На два фронти

43-річний Олексій Пушкар із села Шепелівка Кременчуцького району Полтавської області — один зі 157 полонених, які були повернуті з російської неволі 5 лютого.

 

До великої війни чоловік працював на сезонних роботах за кордоном. У перші ж дні повномасштабного вторгнення повернувся додому й став у чергу добровольців до військкомату.

 

Але його відправили додому, бо він не мав досвіду строкової служби. Сказали чекати на повістку.

 

Черга до Олексія Пушкаря дійшла через пів року. 

 

«В юності чоловік мріяв про військову кар’єру, однак у мирний час ця його мрія не збулась, —розповідає Ольга. — Тому він, як кажуть, рвався у бій, щоб реалізувати себе. Одразу ж після мобілізації Олексія направили на навчання до Естонії, після чого зарахували на посаду навідника 25-ї окремої десантно-штурмової бригади. Бойові завдання його підрозділ виконував на одному з найважчих напрямків — Луганському. Воював у районі села Червонопопівка».

Олексій Пушкар.

 

Вперше рядовий Олексій Пушкар вирушив на позиції в листопаді. А вже за місяць­ отримав тяжкі поранення — його група потрапила під ворожий обстріл.

 

На щастя, бойовим медикам удалося вчасно вивезти потерпілих з небезпечної зони. В Олексія виявили кульове поранення легень, переломи ребер і лопатки, важку контузію. Два місяці реабілітації після операції — й знову на фронт.

 

14 лютого, у День закоханих, Ольга з Олексієм офіційно оформили свої стосунки. А через місяць він потрапив у полон. 

 

«Росіяни знімали на відео з безпілотника захоплення позицій наших солдатів, на яких перебував і мій чоловік, — розповідає Ольга. — Ці кадри ввійшли у документальний фільм про їхню штурмову бригаду. Він є в інтернеті. Серед наших були втрати. Олексія врятував загиблий побратим. Так сталось, що в нього влучив снаряд і відірвана нога полетіла в мого чоловіка. Від удару Олексій упав і його прикрило землею. При зачистці позиції росіяни його й полонили».

 

«Невідомий чоловік, який мені зателефонував, пообіцяв вийти на зв’язок наступного дня о десятій ранку, запевнивши, що дасть поспілкуватися з чоловіком, — продовжує Ольга. — До того часу я вже була у райвідділку поліції, і нашу з Олексієм розмову по відеозв’язку правоохоронці записали.

 

Я побачила, що тіло чоловіка було синє від крововиливів. На переніссі був наклеєний пластир, під очима — фінгали. За його поведінкою розуміла, що він не може мені всього розказати і я не можу його про все спитати. Відчувалось, у приміщенні він був не один. Але знати, що кохана людина жива, — це вже щастя».

 

Потягнулись важкі безкінечні дні нової реальності.

 

— Я одразу ж включилася у пошук і визволення свого чоловіка з полону. Найбільше боялася, щоб він, не дай Бог, не подумав, що я нічого не роблю для його визволення, — каже Ольга Пушкар. — Хоча й розуміла, що він ніколи мене про це не спитає.

 

Швидше за все, ця боротьба за його визволення потрібна була мені самій для самозаспокоєння. Я виходила на акції підтримки «Не мовчи. Полон вбиває», які проводять рідні та близькі українських військовополонених. Причому їздила не в Глобине і не в Кременчук, а в Київ і в Швейцарію, де розташована штаб-квартира Міжнародного Комітету Червоного Хреста, виступала на мітингах.

 

Вважала, що так буде краще, ефективніше. Бо світ має бачити, що ми боремося за визволення своїх захисників. Підписувала колективні листи кардиналам і Папі Римському, а також тодішньому президенту США Джо Байдену. Робила все, що могла, і навіть більше. Мені від цього було легше на душі. Все це зрештою, думаю, спрацювало.

 

— Де тримали Олексія?

 

— Останні десять чи одинадцять місяців — у колонії під Омськом, а до того — в Луганську.

Та біда, як відомо, не ходить одна. Буквально за кілька тижнів після того, як Олексій потрапив до полону, в доньки Ольги від попереднього шлюбу — 11-річної Діани — виявили неоперабельну пухлину в стовбурі головного мозку.

 

— Діана якось поскаржилась, що стала погано бачити, — пригадує Ольга. — Я одразу ж повела її до офтальмолога. «Тут щось серйозніше, ніж просто порушення зору», — зробила висновок лікарка й направила нас до невропатолога.

 

Невропатолог сказала, що треба терміново робити МРТ головного мозку. Обстеження показало, що в дитини пухлина розміром з куряче яйце, яка почала давити на очний нерв. Мені це важко було сприйняти, бо донька до останнього була дуже активною. Наступного дня після обстеження ми були вже в Києві, в «Охматдиті».

Володимир Костерін.

 

Хірурги видалили частину пухлини — куди могли добратися. Лікарі сподівались знищити її за допомогою хіміотерапії. Призначили дитині 47 «хімій». Діанка витримала лише 43 — пішла алергія. Вже майже рік, як медики просто спостерігають за пухлиною. Кожні три місяці робимо МРТ.

 

На жаль, злоякісне новоутворення продовжує рости. Онкологи сподіваються на променеву терапію, але треба почекати, коли дитина трохи підросте, бо зараз є великий ризик того, що ця терапія просто уб’є мозок.

Володимир Костерін. Повернення.

 

— Навіть важко уявити, через що вам довелось пройти...

 

— Якби ви знали, скільки разів мені здавалось, що я більше не витримаю, що я вже на межі своїх можливостей. Були паніки, істерики, сльози. Було дуже непросто справлятися з тим, що мені послало життя. Але, слава Богу, мене підтримували батьки, друзі, знайомі й незнайомі люди.

 

У якийсь момент зрозуміла, що просто мушу пройти через усі випробування. Мушу все сприйняти, витримати й не опустити рук. Так мені написано на долі...

 

На щастя, Діана перебуває під наглядом найкращих спеціалістів, вона приймає хороші ліки, ходить у школу. Тепер повернулась моя опора, мій чоловік, і ми разом продовжимо боротьбу з хворобою доньки. 

Олексій Костенко.

 

— Олексій знає про діагноз Діани?

 

— Так. Я набралася мужності й сказала йому. Нам пару разів під час його перебування в полоні у Луганську вдалось поговорити. Чоловік телефонував серед ночі — видно, хтось із наглядачів давав йому телефон. Може, там теж не всі тварюки... Переважно запитував він. Питав, як діти, як батьки, як здоров’я, як моя робота... Від цих дзвінків мені ставало легше.

 

А в серпні 24-го року з невідомого акаунта скинули відеозапис, у якому Олексій звертався до сім’ї, говорив, що всіх нас любить і чекає на зустріч. У повідомленні від незнайомця було сказано, що за бажання я також можу записати своє відеозвернення і вони йому його покажуть. Я вагалася, говорити про Діану чи ні, але все ж сказала, наголосивши, що ситуація під контролем. Після обміну його першим запитанням було: «Як Діана?».

Ярослав Михайлов.

 

— Ви повідомляли про спілкування з полоненим чоловіком відповідні органи?

 

— Звісно. Повідомляла поліцію, СБУ, Національне інформаційне бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Олексія, думаю, контролювало ФСБ.

На момент, коли я брала це інтерв’ю, подружжя ще не бачилось, тому не на всі запитання жінка знала відповіді. Вона збиралася в дорогу до медзакладу, в якому чоловік проходитиме реабілітацію. По голосу відчувалось, що була у стані ейфорії.

 

«Я майже три роки чекала на коханого, не припиняючи боротись за його свободу, — каже. — А коли вчора почали приходити сповіщення від СБУ й від організацій, які займалися обміном, про те, що Олексія звільнено, у мене стався ступор. Це було так неочікувано. Я просто не знала, що робити, що думати, за що братися.

 

Перед кожним попереднім обміном у мене було відчуття, що ось-ось почую й побачу чоловіка. Ходила у піднесеному настрої. А коли надії не справджувались, мені було так боляче... Ви навіть уявити не можете. У мене кожна кісточка пальців боліла. І здавали нерви.

Олексій Пушкар.

 

А цього разу я просто чекала. Ні на що не сподіваючись. Просто чекала»...

 

У момент повернення Олексій не вийшов на зв’язок із дружиною. Як пізніше з’ясувалось, переплутав цифри у номері. Тільки вночі Ольгу розшукали волонтери й дали номер його телефона. Вона всю ніч не спала — переповнювали емоції. А рано-вранці зателефонувала. «Привіт, кохана! Я нарешті вдома», — почула рідний голос.

 

«Ми спілкувались по відеозв’язку, — каже Ольга, — і я майже не впізнавала свого чоловіка. При зрості близько двох метрів він важив колись 125 кілограмів. Тепер залишилось 80. Лише шкіра та кістки. Тільки очі його. Але ж які ми щасливі!».

Ольга з сином і донькою, 24 рік.

 

Загалом у рамках останнього обміну додому, окрім Олексія Пушкаря, повернулись іще троє військовослужбовців із Полтавщини. Це:

 

— 28-річний Володимир Костерін із села Куйбишеве колишнього Шишацького району, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти, яка боронила Маріуполь. Потрапив у полон 12 квітня 2022 року при спробі прориву з оточення разом з усією бригадою;

 

— 26-річний Ярослав Михайлов із Кременчука, боєць 36-ї бригади морської піхоти. Потрапив пораненим у полон 17 березня 2022 року при обороні Маріуполя;

 

— 31-річний Олексій Костенко родом із села Очеретувате Семенівської громади Кременчуцького району — боєць Національної гвардії України. Потрапив у полон під час бойових дій на Харківщині поблизу села Липці 8 червня 2024 року.