Політика — це інфраструктура. Парадокс у тому, що постійні інформаційні атаки можуть мати зворотний ефект. Замість ізолювати фігуру вони дистанціюють її від чинної влади й створюють штучний конфлікт. І тут відповідальність лежить не на тому, хто захищає своє добре ім’я, а на тому, хто продукує підозри.

 

Підготовка до виборів має конкретні ознаки: мережі, штаби, партія, фінанси. Нинішні дії Залужного — це захист честі офіцера й принципу інституційної відповідальності. У країні, що воює, це не кампанія. Це елемент культури Альянсу, до якого ми прагнемо: повага до людей у формі й відмова від маніпуляцій. І різниця між політичним стартом і захистом репутації — фундаментальна.

Ім’я Валерія Залужного давно перестало бути лише військовим чинником. Воно стало символом епохи — часу, коли держава вчилася виживати під ракетами. І тепер, коли країна все частіше говорить про майбутнє після війни, питання звучить прямо: яким може бути його політичний проєкт?

 

Не партія крику. Не партія реваншу. Не черговий стартап під вибори. Якщо такий проєкт народиться, це буде партія сили, але сили інституційної, а не емоційної.

 

Українська політика довгі роки балансувала між популізмом і персоналізмом. Обличчя мінялися, стиль залишався. Залужний у цьому спектрі стоїть інакше. Його можливе місце — в центрі, але центрі жорсткому, безпековому. Не лівому і не правому, а державницькому.

 

Після публікацій у The Guardian та хвилі міжнародних обговорень стало очевидно: досвід війни — це не тільки фронт, це ще й уроки управління. І якщо хтось здатен перетворити ці уроки на політичну доктрину, то це людина, яка мислила категоріями сценаріїв, а не рейтингів.

 

Імовірна місія такої партії — зробити безпеку не гаслом, а системою. Професійна армія. Оборонна промисловість як драйвер економіки. Чіткі процедури замість імпровізації. Інтеграція до НАТО — не декларативна, а реальна, через стандарти, контроль і сумісність.

 

Це була б партія «ніколи більше». Ніколи більше недооцінки загроз. Ніколи більше віри в те, що якось домовимось. Ніколи більше управління в режимі експромту.

 

Її виборець — не той, хто шукає видовищ. Це військові й ветерани, для яких держава — це не телевізійна студія, а окоп і штаб. Це середній клас великих міст, який хоче передбачуваності. Це патріотичний центр, який прагне твердості без радикалізму.

 

Серед можливих союзників логічно називають «Європейську Солідарність» — через спільну безпекову рамку і курс на Захід. Але це, швидше, питання координації, ніж злиття. Бо «Європейська Солідарність» вже вмонтована у світовий консервативний інтернаціонал. Партія Залужного, якщо вона з’явиться, не буде чиїмось «придатком». Вона претендуватиме на власний центр тяжіння.

 

Найбільший ризик — перетворитися на культ особи. Україна вже проходила через це. Якщо проєкт зведеться до одного прізвища, він програє ще до старту. Але якщо поруч з’явиться команда стратегів, економістів, дипломатів, тоді це може стати новою фазою української політики.

 

Фазою відповідальної сили. Бо країна після війни потребуватиме не тільки відбудови міст. Вона потребуватиме відбудови довіри. І якщо партія Залужного матиме місію, то вона проста й сувора: зробити державу стійкою настільки, щоб жодна загроза більше не застала її зненацька. І це вже не про амбіції. Це про архітектуру майбутнього.

Якщо припустити, що Володимир Зеленський зважиться на звільнення Валерія Залужного з посади посла, це буде не просто кадрове рішення. Це стане політичним сигналом — і всередину країни, і назовні.

 

Для Банкової такий крок означав би спробу остаточно зняти з порядку денного фігуру, яка постійно перебуває у фокусі довіри. Це була б демонстрація контролю: мовляв, держава не терпить автономних центрів авторитету. Але водночас це ризик, бо звільнення може виглядати як покарання за позицію, а не як ротація.

 

Реакція ветеранського й патріотичного середовища, найімовірніше, буде емоційною. Для багатьох Залужний — не політик, а символ професійної честі армії. Тому будь-яке його усунення сприйматиметься не як дипломатична формальність, а як жест недовіри до військового корпусу.

 

Замість зменшити напругу таке рішення може її посилити. Бо в умовах війни суспільство надзвичайно чутливе до сигналів щодо людей у формі. І якщо влада не зможе переконливо пояснити мотиви — звільнення ризикує стати каталізатором нової хвилі внутрішньої поляризації.